24 лютого 2024 року – 731 день від початку великого вторгнення росії в Україну, другі роковини від повномасштабної збройної агресії сусіда-терориста, 3657 день від початку російсько-української війни.
Україна проходить найскладніші випробування з моменту здобуття незалежності. Ця війна відібрала життя тисяч невинних людей і продовжує залишати за собою страждання та руйнування. Війна триває!
Проте навіть у найтемніші часи українці проявили свою мужність і рішучість захищати свою країну. Ми не забудемо героїзм та самопожертву тих, хто мужньо вступив у боротьбу за свободу й незалежність. Їхній дух незламний, а воля – непереможна.
24 лютого 2022 року – день, коли війна торкнулася кожного українця. Цей день розділив життя на «до» та «після», закарбувавши у наших серця тривогу на невідомість.
У цій статті ми зібрали свідчення українців про день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. Люди розповідають про реакцію на події того страшного дня, діляться своїми переживаннями та спогадами про момент, коли їхнє життя змінилося назавжди.
Віра (м. Маріуполь):
«Розумієте, у мене він (день 24 лютого 2022 року – ред.) наче якимись «кліпами», точно не можу сказати, як саме він пройшов. До останнього не вірила у війну й не могла усвідомити, що почали бомбити. Думала, що це буде, як у Донецьку: десь трішки на околицях і все закінчиться. Син, рідні, подруга – усі казали збиратися й виїжджати. Але мені не хотілося залишати нажите вдруге, сподівалась, що все минеться. Потім сказали не виходити на роботу. Ще 24-го син телефонував, просив виїжджати хоча б у Бердянськ. Я відповідаю: «Синочку, не знаю, ще почекаю». Він каже: «Що чекати?» Ось і все. А через два дні припинили рух потяги й інший транспорт. Можливо, й були якісь перевізники, але я вже не змогла виїхати»
Надія (с. Калинівка, Бахмутський р-н.):
«Ми перші, хто почув свист ракети, яка стала нашою супутницею протягом майже двох років. Все, що відчували, це здивування та розгубленість, бо не знали, що то є. Вона прилетіла в штаб українських військ, за декілька кілометрів від нас. Вибух був величезний, аж чорна хмара пішла вгору. Тоді ми й зрозуміли, що розпочалося щось дуже серйозне»
Ганна (м. Волноваха):
«Усе почалося ще 23-го числа, десь о 10-тій годині вечора. Чоловік був у центрі міста з друзями, а я вдома розмовляла з подружкою. Ми жили неподалік від залізниці й звикли до гучних звуків. Почувши грюкіт, я подумала, що, можливо, з’єднали вагони, проте в душі відчула тривогу. Подружка мешкала біля центральної лікарні й нічого не почула. Згодом я зателефонувала чоловікові – він також чув цей звук. Минула ніч. О 4-тій ранку почалися вибухи й перші «прильоти». Прокинувшись, зайшла в робочий чат, де вже писали збирати речі, документи та очікувати наказу від керівництва щодо подальших дій»
Марія (м. Слов’янськ):
«24 лютого була вдома, оскільки в цей день у Слов’янську була запланована акція щодо єдності України. Я готувалася туди піти, обирала вбрання, але розуміла, що ситуація досить напружена. 24-го мені зателефонували й сказали, що почалася війна і мене готові евакуювати: «Збирайся, грошей ніяких за це не треба». Я відмовилася, сказавши, що залишаюся. У 2014 році у мене не було вибору, бо тоді була дитиною й рішення за мене приймали батьки. Зараз я вже самостійна людина. Отже, подумала, що це буде правильний вибір. 24-го лютого хотіла зранку вийти на пробіжку, але почула вибухи й зрозуміла, що моя подруга теж навряд чи спить, тож пішла до неї. Зустрівшись, випили по 50 грамів о шостій ранку – не знаємо, як закінчиться цей день і який буде завтра»
Олексій (м. Краматорськ):
«Я в цей час був у справах, але для мене це не було шоком. Зі ЗМІ та останніх промов путіна було зрозуміло, що це все просто так не закінчиться. Після заяв іншої країни про те, що твоєї держави не існує, зазвичай і починається війна. Тоді були озвучені різні дати, розвідка ж готувала нас до вторгнення 16 лютого. Тоді цього не відбулося. Ми розуміли, що таке може бути, але все одно не хотіли вірити. Те, що все почалося, ми зрозуміли, коли почули три потужні прильоти в місті. Уже тоді усвідомили, що це війна, про яку путін уже відверто казав по телебаченню. Для нас, як для людей, які відчули це у 2014 році, одразу все стало зрозуміло»
Вікторія (м. Харків):
