Сьогодні, 9 березня, відзначається 207 років від дня народження видатного українського письменника Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).
Чи ми ще зійдемося знову
Чи вже навіки розійшлись?
І слово правди і любові
В степи і дебрі рознесли!
Нехай і так. Не наша мати,
А довелося поважати.
То воля господа. Годіть!
Смирітеся, молітесь богу
І згадуйте один другого.
Свою Україну любіть,
Любіть її… Бо время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї господа моліть.
«Чи ми ще зійдемося знову?»
Тарас Григорович Шевченко – символ українського національного духу, геніальний поет, талановитий художник, мислитель. Його літературна спадщина налічує понад 240 творів, а живописна – близько 1200 робіт (малюнків, олійних картин, акварелей та ін.). Твори Шевченка-поета і Шевченка-художника тематично єдині і доповнюють один одного.
Тарас Григорович був справжнім патріотом, закликав любити свій народ, країну, плекати рідну культуру. Поетична спадщина Шевченка вважається основою української літератури. Письменник всесвітньо відомий: його твори перекладені більш ніж на 140 мов і видавалися за кордоном понад 300 разів. Ім’я Тараса Григоровича Шевченка навіки вписано в історію людства.
Серед найбільш відомих творів поета «Заповіт», «І мертвим, і живим, і ненародженим», «Гайдамаки», «Катерина», «Сон», «Мені тринадцятий минало», «Причинна», «Думи мої, думи мої», «Гамалія», «Розрита могила», «Наймичка», «Кавказ» і т.д.
Згадаймо кілька поезій:
«І мертвим, і живим, і ненародженим»
І смеркає, і світає,
День божий минає,
І знову люд потомлений,
І все спочиває.
Тілько я, мов окаянний,
І день і ніч плачу
На розпуттях велелюдних,
І ніхто не бачить,
І не бачить, і не знає –
Оглухли, не чують;
Кайданами міняються,
Правдою торгують.
І Господа зневажають,
Людей запрягають
В тяжкі ярма. Орють лихо,
Лихом засівають,
А що вродить? побачите,
Які будуть жни́ва!
Схаменіться, недолюди,
Діти юродиві!
Подивіться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся,
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра
(фрагмент)
«Заповіт» – жоден вірш українською мовою не здобув такої популярності, як цей твір Шевченка.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу… отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого бога
Молитися… а до того
Я не знаю бога.
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте.
І мене в сем’ї великій,
В сем’ї вольній, новій,
Не забудьте пом’янути
Незлим тихим словом.
«Катерина»
Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи кине;
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине…
Якби сама, ще б нічого,
А то й стара мати,
Що привела на світ Божий,
Мусить погибати.
Серце в’яне співаючи,
Коли знає, за що;
Люде серця не побачать,
А скажуть — ледащо!
Кохайтеся ж, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люде,
Згнущаються вами.
Не слухала Катерина
Ні батька, ні неньки,
Полюбила москалика,
Як знало серденько.
Полюбила молодого,
В садочок ходила,
Поки себе, свою долю
Там занапастила.
(фрагмент)
«Гайдамаки»
Сини мої, гайдамаки!
Світ широкий, воля,—
Ідіть, сини, погуляйте,
Пошукайте долі.
Сини мої невеликі,
Нерозумні діти,
Хто вас щиро без матері
Привітає в світі?
Сини мої! орли мої!
Летіть в Україну,—
Хоч і лихо зустрінеться,
Так не на чужині.
Там найдеться душа щира,
Не дасть погибати,
А тут… а тут… тяжко, діти!
(фрагмент)
