Практикуючи утопію: коротка розвідка про педагогічний досвід Олекси Тихого

Дмитро  Білько

У перший день квітня 1974 року, після відвідин Олексієво-Дружківської школи-інтернату для дітей з вадами розвитку, Олекса Тихий написав листа до директора цієї школи і свого колишнього колеги Миколи Микитюка [2]. На той час О. Тихий вже остаточно відмовився від шкільного викладання, втім, із листа добре видно, з яким ентузіазмом він готовий був поділитися власним досвідом щодо перспективи налагодження виховної роботи.

 

Олекса Тихий

О. І. Тихий за столом, фото з Інтернет

Лист цікавий тим, що в ньому буквально на кількох сторінках окреслена ціла схема педагогічного проекту, що, ймовірно, виношувався О. Тихим чи не від початку 1960-х років та артикулювався у статтях і начерках початку 1970-х. Лист написаний як спорадична дружня порада, без претензії на безпосередню участь у подальшій долі проекту. Разом із тим автор увиразнив власний задум як цілком придатний до реалізації. Умови інтернату розглядаються ним як найкращі для цього. Адже інтернат є ідеальним середовищем, де вихованців можна відгородити від небажаних зовнішніх впливів, запропонувавши певну програму навчання та виховання. При цьому О. Тихий завважував, що М. Микитюк має відповідний репутаційний потенціал та досвід для налагодження співпраці між начальством, персоналом та батьками.

Випускник О. Тихий

Фото випускників вечірньої школи СШРМ №3, 24.05.1966 р., Олексієво-Дружківка (М. Микитюк другий зліва від прапора, О. Тихий – п’ятий), Дружківський історико-художній музей

Важливу роль у реалізації проекту мав відігравати вибір персоналу та самоорганізація. Працівники закладу повинні бути дібрані не так за формальною ознакою, як за критерієм любові до дітей, оскільки їм належить самою своєю присутністю та поведінкою здійснювати виховання. За принципом любові/симпатії слід було розселяти й дітей у спальних кімнатах.

Результатом виховання мали стати гармонійно розвинені люди: достатньо самостійні та водночас соціалізовані, «повноцінні громадяни, які б жили і творили для прийдешнього» [2, с. 84]. Тому за основу навчально-виховної роботи О. Тихий пропонував покласти, з одного боку, свою концепцію навчання без домашніх завдань, бо таким чином можна вивільнити час для творчого розвитку та спілкування; а, з іншого, – принципи колективного виховання за А. Макаренком, зокрема такі його елементи, як відмова від системи вихователів. Автор листа наголошував, що «найефективніше виховання це самовиховання, забезпечене тим обладнаним гімнастичним залом, що називається за А. Макаренком колективом» [2, с. 87].

Тож рецепт О. Тихого у цих порадах складався із «самовиховання, гарно поставленого навчання, теплої спальні, гуртків, теплого батьківського слова, поради, допомоги» [2, с. 87]. За певних умов інтернат мав би направляти вихованців до вишу, «прямо на роботу, а може й заміж» [2, с. 88], – підсумовував свої поради колишній шкільний вчитель.

З огляду на сказане Олексин задум доречно описати за допомогою концепту «радянська педагогічна утопія», що його запропонували автори колективної монографії «Острови утопії» [1]. Цей концепт конструюється виходячи з метафори «намивання островів»: посеред уявного водоймища, яким мислиться радянське суспільство, поступово намивалися такі собі острови автономних та в чомусь альтернативних форм виховання. До них вдавалися з різних причин та, головне, через те, що держава, не вміючи системно реформувати цю галузь, часто-густо давала можливість педагогам брати ініціативу в свої руки. Так було з класиком радянської педагогіки А. Макаренком, так було з В. Сухомлинським та ін. В радянському суспільстві педагогічна царина становила єдине виключення, де фактично ніколи не припинялася публічна дискусія про методи вдосконалення виховної роботи. Це давало певну свободу для таких ініціативних педагогів, як О. Тихий.

Книга Остров утопии

Обкладинка колективної монографії «Острови утопії»

Окрім цього, 1960-ті роки позначилися поверненням до так званого «новаторства» у педагогіці. Сам термін – «новаторство» – походив із кінця 1920-х початку 1930-х років, коли радянським педагогам дозволялися міждисциплінарні експерименти та залучення закордонного досвіду. На масовому рівні – як тоді, так і пізніше – успіхів це майже не приносило, але на останньому етапі створилися названі вже «острови утопії». Себто, всередині загальноосвітньої системи утворилися досить численні локальні осередки, які можна описати за допомогою понятійного конструкту «педагогічна утопія».

Попри те, що поняття утопії є дещо суперечливим, усе ж, воно якнайкраще виявляє сутність соціальних процесів усередині радянського суспільства. За тих умов педагогічні експерименти зазвичай втілювалися як своєрідні виключення з загального контексту шкільної системи та її повсякденних практик, головною вимогою яких була передусім дисциплінарна складова, а вчитель виступав агентом державної політики. При цьому не можна сказати, що цей досвід був аж надто альтернативний щодо створення радянського образу «нової людини».

