Початок АТО: наближаємося до сумної дати (спогади В. В. Циміданова)

Це передостанній матеріал, який передав для публікації на нашому сайті Віталій Владиславович. Ми дещо його скоротили, бо деякі місця повторюються у вступі до каталогу «Героям слава!». Гадаємо, настав час нагадати про події, описані в даному спогаді.

Невдовзі виповниться 5 років від початку російсько-української війни, яку розв’язав проти нашої країни путінський режим. Війна все ще продовжує точитися, нехай навіть і мляво. Певно, вона не скоро закінчиться. Початком цієї війни є події, що відбулися 12 квітня 2014 р. У той день російські загони, керовані офіцерами спецслужб РФ, зокрема таким собі Стрєлковим, захопили міста Слов’янськ, Краматорськ та Дружківку, де загарбники були підтримані місцевими колаборантами.

Бойовик Стрєлкова-Гіркіна

Бойовики Стрєлкова-Гіркіна у Слов’янську

13 квітня 2014 року, у відповідь на вторгнення диверсійних загонів, в.о. президента України Олександр Турчинов оголосив про початок Антитерористичної операції. Перекинуті до районів Слов’янська та Краматорська спецпідрозділи СБУ та Збройних сил України спочатку недооцінили супротивника, а відтак 13 квітня у Семенівці – передмісті Слов’янська – потрапили у засідку проросійських бойовиків. Назустріч БТР-ам із українськими силовиками вийшов натовп цивільних, переважно жінок. Він оточив БТР-и, а потім набігли стрєлковці і захопили їх частину. До речи, подібні факти – блокування місцевим населенням колон українських військ – траплялися навесні 2014 р. дуже часто й у різних районах. Автору довелося побачити інтерв’ю, котре давала одна із блокувальниць. Вона радісно казала щось на кшталт: «Когда мы видим украинские танки, мы хватаем маленьких детей и бежим на дорогу. Когда танкисты видят детей, они сразу же останавливаются!». Чи шкодує зараз ця дурепа про те, що вона робила тієї пекельної весни?!!

Слов’янські бабушки

Слов’янські бабушки, як інструмент гібридної війни, квітень 2014 р.

У квітні 2014 р. проросійська більшість населення Донеччини вже впродовж кількох місяців була налякана подіями, які відбувалися на Майдані. До того ж кілька тижнів поспіль (після втечі Януковича) її вміло зомбували. Мовляв, прийдуть «правосеки» і будуть усіх ґвалтувати та вбивати. Відтак ця більшість дуже зраділа тому, що сталося 12–13 квітня. Вона ще не здогадувалася, до чого усе це призведе, а відтак перебувала в ейфорії. Я дуже добре пам’ятаю, що відбувалося у Донецькому обласному краєзнавчому музеї, де я тоді працював, наступного дня – 14 квітня. У той день я чергував, тобто виконував обов’язки вахтера. Прийшовши на роботу о 7-й годині ранку, я зайняв місце чергового, що знаходилося біля входу до музею, та приготувався видавати співробітникам ключі. Перша хвиля працівників – то були технічки. А потім, близько половині на восьму, почали сходитися наукові співробітники та доглядачки, тобто жінки, які сиділи по залах і стежили за тим, аби відвідувачі чогось не накоїли. Так от, ще на початку чергування я побачив якесь дивне піднесення. Одна доглядачка радісно мені заявила: «Наши в Славянске захватили фашистский БТР!». Я відповів: «Я бы на вашем месте не радовался! Скоро жалеть придется!». Певно, мої слова здивували жінку. Адже вона думала, що тут – лише «нашЫ» (переважна більшість співробітників музею була проросійськи налаштована).

Бойовики у Слов’янську

Бойовики на тому самому мосту у Слов’янську

Весь той день публіка не працювала. Вона товклась у холі, де я сидів, та обговорювала новини. Бігав туди-сюди такий собі Іван Портнов (ім’я та прізвище із деяких причин змінені). Він сам родом із Слов’янська. І от цей діяч по мобільнику через кожні 5 хвилин туди телефонував, а потім усім розповідав новини із бунтівного міста. Відтак усі присутні швидко зрозуміли, що Портнов – справжній експерт у подіях, які відбуваються. Якась жінка його спитала: «Ваня! Так что оно теперь будет?». Він же, як то кажуть у Росії, «приосанился» і зробив приблизно таку заяву: «Нам нельзя в Европу! Европа – это ж… (Портнов при жінках слів не дуже підбирає, може і матом загнути). А мы создадим Новороссию! Туда войдут Донецкая, Луганская, Харьковская, Днепропетровская, Запорожская, Херсонская, Николаевская и Одесская области. А Киев пусть с Галичиной остается!».

