Доля Івана Михайловича Кандибка як ілюстрація доби великого терору (1937–1938 рр.)

У третю неділю травня в Україні, починаючи з 2000 р., відзначають День пам’яті жертв політичних репресій.

Як відомо, політичні репресії були однією з форм терору радянської держави, а їхні види, характер і спрямованість зазнавали змін. Масового характеру політичні репресії набули в 1930‑ті рр. Спочатку їх широко застосовували проти інтелігенції й селянства, а в період Великого терору (1937–1938 рр.) – проти так званих політично неблагонадійних категорій населення та представників національних громад. В основі найбільш масової каральної операції 1937–1938 рр. лежав оперативний наказ Народного комісара внутрішніх справ СРСР М. Єжова за № 00447 від 30 липня 1937 р.

Наказ НКВС СРСР
Наказ НКВС СРСР за № 00447 від 30 липня 1937 р.

За оцінками істориків, упродовж 1937–1938 рр. на території УРСР було засуджено 198 918 осіб, з яких приблизно 2/3 – до вищої міри покарання. Стосовно Донбасу, то основною метою політичних репресій у цей період була зміна національної конфігурації регіону, боротьба з «соціально-ворожими елементами», потенційною «п’ятою колоною» та формування нової еліти з молодих, освічених, політично й ідеологічно вихованих осіб, готових до виконання будь-якого завдання керівництва країни.

За підрахунками дослідників, у період Великого терору за політичними мотивами тільки на території Донецької області було заарештовано 25 381 особу. При цьому за кількістю репресованих по Україні регіон у 1937 р. посів перше місце, а в 1938 р. – третє. Щодо мір покарання, то 2/3 від загальної кількості репресованих засудили до розстрілу, приблизно чверть – до різних термінів ув’язнення у виправно-трудових таборах. Більшість з них мали нижчу освіту, за соціально-фаховим складом були робітниками, колгоспниками та службовцями, а за національним – українцями, німцями та греками. Що стосується представників національних громад, то кількість репресованих німців та греків перевищувала відповідні показники в загальній кількості населення регіону в 14,4 та 7,2 рази відповідно.

Деталізувати механізм функціонування репресивної машини, а також дослідити, як нищилися долі конкретних людей, допомагають архівно-слідчі справи репресованих осіб (фото 2, 3), зокрема матеріали, що містяться у справі Кандибка Івана Михайловича.

Протокол допиту
Фото 2. Протокол допиту
Витяг з протоколу засідання трійки УНКВС у Донецькій області
Фото 3. Витяг з протоколу засідання трійки УНКВС у Донецькій області

Згідно з «Анкетою заарештованого», Кандибко Іван Михайлович народився 29 серпня 1902 р. у селі Устинівка Миргородського району колишньої Полтавської губернії. За соціальним станом походив з робітників, до арешту був членом ВКП(б) та працював майстром у депо «Південь» станції Красний Лиман Північної Донецької залізниці (фото 4). За національністю – українець, освіта нижча (закінчив сім класів). Був одружений і мав двох дочок – дев’яти та двох років.

Локомотивне депо, станція Красний Лиман (нині Лиман), орієнтовно 1936 р.
Фото 4. Локомотивне депо, станція Красний Лиман (нині Лиман), орієнтовно 1936 р.

15 грудня 1937 р. начальник Дорожньо-транспортного відділу (далі ДТВ) Головного Управління Державної Безпеки (далі ГУДБ) Північної Донецької залізниці Вронський видав ордер за № 243 на обшук та арешт І. М. Кандибки, що мешкав на станції Ртищево Рязано-Уральської залізниці.

Згідно з «Довідкою на арешт» від 14 грудня 1937 р., причиною арешту стало те, що Іван Михайлович, за свідченнями «членів контрреволюційної організації» Свірикова Георгія Георгійовича, Курмаза Карпа Юхимовича та Кондратенка Івана Івановича, є «…керівником контрреволюційної троцькістської диверсійно-повстанської організації в депо Слов’янськ. В практичній роботі здійснює шкідницько-диверсійні дії, спрямовані на руйнацію паровозного господарства. Серед транспортників вихваляє ворогів народу і пропагує контрреволюційні погляди». Дії І. Кандибки були кваліфіковані за статтями 54-7, 54-9, 54-11 Кримінального кодексу УРСР. Арештували Івана Михайловича за санкцією Прокурора транспортної прокуратури Волошина 19 грудня 1937 р. (саму санкцію було видано 15 грудня 1937 р.).

Як свідчать протоколи обшуку від 19 грудня 1937 р. та особистого обшуку І. Кандибки від 21 грудня 1937 р., речових доказів вини підслідного виявлено не було.

