Байкар із Времівки, що завоював авдиторію

Світлана Глушко

А ти, ти дбай про внуків і синів:
пильнуй і пам’ятки, і пам’ятники слави
Своїх дідів, Своїх батьків»

Анатолій Косматенко «Соловей на доті»

У Великоновосілківському районі Донецької області вже 218 років вікують пліч-о-пліч два мальовничих села – Нескучне та Времівка. Вони перетікають одне в одне, і навіть не кожен мешканець знає де закінчується Времівка і починається Нескучне. Історія цих сіл міцно пов’язана з сивої давнини. Село Нескучне відоме у педагогічному та культурному просторі України двома видатними особистостями: Миколою Корфом – видатним вченим, педагогом, просвітником, публіцистом і громадським діячем XIX сторіччя – та Володимиром Немировичем-Данченком – видатним режисером, драматургом, одним із засновників Московського художнього театру (разом із Костянтином Станіславським).

А. Косматенко

Анатолій Косматенко

Але мало хто знає, що село Времівка подарувало Україні не менш видатного класика української сатири та гумору, байкаря Анатолія Денисовича Косматенка. Саме тут 97 років тому – 3 жовтня 1921 року у сільській родині народився майбутній майстер сатиричного слова. Він починав своє навчання у Нескучненській семирічній школі, куди через роки повернувся викладати українську мову, а закінчував Анатолій Косматенко своє навчання вже у Великоновосілківській школі, і відразу в 1939 році вступив до лав армії. Повернувся додому Косматенко лише у 1947, пройшовши жахливу війну. В 1948–53 роках навчався на філологічному факультеті Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Працював у газеті «Літературна Україна», видавництві «Радянський письменник», журналах «Дніпро» та «Перець». Писав він багато і почав друкуватися у 1947 році. За 54 роки його життя вийшло десять збірок поезій, байок, поем, а дві збірки побачили світ вже після його смерті: «Байки» (1953), «Нові байки», «Кручені паничі» (1956), «Слово» (1959), «Яка ж мораль?», «Сміх і гнів» (1965), «Запорожець і чорт» (1969), «Скіфська сережка» (1972), «Їжак, Троянда й Соловей» (1974), «Жагуче кохання» (1977), «Сатира. Гумор. Лірика». Помер Анатолій Денисович 6 квітня 1975 року. Похований в Києві на міському цвинтарі «Берківці».

Анатолій Косматенко і робітники

Анатолій Косматенко (праворуч) з робітниками

Петро Сліпчук (1914–1979) – український письменник-сатирик, байкар і журналіст родом із Житомирщини писав про Косматенка: «Анатолій Косматенко виявив неабиякі новаторські здібності у сучасній байці. Умів у звичайному, буденному віднайти важливе, багатьма непомічене, підвести його до важливого звучання, витворити цікаві образи, наповнити великою думкою. Він чи не перший в нашій українській літературі почав вводити в байку історичні сюжети, історичні постаті, розглядаючи їх із позицій дня сьогоднішнього».

П. Сліпчук

Петро Сліпчук

Добре відгукувався про Анатолія Денисовича в своїх роботах український письменник-байкар Полікарп Шабатин (1919–2004). Ба більше, видатний Остап Вишня одразу помітив талант молодого байкаря. У 1953 році він казав: «Байки Косматенка грамотні, актуальні, написані доброю мовою. Я мав приємну нагоду «перевірити» байки, їхній вплив і відгуки на них численних аудиторій, а це, між іншим, найкращий брус! Косматенкові байки сприймаються дуже прихильно і дуже тепло… Потім Анатолій Косматенко читав «В’юна» […] дуже слухачам була до вподоби, і летіли на подяку байкареві знову гучні оплески […] Та багато він щоразу читав, бо того вимагали слухачі. Молодий, ще дуже, дуже молодий, байкар Анатолій Косматенко завоював аудиторію».