Отже, впродовж кількох годин я змушений був слухати всілякі ватяні марення та ахінею. А перед кінцем мого чергування відбулося таке. На середину холу вибігла охоронниця. Перебуваючи в істерії, вона заголосила: «Они там в Киеве нас считают дебилами! Они хотят, чтобы американцы тут добывали сланцевый газ и сваливали в наши шахты радиоактивные отходы! Они хотят погубить наших детей и внуков!». Мені усе це було огидно чути, але я втримався, бо ця фурія була тоді у такому стані, що могла мене і пристрелити. Зараз я інколи її згадую та думаю: «Так прáвильно вас считают дебилами! Ты и такие, как ты, своими руками лишили ваших детей и внуков будущего!».

9 травня відбувся черговий психоз. Святкували День перемоги над фашистською Німеччиною. Вата бігала, обвішана колорадськими стрічками, та вигукувала: «Спасибо деду за победу!» і таке інше. На мій погляд, то було огидним блюзнірством. Так, діди визволили Донеччину від німців, а тепер онуки віддали цей край бандитам, котрі, на мій розсуд, не набагато кращі від німецьких окупантів. А один мій знайомий поставив на підвіконня магнітофонні колонки та врубив на усе селище «Вставай страна огромная!».

11 травня у Донецьку пройшов горезвісний референдум щодо створення так званої «Донецкой народной республики». Я у той день знов чергував по музею. Усе було спокійно, жодна людина не прийшла відвідати музей (який там музей, коли вирішується доля Донбасу!!!), хіба що ватниці мене нервували. Вони весь час хвилювалися: «Когда уже нас отпустят? Мы же на референдум не успеем!». А потім зайшла одна доглядачка і радісно повідомила: «Я уже сходила на референдум! Я отдала все, что у меня было – свой голос за ДНР!».

«Русская весна»

«русская весна» у Донецьку

У той день я почув досить цікаву та, певною мірою, кумедну історію. А сталося таке. Неподалік від славетного футбольного стадіону «Донбас Арена» знаходиться філіал краєзнавчого музею – «Музей Великой отечественной войны». Його склепали нашвидкуруч у 2012 р. напередодні 9 травня. Це був проект регіоналів. За допомогою нього вони хотіли показати, що, на відміну від українців, які встановлюють пам’ятки фашистам (малися на увазі вояки УПА), населення Донеччини «чтит память героев, которые спасли мир от фашизма». У тому філіалі працював такий собі Олег Дубинець. Коли у березні 2014 р. романтична молодь, підбурена російською агентурою, почала захоплювати міліцію, прокуратуру тощо, Дубинець знаходився у перших лавах цих хуліганів. Тоді він і познайомився із так званими «ополченцями». Вони ж почали навідуватися до нього у музей, про усе розпитували, а самі приглядалися, що тут може бути корисним для справи Новоросії. У той час зброї їм ще не вистачало. І ось 10 травня прийшли до Дубинця кілька міцних мавп і сказали: «Олег, укропы наступают на танках! Дай нам противотанковое ружье!». Той відповів: «Вы, наверное, свихнулись, мужики! Как я его дам, это же музейный экспонат! Меня за такое с работы выгонят. Да и не стреляет оно давно». «Ополченці» не стали із ним дискутувати. Трішечки побили, рушницю забрали, а разом із нею і нещасного Дубинця. Через деякий час він зателефонував одній працівниці музею – такій собі Ірині Іванівні (ім’я та по-батькові змінені), котра, як він знав, належить до помітних фігур прибічників «русской весны» і організаторів референдуму. І почав полонений благати, щоб ця жінка його визволила. Старенька зателефонувала комусь із ватажків «ополченців», і юний революціонер отримав волю, хоча із дещо потовченою пикою. Рушницю ж мавпи лишили собі. Чи намагалися вони із неї стріляти, – не знаю. Може пізніше і повернули музею як непотріб. До речи, біля того музею стояли і гармати часів ІІ світової. Одну із них захисники росіян від фашистів теж забрали. Потім, як я чув, її знайшли аж у Слов’янську, коли звідти втекли сепаратисти. А Дубинець після змальованої пригоди прозрів. Невдовзі він втік аж до Саратова. Навіть дружину кинув у Донецьку!

