28 липня в Україні вшановують пам’ять захисників і захисниць, учасників добровольчих формувань та цивільних осіб, які загинули в полоні, були закатовані або страчені. Верховна Рада України запровадила цю дату як відповідь на спільний біль, який досі не загоївся, і як прояв державної поваги до тих, хто віддав своє життя в неволі.
Нову дату в українському календарі вибрали невипадково — саме в ніч із 28 на 29 липня 2022 року внаслідок теракту в колонії в Оленівці російські окупанти вбили десятки полонених українських військових, більшість із яких захищали Маріуполь і вийшли з «Азовсталі» за наказом командування. Їм було обіцяно збереження життя. Ці обіцянки виявилися брехнею — як і все, що стоїть за російською війною проти України.
Цей день — про кожного, хто пройшов через полон, знущання, тортури. Про кожного, хто загинув у нелюдських умовах окупації, не маючи жодного захисту. Про військових, добровольців, медиків, волонтерів, цивільних — чоловіків і жінок, дітей, молодь, літніх людей, чиї імена сьогодні знає вся країна, або ж ще не знає, але обов’язково дізнається.
Це день пам’яті, болю, гніву, але і вдячності. День, коли варто не лише згадати загиблих, а й усвідомити: війна триває, і правда про полонених — це теж наша боротьба. Вона — про справедливість, про людську гідність, про те, щоб ніколи більше.
Полон — це простір, де міжнародне право часто не працює, а людське життя знецінене до нуля. Але навіть там наші люди залишались людьми — не ламались, підтримували одне одного, писали листи, молились, терпіли. Цей день — і про них теж: тих, хто вижив, але щодня носить у собі тягар побаченого і пережитого.
Нам болить не лише загибель. Нам болить тиша, в якій досі перебуває частина родин: без відповідей, без правди, без справедливості. І ми не маємо права мовчати, бо за кожним ім’ям — цілий світ, який було зруйновано окупацією, але не стерто з пам’яті.
Ми зобов’язані пам’ятати — заради тих, хто не повернувся, і заради тих, хто ще чекає на свободу.