Урок фізкультури

Учні однієї з дружківських шкіл на фізкультурі (м. Дружківка, 1950-ті рр..), приватний архів

Загальновідомо, що утопія – це місце, якого немає в актуальному часопросторі. Одначе, за слушним спостереженням української дослідниці сучасного мистецтва Оксани Чепелик, «позитивним фактором утопії можна назвати свого роду мотив винайдення певного субсоціуму, реальна життєздатність якого припускає перспективу поширення його на суспільні відносини в цілому» [4, с. 57]. Інакше кажучи, всяка утопія – то проективна соціальна модель й потенційна суспільно значима альтернатива заразом. До того ж сам процес виховання завжди містить в собі цю утопічну складову, оскільки його ідеалом є, сказати б, уявний образ досконалої людини. В усіх цих розуміннях О. Тихий завжди практикував педагогічну утопію, себто високий ідеал виховання, як на рівні задуму, так і на рівні педагогічних практик. Лишається запитати, про ідеал якої людини йшлося О. Тихому?

Як часто завважував історик українського дисидентського руху та колишній політв’язень В. Овсієнко, «в особі Олекси Тихого Україна втратила видатного педагога, адже замість кафедри він отримав каторгу». Через «каторгу» О. Тихому так і не вдалося запропонувати завершену педагогічну модель. Поза тим, були певні засадничі настанови, яких педагог не полишав, навіть після того, як остаточно пішов із школи. Йдеться, звичайно, про доробок А. Макаренка. Те, що О. Тихий як дисидент ішов проти радянської системи й тенденцій розвитку офіційної освітньої політики ще не означає, що він бодай частково не поділяв настанов класиків «радянської педагогічної утопії». Навіть з огляду на представлений тут матеріал стає зрозуміло, що у поглядах О. Тихого на виховання цілком виразно прочитуються базові елементи подібного світогляду.

Дипломна робота Олекси Тихого

Титульний аркуш дипломної роботи О. І. Тихого, Дружківський історико-художній музей

Разом із тим, виходячи з представленого листа, можна припустити, що запропонована О. Тихим педагогічна утопія мала певну самобутність. Вона полягала в ідеї автономії від світу дорослих і, ширше, від радянської виховної політики, її формалізму та уніфікації. («Найкраще виховані ті, кого найменше «виховують»» [2, c. 87].) Альтернативою мислився простір, в якому панував би культурний саморозвиток, підкріплений естетичними зразками. Головною ознакою цієї утопії було створення середовища, в якому у дитини лишалося б достатньо вільного часу для самоосвіти й занурення в культуру завдяки відвідуванню хору або грі на музичних інструмента тощо.

Словом, ця утопія ґрунтувалася на свідомій саморегуляції та емансипації: розумному вивільнені дітей від надмірної опіки дорослих, від їхньої влади та авторитету. А отже, набуття самостійності й відповідальності, без яких немає критичного ставлення до буття. Причому участь дорослих не заперечувалася повністю, вона мала бути лише регулятивною. Та, як всяка утопія, варіація О. Тихого несла в собі внутрішню суперечність, бо пропонувала водночас емансипативне самоуправління та неодмінні зовнішні обмеження й певний контроль.

За кілька років, вже під час останнього ув’язнення, не маючи змоги побачити власних онуків та племінників, у листах до колишньої дружини Ольги Олексіївни, Олекса Іванович ділився своїми міркуваннями про те, як було б доцільніше виховувати дітей, давав обережні поради. Він змальовував картини ідеального виховання, в яких над дітьми немає дорослого нагляду, активний відпочинок планується спочатку дорослими, а відтак самими дітьми. О. Тихий піднесено висновував: «Оце б було виховання та справжнісінький розвиток. Вони б одне одного навчали, виправляли, а головне – навчалися б самі» [3, с. 136].

Література

  1. Острова утопии: Педагогическое и социальное проектирование послевоенной школы (1940–1980-е): Коллективная монография. – М.: Новое литературное обозрение, 2015. – 720 с.
  2. Тихий О. Лист до Миколи Микитюка / О. Тихий // На перехресті думок. – Донецьк: Музей «Смолоскип», 2013. – С. 84–88.
  3. Тихий О. Листи з неволі / О. Тихий // Олекса Тихий: думки про рідний Донецький край. Том I. – Донецьк: ТОВ «Поліграфічний будинок «Донеччина»», 2012. – С. 113–148.
  4. Чепелик О. В. Взаємодія архітектурних просторів, сучасного мистецтва та нових технологій, або Мультимедійна утопія / О. В. Чепелик. – Київ: Хімджест, 2009. – 272 с.
Оставить свой комментарий

Вверх
© 2018    Копіювання матеріалів сайту дозволено тільки за наявності активного посилання!   //    Увійти