«24-го я прокинулася в Харкові о 4-тій годині ранку від того, що почула звук ракет. Подивившись у вікно, побачила, як зі сторони Чугуєва все палало. Розбудила батька та молодшу сестру, але вони сказали що я щось вигадую. Трохи згодом почались ще більші вибухи, і тоді прокинулись уже всі. Перше, що думали робити, так це їхати подалі з міста, однак потяги з Харкова не ходили. На автостанції дізналась, що до села, в якому живуть батьки (я жила з ними до 18 років) є автобуси, але ніхто нічого не гарантує. Дорога проходить через Чугуїв, який був під потужними обстрілами, бо там розташована військова частина та аеродром. Вирушивши в дорогу, доїхали неочікувано спокійно, а хвилин через 15-20 після приїзду побачила колону військової техніки. Спочатку подумала, що то українська техніка, однак потім помітила надписи «Z», «V» і зрозуміла, що щось не так. Один наш знайомий намагався знімати колони на відео, проте йому сказали: «Якщо не припиниш, ми почнемо стріляти». Перебуваючи вже вдома, у селі, нам зателефонували й повідомили, що смт Шевченкове і Шевченківський район під окупацією російської федерації»
Олександр (м. Дружківка):
«На ранок 24 лютого я перебував у матері в Дружківці, спав у квартирі. Прокинувся від гучних вибухів, розплющив очі, почав читати новини в телефоні. Там уже писали, що йде війна, путін оголосив про початок спеціальної воєнної операції. Над будинком у цей час пролетіла крилата ракета, було чути гучний вибух. Почалися перебої зі світлом та зв’язком. Світло зникло, потім з’явилося. Я одразу все зрозумів, тому взяв скотч й почав заліплювати вікна хрест-навхрест, щоб під час вибуху не отримати поранення уламками скла. Було невідомо, чи працюватимуть лікарні та шпиталі, чи можна буде отримати допомогу. Тому почав затуляти вікна та балкон книжками, матрацом на випадок прильоту. Зібрав речі, ноутбук, документи, продукти тривалого зберігання – консерви (у мене були сардини), тушонка пару банок, макарони – хоча не знаю, де я їх збирався варити, квасолі багато взяв, бо читав, що вона може замінити білок – м’ясо. Пару свічок кинув, ліхтарик, батарейки, ліки, практично усі, що в мене були, – і сів на диван. Довгий час я чекав, чесно кажучи, не знав, що робити. Паніки не було, лише невизначеність. Потім прийняв рішення їхати на роботу, думаю, там буде більш зрозуміло. Сів у машину, але вона була не заправлена. Звечора були черги, я вирішив це зробити зранку, раніше встати. Але на АЗС були неймовірні черги, тому поїхав до Краматорська, думав, що там заправлюся. На роботі зібрав речі, крісло, куплене мною, відвіз до друга в гараж. Поряд із роботою завод, думаю, як лупитимуть, можуть попасти. Вирішив забрати трудову книжку.
Над головою в мене висів календар, я на ньому відмітив 24 число – там повзунок такий був, тому він навічно лишився з 24 лютого 2022 року»
Марина (м. Волноваха):
«Прокинулись із бабусею о 5:00 ранку від якихось звуків, побачила, що кіт утік, і зрозуміла, що щось трапилось. Пізніше підійшла до заплаканої сестри. Питаю в неї: «Що трапилось?» А вона мені: «Ти бачила новини?» Я тоді подумала: «Які новини о 5:00 ранку? Ще в руки телефон навіть не брала». Сестра сказала: «Почалось». Після 2014-го року я вирішила, що просто десь постріляють удалині і все буде добре, тому не звернула увагу на її слова. Сестра сказала, що це не тільки у Волновасі, а всюди. Тоді я зателефонувала своєму хлопцю (він поліцейський і точно в курсі всіх подій), але він відповів так, як і сестра: «Почалась війна». Я знову ж таки не повірила, оскільки ще до 24-го були ці жарти про збирання валіз. Вийшовши на балкон покурити, почула вибух, потім ще один – вони не вщухали приблизно протягом сорока хвилин. Зателефонувала матері, щоб дізнатися, як у неї справи. Вона відповіла, що все нормально і щоб я не переживала – трохи побахкає, а потім перестане. Довго не могла заснути. Прокинувшись близько 10-ої ранку (у мене якраз був запис на манікюр), я, м’яко кажучи, все проґавила. Деякі сусіди вже покинули місто, а половина збирали речі. Думала, що нічого не сталося, проте люди вже зрозуміли, що росія атакувала Україну: усі були в паніці, довкола був хаос, адже це був тільки початок. Я була настільки спокійна, навіть не уявляючи, що на мене чекає в майбутньому. Отже, вирішила піти до центру по магазинах. Звернула увагу, що рух машин з боку Маріуполя не припиняється й великі черги біля виїзду до Покровська, Запоріжжя, також у сторону Дніпра. Напевно, вперше побачила в місті такий потік машин. Військових тоді ще не було. Банки та більшість магазинів були зачинені (а це тільки двадцять четверте лютого!). Утворились великі черги за продуктами (мені було незрозуміло, чого люди так панікують). Я повернулась додому, день пройшов відносно спокійно, лише здалека щось бахкало, але з 2014 року ми звикли до цих звуків. На той час ще був інтернет, світло, вода. Навіть устигла купити коту їжу. Думала, що протягом тижня-другого все налагодиться.»
