Повномасштабна війна в нашій рідній Україні триває майже пів року. Ці жахливі події так чи інакше торкнулися більшості українців, і у кожного своя унікальна історія прожитих подій. Всі українці в тилу роблять свій внесок у перемогу. Хтось допомагає армії із забезпеченням чи доглядає міста, хтось рятує життя, готує сніданки та обіди переселенцям, хтось виконує батьківські обов’язки і сумлінно несе варту збереження дитячих життів. Таких ролей допомоги безмежна кількість. Однак лікарі займають особливе місце у протистоянні з ворогом.
Однією з таких розповідей хочемо сьогодні поділитися з вами. Данило народився на Донеччині, у Покровську. Зараз живе і працює в Києві.
«Мене звуть Данило, я фізичний терапевт відділення інтенсивної терапії однієї приватної клініки міста Києва.
Почати свою розповідь хочу з опису тих подій, які мені довелось побачити.
22 лютого я прилетів з імпровізованої дводенної відпустки у місті Вроцлав (Польща), а з 23-го лютого 2022 року я знаходився на роботі в клініці, яка незабаром стала моїм домом на цілих півтора місяці.
За весь цей час мене та моїх колег супроводжувала неминуча і постійна тривога від нескінченних артилерійських та ракетних обстрілів, які було чутно щодня.
У перший же день я пішов на курси до наших лікарів-реаніматологів по наданню першої домедичної допомоги при кровотечі. Коли на другу ніч почали з’являтися перші відомості про поранених, усі присутні лікарі, медсестри, санітарки самоорганізувались як мурахи, які завжди будують щось навколо себе та носять щось важке. Так і ми підготували все необхідне. Ніхто тоді не знав, що буде далі, але, незважаючи на ті настрої, що були навколо, я неодноразово чув від колег щось на кшталт: «То що, ми будемо рятувати москалів, якщо вони приїдуть?! А навіщо?». Це одразу визначило позицію всього колективу стосовно того, яке ставлення до орків зараз і буде в майбутньому.
Ми з колегою продовжували відновлювати всіх ще «довоєнних» пацієнтів, аж поки не прибули перші поранені – цивільні та військові. Як зараз пам’ятаю обличчя одного рятівника з ДСНС, який отримав мінно-вибухове поранення верхньої частини черепа: він не говорив та майже не мав рухів, окрім декількох пальців на правій руці. За моїм припущенням, він дуже не скоро зміг би повернутися до нормального стану, але ми самовіддано працювали з ним, допоки його не забрали на лікування в Італію.
Лікувались у нас і пацієнти з переломами шийки стегна або інших кісток, які зазнали травм унаслідок агресивної війни росії проти України. Звісно, ми не боги, але робили все залежне від нас. Тож як було дуже зворушливо дивитися на те, як цивільний хлопець з Краматорська, який мав численні уламки по всій нижній частині тіла (отримані внаслідок варварського ракетного удару рашистів по залізничному вокзалу), знову ходить.
Ні, те що ми бачили, зовсім не шокувало, це викликало гнів та ненависть до ворогів, а також натхнення, що зараз ми всі будемо працювати задля спільної перемоги. Тож і працювали у дві зміни та без вихідних протягом двох місяців поспіль, ночуючи в підвалі.
Коли Київ закривали на дводенну комендантську годину, вночі було чутно автоматні постріли, що не могло не шокувати, хоча я трохи знайомий зі зброєю. Потім з’ясовувалось, що це знешкоджували диверсійно-розвідувальні групи ворога.
Було й дещо дивне. За правилами, при оголошенні повітряної тривоги, персонал клініки має спустити всіх пацієнтів до бомбосховища. Спершу так і було, але спускати всіх було неможливо, адже є лише два ліфти, до кожного з яких можна помістити по одному ліжку з пацієнтом, а таких ліжок сотня. Звісно, не всі є «лежачими», але тим, хто ходить, поставлені крапельниці, дренажі, допоміжні засоби пересування, які унеможливлюють швидке переміщення до бомбосховища. А також хтось з персоналу мав би сидіти з пацієнтами, під’єднаними до апарату штучної вентиляції легень, а таких взагалі не можна пересувати. Тому на постах залишалися медичні сестри, які робили це позмінно.
Одного разу повітряна тривога застала мене, а я вже на той момент одягнув в ізоляторі костюм індивідуального захисту, посередині заняття, коли я вже посадив пацієнтку, яка сама того зробити не могла. Тоді всі боялися, що прилетить саме там, де ти, бо вибухи було чутно постійно. Тому, довго не думаючи, я поклав пацієнтку на ліжко, підключив усі датчики та швидкоруч покинув палату-ізолятор, сказавши, що прийду до неї після закінчення тривоги. У той момент я відчував себе незручно та навіть огидно, адже я фактично залишив людину напризволяще. Але тоді всі все розуміли.
26 лютого, при оголошенні тривоги, я був вільний, та мені подзвонила колега, яка закликала мене спускатись в укриття. Я це і зробив. Щойно, присівши на свій рюкзак, я почув гучний звук вибуху, ракета, здавалося, розірвалася метрів за 20 від нас, але вона влучила в багатоповерхівку на Лобановського, а це цілих 500 метрів від нашої клініки. Сказати, що я був охоплений здивуваннями, страхом, розпаччю, це нічого не сказати.
Це вже потім усі люди майже адаптувалися до цих жахіть, а тоді це ще здавалося чимось новим. Та поступово все почало сприйматися трохи по-іншому. Так, нічого дивного не було в тому, що можна спокійно собі ходити з пацієнтом по коридору і дивитись з вікна, як десь під Києвом горить нафтосховище. В українців взагалі, на мою думку, з’явився колективний посттравматичний синдром. Зараз майже ніхто з тих, хто живе у більш-менш спокійних регіонах, не звертає уваги на тривоги, і це погано.
Я не говорю, що я пережив занадто страшні події, для мене вони були своєрідною родзинкою на тлі тих подій, які відбувалися навколо України, але я дуже радий за своє рішення залишитись у столиці, хоча була можливість на машині виїхати на Західну Україну або взагалі за кордон. Я одразу сказав собі: я залишуся тут до кінця. Тож без зайвого пафосу скажу, що ще ніколи у світі не перемагав народ, який би не вірив у неї.
Війна, дійсно, дала мені можливість чітко зрозуміти справжню цінність людського життя, яку ні за що не купити, а також, яка дорога ціна свободи українського народу, за яку ми платимо своєю кров’ю.
Час від часу я замислююся над тим, що я відчуваю зараз по відношенню до загарбників. Я вже не відчуваю ані гніву, ані агресії, ані ненависті. Це вже переродилось у щось вакуумне, суцільне та проглядне, те, чого я не відчував раніше і що поєднує деякі деталі кожного з почуттів.»
