Біженцями стають не з власного бажання, і реальна загроза перш за все життю неодмінно накладає на психіку кожної людини певні відбитки, породжує нове розуміння колишніх і новоявлених життєвих цінностей. З цього приводу цікаві міркування знаходимо у Віри Додонової, яка проаналізувала ціннісні орієнтири мешканців Донеччини «до» і «після», за межу обираючи трагічні події весни 2014 року. В «до» відзначається превалювання матеріальних інтересів (цінності нормального «буржуазного» суспільства): престижна високооплачувана робота, проведення відпустки на березі моря, затишне облаштування квартири, турбота про власну зовнішність.
Не сприйнявши «русский мир», переживши бомбардування, люди зрозуміли, що найціннішим є мир, часто схиляючись до тези «Краще поганий мир, ніж хороша війна». Не можна заперечити цього бажання, але події повномасштабної війни України проти росії засвідчили, що і «мир» може мати свої ціннісні градуювання. Захисникам Маріуполя та Северодонецька російські війська неодноразово пропонували здатися в обмін на збереження життя, «русскими прелестями» зваблюють і мешканців окупованого Херсона, щоб ті охоче отримували російські паспорти. Та кожного разу наражаються на рішуче «Ні»! Тож нюанс, що виявився, ще потребує глибокого і всебічного дослідження й осмислення.
Як бачимо, і в самих біженців, і в тих, хто з ними безпосередньо співпрацює, існує маса проблем, що й зіграло не останню роль у проголошенні 20 червня кожного року Днем біженців. Прийняття цього рішення обумовлювалося багатьма факторами, а особливо тим, що в ХХ сторіччі біженство набуло глобальних масштабів через розпад Австро-Угорської та Російської імперій після завершення Першої світової війни, приходу нацистів до влади в Німеччині в 1933 році, під час і одразу по завершенні Другої світової війни, жалюгідного соціального та побутового становища корінного населення в африканських колоніях та процесу деколонізації протягом 50-60-х років. Тож у 1950 році було створено Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (УВКБ), а 28 липня 1951 року в Женеві відбулася конференція повноважних представників, скликана відповідно до резолюції 429 (V) Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1950 року, на якій і було прийнято Конвенцію про статус біженців. Конвенція дала визначення поняття «біженець» та встановила загальні підстави, на яких надається статус біженця. У документі була позначена гранична дата дії: вона поширювалася на біженців, що стали такими в результаті подій, що відбулися до 1 січня 1951 року. Конвенція забороняє будь-яку дискримінацію щодо біженців. Частиною прав біженці користуються на рівні з громадянами приймаючої їх країни, частиною — на тих же умовах, що й іноземці. Конвенція допускає вислання біженця в інтересах державної безпеки, але забороняє їх повернення до держави, з якої вони втікали, побоюючись переслідування. На квітень 2015 року в Конвенції беруть участь 145 держав із 193 членів ООН (Україна приєдналася до Конвенції 10 січня 2002 року).
Паралельно з цим протягом багатьох років різні країни та регіони відзначали власні пам’ятні дні й навіть тижні, присвячені біженцям. Одним з найвідоміших вважається День африканських біженців, який відзначається в кількох країнах 20 червня. Виражаючи солідарність з Африкою, де перебуває більша частина біженців, і яка традиційно проявляє до них свою великодушність, Генеральна Асамблея ООН одноголосно прийняла в 2001 році спеціальну резолюцію. Згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї, в 2001 році відзначалася п’ятдесята річниця Конвенції про статус біженців 1951 року, й Організація африканської єдності (ОАЄ) погодилася з тим, щоб міжнародний День біженців відзначався одночасно з Днем африканських біженців 20 червня. Всесвітній день біженців – англійською World Refugee Day.
Під статус біженця потрапляють особи, які втекли зі своєї країни через обґрунтовані побоювання переслідування за расовою чи релігійною приналежністю, громадянством, політичними поглядами або належністю до певної соціальної групи. Такі люди не можуть або не хочуть повернутися. Часто стають біженцями через стихійні лиха або техногенні катастрофи. За даними Управління Верховного комісара Організації Об’єднаних Націй у справах біженців, 24 особи щохвилини залишають рідні місця через страх за своє життя. Ця статистика включає кілька категорій людей: біженці, особи, які шукають притулку, внутрішньо переміщені особи, особи без громадянства та репатріанти. 80 мільйонів осіб по всьому світу є примусово переміщеними особами. Згідно з даними середини 2020 року, 26.3 мільйона з них визнані біженцями. За даними на кінець 2019 року, 30-34 мільйони з числа примусово переміщених особи є дітьми молодше 18 років. 50% біженців, які залишили свої оселі через конфлікти, переслідування або стихійні лиха, становлять жінки й дівчатка. За даними ООН, половину всіх жертв торгівлі людьми становлять дорослі жінки, ще близько 30% — діти. Жінки і дівчата часто зазнають сексуальної експлуатації. Дорослих чоловіків частіше використовують як безкоштовну робочу силу. Вони складають половину тих, кого насильно примушують до праці. Хлопчиків же нерідко експлуатують терористичні й екстремістські організації — змушують їх воювати у своїх рядах і вчиняти злочини.