Анна (м. Бахмут):
«Мені зателефонувала подруга, у якої дитина також з ДЦП. Вони були під Харковом на реабілітації. І в телефоні я почула: «Аню, війна! Нас б’ють!». Мозок дуже довго відмовлявся сприймати, що таке взагалі може бути в 2022 році, у мирному та цивілізованому світі. Нас огорнув страх та незрозумілість»
Микола (м. Бердянськ):
«Я був у Бердянську (приїхав туди 22 лютого). До того тиждень перебував у рідних в Донецькій області. Друзі казали, що щось буде, оскільки стежили за новинами. Ось 24 лютого все й почалося. Чесно кажучи, зранку вибухів не чув, бо ще спав. Але потім, розбуджений телефонними дзвінками рідних та друзів, від них дізнався, що почалася повномасштабна війна (зокрема, у нас підірвали аеродром). Звичайно, було дуже страшно й незрозуміло, що робити; почали з дівчиною телефонувати рідним і знайомим, тому що всі вони перебували в різних куточках України»
Марина (м. Курахове):
«Вночі мене розбудив чоловік і сказав, що почалась війна. Я не повірила, бо було тихо, нічого не чутно й не видно. Потім я зайшла в телеграм, з новин дізналась про те, що відбувається в Харкові, Києві та інших містах, – охопив страх. Чоловік поїхав на роботу, у нього було відповідальне завдання: потрібно дізнатися, як діяти далі. Я зателефонувала близьким, трохи поговорили – усі були в шоці й не розуміли, що робити далі»
Дар’я (м. Харків):
«Мій чоловік 23-го (лютого) ввечері поїхав до рідного міста Балаклея, щоб забрати військовий квиток. Я залишилася вдома сама, було якось тривожно. Поклала на стіл документи, набрала пляшку води й поставила на стіл. Тривожну мінівалізку, в якій було трохи спідньої білизни, футболка й шкарпетки, також поклала поруч. Уранці, незрозуміло від чого, я прокинулась о 4:45, подивилась на кішку – лежить. Через 10 хвилин мені телефонує старший брат чоловіка, каже: «Дашо, десь вибухи. Ми виїжджаємо, зараз за тобою заїдемо» (у них є машина). Брат із родиною живе неподалік, тому розуміла, що в мене небагато часу на збори. Я забрала кішку, необхідні речі, документи, які мала, і пішла їм назустріч. У цей момент в телеграмі вийшла на зв’язок із мамою. Вона запитала, чи все в мене гаразд і повідомила, що в них чути вибухи. Чоловік також написав: «Збирайся, їдь, десь зустрінемося».»
Яна (м. Миколаїв):
«Я прокинулась 24 лютого близько третьої години ночі, сну зовсім не було. Я намагалася заснути, але нічого не виходило, і як багато з нас просто взяла телефон до рук. Спочатку були якісь непримітні новини, які я прочитала, подивилась і забула, скажімо так. А вже пізніше, під ранок, близько 4 ранку почалися повідомлення про те, що почалися перші бомбардування міст, по аеропортам чи по аеродромам, я вже не пам’ятаю, що перше побачила. Новинні канали почали масово повідомляти про те, що відбуваються підриви певних точок інфраструктури різних міст України. Здається, буквально через декілька хвилин я почула перший вибух у нас у Миколаєві. Все всередині просто захололо. Я навіть не можу словами це передати, бо навіть просто зараз, згадуючи це, у мене мурахи по шкірі. Я вийшла до батьків, подивилась, що вони ще сплять, потім почула ще один вибух. Це було скоріше як вібрація, трошки тремтіли вікна, наче грім, проте я розуміла, що це не грім. І коли я вийшла надвір, подивилась у сторону міста, то побачила заграву [відсвіт пожежі]. І це було ніщо інше як від вибухів, якраз тоді пролунав ще третій вибух. Це бомбили наш Миколаївський аеродром. Тоді я забігла до батьків, розбудила їх зі словами “Вставайте, почалася війна, треба щось робити”. Не знаю, чому саме ця фраза, але я вже була впевнена, що це саме війна. Пам’ятаю, що батько на мене подивився таким здивованим поглядом, мовляв, яка війна, ти що. Але коли вони вийшли надвір і побачили і почули те, що перед цим побачила і почула я, то ми всі зрозуміли, що наше життя більше ніколи не буде таким як раніше, до цих страшних хвилин»
Деякі імена респондентів змінені для збереження конфіденційності.