Згадана же мною Ірина Іванівна також зробила певні висновки. У день мого чергування вона підійшла до мене, і, знаючи, що я – затятий «укроп», вирішила виправдати «ополченців». Її слова були такі: «Вы, Виталий Владиславович, уже слышали, наверное, что вчера произошло с Дубинцом. Вы не думайте, это были не ополченцы. Это были мародеры!». А потім старенька додала: «Боюсь, мародеры и к нам могут пожаловать. Поэтому прошу вас помочь спрятать все оружие из витрин». І от ця се парка знайшла у музеї ще двох чоловіків (один із них відповідав за сигналізацію, встановлену на вікнах, вітринах із експонатами тощо), і ми вирушили до залу громадянської війни. Там знаходилося кілька гвинтівок досить пристойного вигляду – без патронів, щоправда, але із багнетами. Ми їх звідти забрали. Потім жінка попрохала вийняти із вітрини ще і гвинтівку часів І світової. Ну, та вже зовсім була негодящою. Але спец по сигналізації узяв її у руки і сказав: «Вот бы таким прикладом долбануть правосека!». Я ледь не ляпнув: «А знаете пословицу индейцев лакота: «Легко быть храбрым на расстоянии»?». Всеж-таки я втримався, та, певно, ватник прочитав у моїх очах ненависть і наступні місяці ніколи зі мною не вітався. Отже, сховали ми у підвальному помешканні – так званих «світлих фондах» – ці гвинтівки. Потім старенька милостиво відпустила доглядачок на референдум, а мене – додому.

Ейфорія близької «перемоги»

Ейфорія близької «перемоги»

Кінця того огидного дня я вже не пам’ятаю. Безперечно, вата була в ейфорії. Вона ж на що сподівалася? Що буде, як у Криму. Ось вони проголосують за ДНР та ЛНР, і завтра ж Путін їх візьме до складу Росії. Із часом до вати дійшло, що Путін цього робити не хоче. Йому потрібна була війна, аби виснажувати Україну, і він її організував. Коли вата отримала війну, вона спочатку бігала весела, сповнена бойового завзяття. Один мій знайомий постійно на все селище врубав пісню, котру виконувала жінка із голосом повії. Вона рефреном повторювала слова: «Русские идут! Русские идут! Русские идут!». Певно, ці слова сповнювали мого знайомого великою радістю та оптимізмом. У ті дні цей чолов’яга, зустрічаючи мене, зазвичай казав: «Скоро Путин введет в Донбасс войска! Мы быстро дойдем до Львова!». Через кілька тижнів він, щоправда, перестав врубати улюблену пісню та й за Львів кинув балачки, бо банк, де він працював та добре заробляв, закрився, а відтак прибічник ДНР став безробітним. Такі от настрої були на Донеччині у ті дні. Мені особисто уся ця історія нагадує біблійну притчу про Содом та Гоморру: Бог карає зрадників, і карає жорстоко! Не можна зраджувати свою країну, як би важко у ній не жилося!

Відтоді минуло майже 5 воєнних років. Наслідки війни жахають. Станом на середину вересня 2018 р., за даними комісії ООН, вже загинуло щонайменше 2737 цивільних осіб (враховуючи 298 пасажирів Боїнгу 777). Серед загиблих – 144 дитини. Також від 7 до 10 тисяч людей були поранені.

Початок АТО

Початок АТО, квітень 2014, м. Краматорськ

Протидіючи російсько-терористичним формуванням, Збройні Сили України понесли великі втрати. За даними Книги пам’яті, на жовтень 2018 р. було 4010 загиблих захисників України. Це – враховуючи не тільки військовослужбовців ЗСУ, але й добровольців «Правого сектору», прикордонників, нацгвардійців та працівників СБУ. Вони віддали своє життя, аби жили ми.

Оставить свой комментарий

Поиск
ДОКМ в Facebook:
Facebook
ДОКМ у Instagram
Instagram
Це цікаво:
Game Station
Календар свят та подій

Святковий календар. Спілкуємося українською мовою

Вверх
© 2019    Копіювання матеріалів сайту дозволено тільки за наявності активного посилання!   //    Увійти