«Максим Золоте Серце…», –
друзі про Максима Рильського
19 березня 2025 року виповнюється 130 років від дня народження Максима Тадейовича Рильського, що є підставою згадати хоча б деякі офіційні здобутки письменника: академік, директор Інституту мистецтвознавства, народної творчості та етнографії, голова Спілки радянських письменників України, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка та найпрестижнішої в Радянському Союзі Ленінської премії, депутат Верховної Ради СРСР.
Читаючи цей список, можна подумати, що в житті цієї людини було все райдужно й безхмарно. Але це далеко не так! А проблеми й негаразди розпочалися ще в 20-х роках минулого сторіччя. І все через те, що поет у той час належав до малечисельного, але дуже самобутнього гурту письменників-неокласиків. Його складали Микола Зеров (лідер), Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Віктор Домонтович, Юрій Клен, Євген Маланюк.
За офіційною радянсько-комуністичною термінологією, вони належали до «попутників» у тогочасній літературі, оскільки не були прихильниками повернення України до минулої монархічної імперії, але й відмежовувалися від так званої пролетарської культури, прагнули наслідувати мистецтво минулих епох, віддавали перевагу історико-культурній та морально-психологічній проблематиці. За це їх нещадно критикували представники інших письменницьких угруповань, а в роки сталінських репресій 30-х років фізично знищили (М. Зеров, П. Филипович, М. Драй-Хмара), Ю. Клен (етнічний німець Освальд Бургардт) зумів виїхати до Німеччини.
Гірку чашу довелося випити й Максимові Рильському. Удар по письменнику НКВДисти розрахували психологічно надзвичайно точно. Його було заарештовано 19 березня 1931 року в день народження, тож замість святкового столу в колі рідних та друзів письменник опинився в камері Лук’янівської в’язниці. Його було звинувачено в приналежності до реально неіснуючої контрреволюційної організації «Спілка визволення України».
Майже піврічне ув’язнення морально зламало М. Рильського. Він таки написав «покаянного» листа: «Моя провина перш за все негативна, тобто я винен не так у тому, що я робив, як у тому, чого я не робив, хоч і повинен був робити». Попри це слід наголосити, що совість письменника перед друзями й соратниками-неокласиками залишилася незаплямованою – він нікого не обмовив, тому «слідчим» НКВДистам довелося врешті-решт констатувати: «в процессе следствия не было собрано достаточных данных у направлению следственного дела на него в судебные органы», на підставі чого М. Рильського було звільнено. Результатом же «перевиховання» стала поетична збірка «Знак терезів» (1932 рік), написана в дусі поетики соцреалізму.
Однак і це не послужило для влади «індульгенцією». У 1938 році поета разом із Павлом Тичиною, Миколою Бажаном знову розробляє НКВС. М. Рильського рятує Микита Хрущов, який сказав Сталіну, що дуже дивно виглядатиме ув’язнення людини, яка написала дуже популярну в Союзі «Пісню про Сталіна».
Після звільнення поет із сім’єю жили дуже бідно. У голодний 1933 рік М. Рильського та його родину від смерті врятував селянин з Романівки (село, в якому минуло дитинство майбутнього поета). У роки громадянської війни взимку він віз підводою М. Рильського з валізами в місто. Наївному селянинові здалося, що панський син тікає з грішми. Він вирішив їх присвоїти, ударив М. Рильського по голові, викинув, як йому тоді здалося, мертвого в замети, а сам з трофеями повернувся додому. Яке ж розчарування чекало селянина, коли у валізах виявилися книги! Муки совісті не давали йому спокою дуже довгий час, і в голодний рік він вирішив спокутувати свою вину харчами.
М. Рильський від весни 1938 до весни 1951 року мешкав і працював в Ірпені по вулиці Центральна, 15. Влітку він порався в садку біля улюблених дерев і квітів або рибалив на річці Ірпінь. Багато з письменнників, артистів та художників із вдячністю згадують цю невелику садибу, де проходили різноманітні літературні зустрічі, поки М. Рильський не переїхав до Голосієва на нову дачу. Син письменника Богдан Рильський у книзі спогадів «Мандрівка у молодість батька» присвятив ірпінському періоду життя М. Рильського та його родини цілий розділ «У сосновім Ірпені».
Нещодавно з документів КДБ СРСР стало відомо, що в 1945 році Максима Рильського планували вбити руками агентури, яка діяла під виглядом ОУН. У кабінетах НКДБ було виготовлено «відкритий лист» до М. Рильського, де його називали «справжнім зразком українського запроданства». За іронією долі викрила і знешкодила «перевертнів» Служба Безпеки крайового проводу ОУН у Луцьку.
Черговий, і цього разу вже останній, удар по М. Рильському було нанесено після завершення Другої світової війни. Починаючи з 1947 року, в СРСР нових обертів набуває кампанія по боротьбі з «українським буржуазним націоналізмом», яка поступово переросла в боротьбу з «космополітизмом» – «ворогами» оголосили євреїв-інтелектуалів та тих, хто їх підтримував. До «списку націоналістів» потрапили Юрій Яновський (за роман «Мир») та Максим Рильський (поема «Мандрівка в молодість»), а про Олександра Довженка взагалі твердилося, що він «у своїй творчості намагався піддавати ревізії політику Комуністичної партії».
Для стеження за «найактивнішим українським націоналістом» М. Рильським був приставлений майор державної безпеки, начальник відділу Другого головного управління НКВС Анатолій Шевко, який завів на поета справу «Ставка», що послужило підставою для арешту дев’ятьох осіб. Про самого ж М. Рильського служака писав: «Матеріали стосовно Рильського свідчать про те, що він, перебуваючи в партії, дворушничає, що з його націоналістичного минулого тягнуться гнилі нитки, що він не зрікся цього минулого і далі лишається на націоналістичних позиціях». Після отримання подібної характеристики на початку жовтня 1947 року газета «Радянська Україна» надрукувала статтю «Про націоналістичні помилки М. Рильського», де його звинувачували у «буржуазному об’єктивізмі, відсутності більшовицької партійності і забутті істини, що змістом радянської ідеології і культури була більшовицька ідейність… він не оволодів основами марксистсько-ленінського світогляду… не позбувся впливу буржуазно-націоналістичної ідеології». Дійшло до того, що в школах учителі отримали вказівку примусити школярів заклеїти ті сторінки підручників, де згадувався М. Рильський, а його поетичні збірки «Вірність» (1946 рік) та «Чаша дружби» (1946 рік) були заборонені.
Остаточно влада полишила у спокої М. Рильського з початком «хрущовської відлиги», що обернулося кількома збірками («Голосіївська осінь», «Зграя веселиків», «В затінку жайворонка», «Зимові записи»), так званого «третього цвітіння». Ось, наприклад, своєрідний вірш-заповіт «Що я ненавиджу і що я люблю»: «Речі прості і чисті люблю я: //Серце, для Друзів одкрите, //Розум, до інших уважний, //Працю, що світ звеселяє, //Потиск руки мозолястої, //Сині світанки над водами, //Шум у лісі зелений і шум золотий, //Спів солов’їний і пісню людську, //Скромну шипшину і горду троянду, //Мужність і вірність, //Народ і народи — //Я люблю!»
