Процес переосмислення спадщини радянського режиму та вилучення елементів комуністичної ідеології з топонімічного простору України розпочався задовго до Революції Гідності, але набув системності після ухвалення 9 квітня 2015 р. Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». Цей закон входив до так званого «декомунізаційного пакету».
Спираючись на цей закон, 12 травня 2016 р. Верховна Рада України проголосувала за постанову «Про перейменування окремих населених пунктів та районів на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської областей». Зокрема, у Донецькій області Красноармійський район став Покровським, а місто Красноармійськ отримало назву Покровськ.
Місто Покровськ (до 1934 р. – селище Гришине, у 1934-1938 рр. – Постишеве, у 1938-1962 рр. – м. Красноармійське, у 1962-2016 рр. – м. Красноармійськ, з 2016 р. – м. Покровськ) – адміністративний центр Покровської міської громади та Покровського району Донецької області.
Виникнення міста Покровська наприкінці XIX ст. було тісно пов’язано з будівництвом Катерининської залізниці, яку почали будувати у 1880 році. Залізнична станція і робітниче селище були названі Гришине, як і найближче село, що було розташовано за 9 верств від них. До перемоги більшовицької революції 1917 р. вони входили до складу Гришинської волості Бахмутського повіту Катеринославської губернії. Першими мешканцями пристанційного селища були розорені селяни навколишніх сіл, а також переселенці з північних губерній України та центральної Росії.
У 1881 р. в Гришиному було введено в дію одне з основних депо Катерининської залізниці, а у 1883 р. за бельгійським проєктом з червоної цегли побудовано двоповерховий вокзал. У 1884 р. Катерининська залізниця почала працювати, і через Гришине пішли поїзди. В селищі почали виникати дрібні підприємства, а навколо нього – численні вугільні рудники. Швидко зростало і населення пристанційного селища, в якому проживали переважно залізничники та їх сім’ї.
З пожвавленням промислового виробництва, що почалося у 1910 році, в Гришинському вугільному районі виникають нові рудники: Новоекономічний, Гродівський, Західно-Донецький та інші, а в селищі – нові підприємства. Крім раніше діючих, напередодні Першої світової війни тут працювали також заводи – чавуноливарний, пивоварний і відкрилося відділення Петербурзького комерційного банку. Значно виросло і саме селище. З навчальних закладів, крім залізничного училища, відкрили двокласні земську та приватну школи.
З 1904 і до 1908 року в Гришинському залізничному училищі працював всесвітньовідомий композитор Микола Леонтович. Тут він організував перший в Україні хор робітників-залізничників. На честь композитора його ім’ям названо вулицю, а також музичну школу міста. На будинку колишнього залізничного училища, де працював М. Д. Леонтович, встановлено меморіальну дошку.
Переживши Першу світову та громадянську війну, станція Гришине розпочала відновлюватися. До 1925 року тут почали працювати: паровозне депо, цегельний завод та 6 шахт Гришинського рудоуправління. Після громадянської війни з 1921 року Гришине стало повітовим центром Донецької губернії.
У 1934 році селище Гришине було названо Постишевим на честь Павла Постишева, другого секретаря ЦК КП(б) України (1933-1937) та одного із основних організаторів Голодомору в Україні 1932-1933 рр. Але у 1938 р. назва міста знову була змінена, після того як П. Постишев був репресований під час «Великої чистки». В рамках підготовки до гучного святкування ювілею Червоної Армії у 1938 р. селище Постишеве отримало нову назву – «Красноармійське» і статус міста. У 1939 р. тут налічувалось понад 30 тис. людей. Напередодні Великої Вітчизняної війни м. Красноармійське стає значним промисловим містом і залізничним вузлом республіки.
30 грудня 1962 р. місто Красноармійське було перейменоване на місто Красноармійськ і віднесене до міст обласного підпорядкування.
На початку 1970-х років у місті були побудовані молокозавод, м’ясокомбінат, почалося спорудження шахти «Красноармійська-Західна № 1», проведено технічне переозброєння залізничного вузла. У 1970 році місто було газифіковане. А у 1999 р. м. Красноармійськ (нині – м. Покровськ) було визнано територією пріоритетного розвитку.
Нині Покровськ – це велике промислове місто Донеччини, до початку широкомасштабної російсько-української війни на його території працювало 20 підприємств шести основних галузей промисловості. У місті працюють флагмани вугільної промисловості України – шахта «Краснолиманська» та ПАТ «Шахтоуправління «Покровське», п’ять заводів машинобудівної галузі та два підприємства з виробництва будматеріалів.
12 травня 2016 р. постановою Верховної Ради України м. Красноармійськ було перейменовано на м. Покровськ. Цікаво, що це не історична назва міста, як у багатьох випадках на Донеччині. Так чому ж саме «Покровськ»?
За версіями місцевих краєзнавців та співробітників історичного музею, під час обговорення цього питання висловлювалося декілька пропозицій, зокрема, повернути місту первинну назву – Гришине або Гришин. Але історичну назву місцеві жителі не схвалили, тому що вона викликала асоціації з селом, що розташоване поруч. Пропонувалося також назвати місто на честь видатних композиторів М. Леонтовича чи С. Прокоф’єва, життя яких з ним пов’язане. Але ця ідея провалилась через труднощі вимовлення назв. Тому було вирішено назвати місто Покровськом. Богородиця захищала козаків, а в Гришино була церква Покрова Пресвятої Богородиці, парафіянами якої колись були жителі села. До того ж, в місті вже існувало потужне вугільне підприємство – шахта «Покровська».
В умовах повномасштабної війни місто Покровськ знаходиться на певній відстані від лінії бойових дій, але це не рятує його від ворожих атак. Росіяни постійно обстрілюють місто ракетами та завдають йому досить серйозних пошкоджень. Зараз місто продовжує жити. Тут працюють гуманітарні штаби та надається допомога переселенцям. У місті працює залізнична станція, з якої регулярно відправляються евакуаційні потяги з Донеччини до більш безпечних регіонів нашої країни.
Сьогодні м. Покровськ, як і вся Україна, живе в умовах війни, бореться і вірить, що перемога неодмінно настане.