О. Вишня

Остап Вишня

До 70-річчя з дня народження Анатолія Косматенка Донат Патрича (1934–2004), український поет, композитор, заслужений працівник культури України, член Національної спілки письменників України запевнив, що буде в хаті поета – байкаря музей. Лауреат премії Остапа Вишні поет Василь Юхимович склав вірша з цієї нагоди, прописавши, що «буде тут Косматенків музей». Але пройшло вже 27 років, ці два поети вже пішли з життя, і будинок байкаря став чужою власністю. І лише меморіальна дошка нагадує, що в цьому будинку у селі Времівка, по вулиці ім. Тараса Шевченка народився, жив та творив талановитий український байкар Анатолій Денисович Косматенко.

Патрича Донат Константинович

Патрича Донат Константинович

Вчителі Нескучненської школи, які багато років збирали факти з життя байкаря, запрошують до шкільної «Світлиці» та біля «куточку», присвяченому Косматенку, розповідають про свого талановитого земляка. Ще одним осередком пам’яті про Анатолія Косматенка є Времівська бібліотека ім. Миколи Корфа, Времівський Будинок культури та Творче літературне об’єднання ім. Анатолія Косматенка у Великоновосілківському районі Донеччини. За ці роки приємною несподіванкою став той факт, що твори українського байкаря з Донеччини Анатолія Косматенка почали включати до шкільної програми «Жаліслива жаба» у підручнику з української мови для 5 класу авторів С. Єрмоленко, В. Сичова, 2013 рік. А також рекомендовано для позакласного читання у 6 класі байку «Черепаха в небі».

Підручник укр. мова 5 кл.

Підручник

Сам Анатолій Денисович казав: «Треба серйозно, на повний голос говорити про байку – сучасну, нову. Вона цього варта, має таке ж право на життя, як і всі інші жанри. От тільки нам, байкарям, треба дбати, щоб байка була справжньою байкою, справжньою літературою, а не забавкою, де замість людей лицедіють звірі. Безликі, ходульні. Щоб завжди байка поезією була, високою […]»

«ДЖОКОНДА І НАПОЛЕОН»

Творінням дивним Леонардо
Прикрасив спальню Бонапарт –
Блюзнірство, гідне б ретрограда!
(Що ж, із мистецтвом безпардонні бонапарти,
Та хто з них «Монни Лізи» варт?!)
«Я виграв бій! Я витяг знов щасливу карту!
Так буде завжди. І це не жарт.
«Не посміхайсь дарма, мадам Джокондо!» –
Так, повертаючи з боїв назад,
Гукав щораз Наполеон Джоконді гордо. –
«Моя імперія покриє світ,
Всі пензлі світу слугуватимуть у мене!
Ти чуєш, як шумлять полків моїх знамена
Від хвиль варязьких до прадавніх пірамід?!
Хто в славі вишивсь більш? Назви його імення!
Аттіла? Цезар? А чи Вінчі геній,
Що звів тебе на це ось полотно?!
Не знаю рівні я на всій землі злиденній!» –
Зухвалець панував. Пив славу, як вино.
Здавалось, вік лунати похвальбі шаленій…
Та вдарив грім Бородіно –
І впав додолу галльський ківер…
За знаменом хилилось знамено,
А крижаний московський вітер
Розвіяв хміль, і чвань, і славу заодно!

Нема імперії. Запався й слід.
Безумець у ганьбі скінчив дорогу.
Джоконда ж дивиться у світ
І загадково усміхається до нього…

«ЧАПЛІНІАДА»

