Відомий публіцист, прозаїк, поет, мандрівник та блискучий журналіст Василь Іванович Немирович-Данченко (1844 -1936), старший брат Володимира Івановича, сьогодні майже забутий, але його внесок у літературу та журналістику залишається важливим.
Протягом 92 років життя та творчої праці Василь Немирович-Данченко випустив понад 250 книжок. Він відомий своїми художньо-етнографічними нарисами, романами, оповіданнями та мемуарами.
У травні 1875 року Василь Іванович здійснив подорож Україною, відвідавши також і Святі Гори на річці Сіверський Донець. Його нарис «Святі гори», виданий в 1880 році, набув шаленої популярності та сприяв зростанню інтересу до Святогір’я. Подейкують, що саме він, Василь, та його нарис вплинули на рішення А.П. Чехова відвідати Святі Гори.
Згодом, з 1886 року, Василь Іванович став постійним гостем садиби Нескучне, де відпочивав та працював його молодший брат Володимир.
У період жовтневого перевороту, в одній зі статей, Василь назвав більшовиків німецькими агентами, за що отримав помсту – конфіскацію квартири в Петрограді та перешкоди у видавництві його книг. Останньою краплею став розстріл друга – поета Миколи Гумільова, разом із яким Немирович-Данченко незадовго до того «обмірковував втечу з радянського раю», та якому скаржився, що «морда опричника» змінилась на «вовчий вищир комісарів».
Зрештою Василь Немирович-Данченко заявив, що збирається писати грандіозну працю “Народні герої, вожді й мученики” та є потреба у матеріалах закордонних архівів. На початку 1922 року Василь Іванович був вже в Берліні, звідки незабаром перебрався до Праги. Він, як і раніше, багато працював, друкувався в різних країнах, попри поважний вік, чимало подорожував, бував у Софії, Белграді.
16 квітня 1933-го, з еміграції він звернувся до молодого покоління, з того дня пройшло вже 90 років, а його слова виявилася надзвичайно співзвучні сьогоденню, які ми надаємо мовою оригіналу:
«…С раннего детства, когда ребенок еще только открывает пытливые очи на незнакомый ему мир, воспитывайте в нем и во всей растущей молодежи, в этом будущем человечестве – ибо мы уходим, а оно приходит – стойкость и мужество, чтобы молодежь самоотверженно защищала свои рубежи и очаги, свои святыни, свою свободу, независимость, порядок и закон. И рядом с этим глубоко в сердцах и умах сейте величайшую забытую Моисеем одиннадцатую заповедь, божественную и во веке веков неизменную: заповедь уважения к достоинству, праву, свободе и независимости других народов. Вместе с сыновьей любовью к отечеству пусть молодежь помнит, что ее родина – только часть общей матери всего человечества, нуждающегося так же в нашей любви и уважении, в нашем уме и в наших мускулах. Пусть, беззаветно и свято служа своему народу, она никогда не забывает великого завета: «Несть эллин, ни иудей, но всяческая и во всех Христос». Захват чужого очага, чужой земли, чужой святыни, какими бы героическими боевыми легендами ни рисовали его поэты, насилие и завоевание являются, в сущности, простыми, только в миллионы раз увеличенным воровством, грабежом и убийством».
Василь Іванович Немирович-Данченко помер 18 вересня 1936 року у Празі.
«Я пройшов величезне життя. Свідомо я почав його в епоху, коли впало кріпацтво, і кінчаю, коли весь світ у небувалій грозі, в страшних катаклізмах перебудовується наново» – Василь Іванович Немирович-Данченко.
