У березні 1918 року Центральна Рада Української Народної Республіки звернулась до проблем мови і оголосила українську мовою діловодства. Це відбулося через десятки років занепаду української мови як такої. Варто тільки згадати Валуєвський циркуляр 1863 року, забороняючий видання значної частини книг (освітніх, навчальних, релігійних), написаних «малоросійською», тобто українською мовою, та Емський указ 1876 року, що передбачав загальне витіснення української мови з культурної сфери.
Тодішня влада наклала жорстку заборону на викладання українською у навчальних закладах, видання і перекладання літератури, влаштування концертів з українськими піснями, україномовні театральні вистави та ін. Це були буремні часи, які тривали більш ніж 50 років, до 1917 року. 12 березня того ж року Центральна Рада ухвалила рішення, що мовою публічного звернення українського парламенту має бути українська, а через рік влада УНР ухвалила закон «Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері».
У ньому вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски, оголошення, бланки, рахункові книги… повинні писатися державною українською мовою». З втратою незалежності Української Народної Республіки усі закони про статус української мови втратили силу. Далі українська мова ще довго піддавалася репресіям та заборонялася, аж поки у 90-х роках ХХ століття не стала єдиною державною мовою самостійної України.