67% біженців походять всього з п’яти країн: Сирійська Арабська Республіка (6,6 млн), Венесуела (3,7 млн), Афганістан (2,7 млн), Південний Судан (2,3 млн) і М’янма (1 млн). За іншими джерелами, основна частина припадає на країни Африки (Ефіопія, Судан, Ємен, Мозамбік), зони афганського конфлікту, Балкани та Колумбію.
Феномен біженства в Україні
В українській історії нараховується декілька біженських хвиль. Перша припадає на кінець XVIII сторіччя: козаки на Кубані, в Туреччині після розгрому Запорозької Січі, потім були масові виїзди до Сибіру, Далекого Сходу, Канади в пошуках кращої долі через безземелля. Багато українців залишили рідні місця проживання під час Першої світової війни. Проте чи не найбільша кількість біженців (приблизно 200 000) з’явилася з політичних причини внаслідок небажання повертатися до СРСР після закінчення Другої світової війни. На жаль, сьогодні маємо ще одну потужну хвилю, яка розпочалася весною 2014 року після анексії росією Криму та захоплення частини Донецької та Луганської областей. За даними Міністерства соцполітики, тільки на території України у 2018 році на обліку стояло 1,5 мільйонів переселенців з Донбасу і Криму. З цих же причин, за даними ООН, на територію росії протягом 2014-2015 років виїхало 270 000 українців, а ще були, щоправда у незначній кількості, Грузія, Білорусь, Польща, Іспанія, Португалія, Чехія. З початком же повномасштабної війни України проти росії станом на 2 травня 2022 року загальна кількість біженців перевищила 5.5 мільйона чоловік.
Одразу слід зауважити, що світова спільнота робить багато поступливих кроків для полегшення долі біженців з України. Так, Європейський союз надав 17 мільярдів євро країнам, які приймають біженців. Також він та окремі країни, що не входять до його складу, оголосили, що будуть відкриті для українців, щоб біженці не проходили процедуру надання притулку. Залізничні компанії в кількох державах, таких як Польща, Німеччина та Австрія, дозволяють українським біженцям пересуватися потягами безкоштовно.
Відповідно до Конвенції про статус біженців, біженці з України користуються всіма правами (кожна країна ЄС може вносити свої корективи): на житло, працевлаштування, обов’язкову середню освіту, соціальне забезпечення (медична допомога, грошові виплати, натуральна допомога у вигляді продуктів). Однак слід наголосити, що при цьому в біженців є й обов’язки, про які не слід забувати (а це демонструють деякі наші співвітчизники!): шанувати конституційний лад країни перебування, проходити обов’язкове медичне обстеження, надавати міграційним службам відомості про себе, дотримуватися режиму поживання за місцем утримання.
Якщо говорити про країни, які приймають біженців з України, то це всі країни, що межують з Україною: Польща (3.167.805), Румунія (857.846), Угорщина (557.001), Словаччина (391.592), Болгарія (231.188), Росія (739.418), Молдова, Білорусь; інші країни Європи: Німеччина (402.651), Чехія (330.226), Італія (110.771), Туреччина (85.000), Іспанія (74.965), Австрія, Франція, Литва, Естонія, Португалія, Швеція, Бельгія, Данія, Велика Британія, Латвія, Швейцарія, Ірландія, Фінляндія, Греція, Нідерланди, Словенія, Хорватія, Норвегія; інші країни світу: Ізраїль, США, Канада, Японія, Філіппіни, Єгипет, Шрі-Ланка.
У цьому спискові немає нічого дивного, крім однієї позиції – кількість біженців у росії. Але все пояснюється доволі просто. Напередодні оголошення повномасштабної війни росії проти України представники квазідержавних утворень «ДНР» та «ЛНР» заявили про евакуацію мешканців на територію росії. Російські військові повідомляли, що з 18-го по 23 лютого 2022 року територію ДНР і ЛНР залишили понад 106 тис. чоловік. За перший місяць вторгнення в Україну — ще 420 тис. осіб (з них понад 88 тис. — діти). Хоча за даними ООН, на 10 квітня кількість українських біженців у росії становила лише близько 404 тисячі осіб; на 6 травня 2022 — понад 739 тисяч. Як правило, це депортовані українці з тимчасово окупованих територій. Їх відправляють у табори, які базуються в колишніх санаторіях та інших подібних місцях, що розташовані по всій росії. Російська влада стверджує, що «евакуює» людей із зони бойових дії, однак, окрім як «насильницька депортація», це назвати не можна. Видання Inews виявило 6250 українців, які зараз перебувають у 38 таборах, у тому числі 621 дитину. Близько третини з них — жителі Маріуполя.
Та все ж таки практично всі українці живуть думками про неодмінне повернення на Батьківщину.