Так чи не так було – не будемо копатись:
Не в достеменності в цій байці суть
(Та й достеменність, як признатись,
Усяко можна повернуть).
Був, кажуть, конкурс…
Конкурс – знаменитий:
Хто краще Чарлі Чапліна зігра!
Охочих назбиралось –
не злічити…
І всяк помірятись був рад.
А щоб до кожного підхід був об’єктивний,
Учасників не називали до пори:
Ні прізвищ, ні імен – лиш номери.
І стався, кажуть, казус там предивний!
Коли настав кінець веселій грі
Й оголосило присуд свій журі,
То Чарлі – сам великий Чарлі! –
Четверте місце лиш зайняв!
(Знайшлись в його ж манері
спритники зугарні).
Засумував митець, засумував…
Та переможець, щиро й чесно,
Маститого обнявши, так сказав:
«Маестро!
Хоч першим я в почесному реєстрі,
Хоч став, сказать, героєм дня,
Я все ж не тішуся в надії,
Що притлумлю твоє ім’я.
Я – ремісник.
І знаю й розумію –

Мій успіх відблиском сія:
Удати Бога — ще зумію,
Та Богом стать не зможу я».
Яка самооцінка бездоганна!
Прижиться б їй і в нас не зле.

О, скільки б обняло, скажім,
Руданського Степана! Але…

ПЕРЕДЦВІТТЯ

Уривок з легенди «СКІФСЬКА СЕРЕЖКА»

(Легенда степу)

Вона стояла у степу, де пах полин і зблискував птах пером.
І її завезли на подвір’я музею.

Її, стару Кам’яну Скіфську Бабу. Правічну.
Скільки їй літ? Вона і сама не віда.
Стояла мовчазна. Одсторонена. Під муром,

Приходили чужинці (Приходили, не на конях під’їжджали).

Торкались її обличчя, грудей.
Сміялись.
А Бабі було кривдно.
І сором пік.
А ще гірше – вночі: Сама-самісінька.
Видивляла свої кам’яні стосотлітні очі…
І – ждала. Кого? Чого?.. Ай, ні!
Степу не видко…
Застують їй паркани і високі стіни.
А так хотілось – степу!
Одна втіха: високо в небі,

Мов скіфська сережка,

Зіходив місяць…
І Кам’яній Бабі з того було щасно.
І солодко-млосно.
І вона дрімала…
І снився їй сон,
Давній-прадавній, Снивсь молодий скіф!
Чорне, вітром скуйовджене волосся…
Непозабуті, жадано-ждані очі…
Він примчав на огирі. Він, молодий скіф!
Бив копитьми скажений огир. А він на скоку
Кинув її уперегин на кінську гриву. Свиснув знагла скіф!
Заржав гарячий опір, зметнувсь –
І вони мчали…
Дзвеніла сталь підків.
А вслід бігли, валували собаки –

Вони хтіли перейняти скіфа.
А він мчав, мчав, Пригнувшись до кінської гриви,

Аж доки не видобувсь у поле.
І – осадив коня.
І зніс її на ту ж високу могилу, Де колись вона стояла…
І вона скрикнула!
Скрикнула не як стара Кам’яна Баба. А молодо-молодо!
По-дівочи, Як юна скіфка: «Степ!» –
І пробудилась…
Був день. Був блиск – палило сонце. А перед нею сидів молодик.
Він сидів просто неба. Осеред подвір’я.
Зневідь-чим він скидався на скіфа. Але то був не скіф –

При ньому не було коня!
Він щось робив.
І Кам’яна Баба здогадалась:

Так різьбили її діди й прадіди На кухлях, на глеках,

На збруї, на зброї…
Ні, так малювали ольвійські греки. Молодик теж малював.
Він малював її, стару Кам’яну Скіфську Бабу.
У нього теж були палючі очі. Але то був не скіф –

При ньому не було коня!
І вона, зігріта сонцем і його палючим оком,

Здрімалась ізнов…
І проз дрімоту,
Терпку й солодку, Шепталась:
«О Табіті, Табіті! Скажи:
Чи знайде оцей чужинець собі коня? Чи обжене собак?
І чи покаже мені степ

Під сяйвом скіфської сережки?..»

Оставить свой комментарий

Вверх
© 2018    Копіювання матеріалів сайту дозволено тільки за наявності активного посилання!   //    Увійти