Володимир Немирович-Данченко мав українське коріння. Його предок, Данько Немирович, ще за часів Речі Посполитої був посполитим селянином у селі Камені сучасного Стародубського району. Син Данька, Матвій, служив при поляках у «козацькій корогві», що входила до складу стародубської «замкової прислуги», та іменувався вже Немировичем-Данченком, тобто «сином Данька».
У «Історично-статистичному описі Чернігівської єпархії. Книзі сьомій» 1735 року у казці Пилипа Немировича Данченка зазначено: «…Матвій Данилов син Немирович-Данченко за володіння польського служив жолнерско при замку стародубівському, коли замком завідував Абрамович, а скільки тому років, того не згадати. А по вигнанні Богданом Хмельницьким з України ляхів почав відбувати службу козацьку в полку стародубському».
За часів Визвольної війни Немировичі-Данченки воювали в козацькому війську за свободу України, за що були нагороджені Богданом Хмельницьким маєтками у рідному краї. Великих маєтків вони не нажили, але вірно служили українському гетьману. У ХVІІІ століття бунчуковий товариш Іван і полковий хорунжий Стародубського полку Федір Немировичі-Данченки володіли частиною села Чубковичі.
Історик Ігор Роздобудько пише, що попри те, що Володимир Іванович Немирович-Данченко мешкав у Москві він все своє життя наголошував, що його батько був українцем, а мати — вірменкою. Його батько Іван Немирович-Данченко був підполковником та поміщиком Чернігівської губернії, нащадком чернігівських козаків Стародубського полку.
Іван Васильович народився у 1803 році. У чині підполковника Стародубського козачого полку, служив на Кавказі. Одружився у 1847 році з донькою вірменського колезького асесора Олександрою Коспарівною Ягубян, яка була молодшою його на 25 років. Вони мешкали у родинному маєтку на Чернігівщині. Однак трагедія, яка сталася, коли Володимиру було всього 4-5 років, залишилась на завжди у пам’яті маленького хлопчика: «Батько мій, брат Іван та слуга Миколка були в бані й всі троє там учаділи. Та коли спохватились, то батько був вже мертвим, а Іван і Миколка були без тями… І у мене залишилася у пам’яті картина лежачого на дивані батька, на другому дивані — брата Івана, який ще не прийшов до тями, і на кріслі між ними — мати, яка плаче та годує найменшого сина, Михайла». (Рукопис. Архів Вл. И. Немировича-Данченко).
Після похоронів Івана Васильовича, його молода вдова забирає дітей та повертається на Кавказ, де оселяються у місті Тифліс.
Далі буде…
