«Цитра» – так лагідно називала свою єдину доньку Олександра Каспарівна Немирович-Данченко (Ягубян).
Варвара народилась у 1857 році. Навчалась в інституті шляхетних дівчат «Святої Ніни». Володимир Іванович запам’ятав її «в зеленому платті-уніформі з білою пелериною на плечах». Олександра Каспарівна наполягла, щоб Варвара в інституті додатково «навчалася музиці», тому вона була непоганою піаністкою. А з часом, з’явився і вчитель вокалу, бо з’ясувалося, що вона має не аби який хист до співу.
Після закінчення інституту, Варвара Іванівна повертається у Тифлісі, а Володимир Іванович, згадуючи той період свого життя, пише у мемуарах про «концерт, в якому співала сестра».
У 1875 році Варвара виходить заміж. Однак, шлюб із Борисом Захаровичем Вулихом не виправдав її очікувань, і з часом вона вирішила віддати перевагу театральній кар’єрі, залишивши чоловіка та в 1884 році починає свою артистичну діяльність з легких оперетних ролей.
У мемуарах Володимир Іванович розповідаючи про свою театральну молодість наводить такий випадок: «Я оселився у флігельці того самого будинку, де мешкала сестра з матір’ю. Раптом вбігає мати. Що ти наговорив сестрі? – кричить на мене. – Вона пішла до тебе, а зараз ридає, нічим не зупиниш! – “Я її не бачив, вона не була тут”. Виявляється, сестра хотіла мене бачити, але біля дверей почула мій голос, прислухалася, а я саме «розучував» сильний драматичний монолог. Сестра була така вражена, що розридалася і втекла».
Володимир Іванович високо оцінював талант своєї сестри та був головним її критиком. У листі до свого друга та родича Олександра Сумбатова-Южина він пише: «Я тобі скажу, це вже така чудова акторка зараз, що їй можна передбачати велике майбутнє. Вона елегантна, чудово одягається, мила, відмінно тримається на сцені (не знаю, хто, крім “великих” акторок, тримається так добре), володіє енергією великою мірою і прекрасною мімікою… Я бачив її в “Циганських піснях”. Вона, звісно, далеко поступається Зоріній у вокальному відношенні, але грою вона далеко випереджає її, бо не копіює циганщину, а створює симпатичний образ жінки, яка ненавидить свого чоловіка і закохана в іншого. У неї є хороший успіх. В інший раз я бачив її в “Циганському бароні”, і тут вона вдало в один момент навіть захопила мене, чого не зробила вся оперета. Взагалі вона буде чудовою акторкою для драми і комедії». Під час відпочинку влітку в селі Нескучному, де збиралася велика родина, Володимир та Варвара проводили багато часу відшліфовуючи театральний талант сестри.
Варвара Іванівна поступила до драматичної трупи Миколи Соловцова, яка згодом стала першим стаціонарним театром Києва (нині театр Франка). Публіка її любила та знала за псевдонімами «Немирович» та «Світланова». До речі, Варвара грала у виставах, автором яких був Вол. Немирович-Данченко, які ставив театр Соловцова.
В експозиції музею театрального мистецтва в Києві, є її світлини та програми театру Соловцова за її участю. Улюбленою роллю Варвари Іванівни була роль Пашеньки в однойменній п’єсі Персіянової (Рябової). ЇЇ творчий доробок має майже сотню ролей.
Захворівши на сухоти (туберкульоз), Варвара не покидає сцени. Мати Олександра Каспарівна їздила на гастролі разом з донькою, потім доглядала за нею. Володимир Іванович часто відвідував сестру, особливо в останні роки її життя. Померла Варвара Іванівна у Києві 1901 році у віці 44 років.