На жаль, зі справи вилучені агентурні донесення, які змогли б нам пояснити реальні причини арешту. Ймовірно, для режиму І. Кандибко був небезпечним, тому що спостереження агентів НКВС, згідно з описом документів у справі, велося за ним з 10 жовтня 1933 р. до 10 грудня 1936 р. Цінним джерелом для з’ясування механізму слідства є «Характеристика на колишнього майстра паровозного депо Слов’янськ Кандибка Івана Михайловича» за підписом Лобанова, який обіймав посаду начальника з прийому та звільнення у паровозному депо Слов’янська. Ознайомлення з цією характеристикою дає підстави стверджувати, що писали її відповідно до вимог часу. У суспільстві панувала атмосфера ненависті до ворогів народу. Тому не дивно, що вся трудова діяльність заарештованого Кандибки подається виключно в негативному світлі. Слід зазначити, що в матеріалах справи відсутні зазначені у характеристиці відомості про адміністративні стягнення, які застосовувалися до Івана Михайловича у зв’язку з аваріями та поганим ремонтом потягів, а також про виключення його з лав ВКП(б) у 1933–1934 рр. Окрім цього, незрозуміло, чому Лобанов, який так детально описує злочинну діяльність підслідного, не допитувався як свідок.

Як показує аналіз справи, слідство велося поверхово, з порушенням норм Кримінально-процесуального кодексу УРСР. Так, заарештували Івана Михайловича 19 грудня 1937 р., допит було проведено тільки 22 грудня. Слідство базувалося на побічних доказах – зізнаннях самого підозрюваного І. Кандибки та «членів» контрреволюційної організації Свірикова Георгія Георгійовича, Курмаза Карпа Юхимовича, Кондратенка Івана Івановича, Марченка Василя Миколайовича, Григоровича Олексія Миколайовича, Гречка Миколи Григоровича, Братновського Віктора Петровича, Оболонного Василя Івановича. Однак у справі відсутні очні ставки підслідних.

Ознайомлення з протоколами допитів дає змогу стверджувати, що слідчий процес відбувався за єдиною схемою, тільки відрізнявся «стиль». Це можна пояснити тим, що допити проводили дві слідчі групи: 1) Ровинський та Пришельцев; 2) Блохін та Салін.

Слід також відзначити, що в протоколах допитів містяться численні протиріччя. Наприклад, В. Оболонний засвідчив, що завербував Кандибку навесні 1934 р., а Іван Михайлович заявив, що був завербований 15 липня 1935 р. Також не збігаються зізнання В. Марченка та О. Григоровича. У свідченнях Гречка взагалі відсутні конкретні факти вини Кандибка. Усі «фігуранти» процесу однаково свідчать, що дізналися про Івана Михайловича як члена диверсійно-шкідницької організації від вербувальників. Але сам Кандибко не зміг назвати жодного члена організації, тільки зазначив керівників організації – Оболонного та Ваньяна. Причому про останнього він дізнався від Оболонного. Усіх інших «фігурантів» процесу знає виключно як співпрацівників.

Цікаво, що І. Кандибко у своїх зізнаннях перераховує численні факти шкідництва та саботажу під час ремонту паровозів, які здійснював за дорученням організації, але не може назвати, де відбувалися зустрічі членів і які саме розмови велися між ними.

Про порушення норм Кримінально-процесуального кодексу УРСР, зокрема ст. 200, свідчить той факт, що Іван Михайлович не був ознайомлений з обвинувальним висновком і матеріалами слідства. Замість цього начальник ОДТВ ГУДБ станції Слов’янськ Південної Донецької залізниці, сержант Держбезпеки Дмитрієв 25 грудня розмовляв з підслідним про правдивість анкетних даних.

Щодо методів проведення слідчого процесу, то Олександров Борис Миколайович під час допиту в якості свідка 21 березня 1956 р. (коли відбувався перегляд справи Кандибка) дав свідчення про те, що оперуповноважений ОДТВ ГУДБ НКВС станції Слов’янськ сержант В. Блохін застосовував до арештованих незаконні методи слідства.

Свідчення Олександрова подаються мовою оригіналу, зі збереженням стилістики та пунктуації: « я должен пояснить о методах, которые применялись ко мне во время ведения следствия по моему делу. После ареста я был брошен в камеру, где сидел без допроса около 15 дней. Затем начался допрос, который вёл Блохин. В предъявленном мне обвинении я виновным себя не признал, потому что в действительности ни в какие контрреволюционные организации не примыкал и вредительско-диверсионной деятельностью не занимался. В связи с этим Блохин, добиваясь “признательных” показаний систематически избивал меня во время допроса и применял другие методы физического воздействия. В конечном итоге, не выдержав этих истязаний, под принуждением Блохина я подписал протокол допроса, заготовленный им так называемых моих “признательных” показаний. Так было сфабриковано дело против меня и я предстал по групповому делу перед судом…».

Слід зазначити, що сержант Держбезпеки В. Блохін розслідував і справу І. Кандибка, тому цілком зрозуміло, як з’явилися його зізнання та заява на ім’я начальника ОДТВ НКВС станції Слов’янськ.

Нижче подається повний текст заяви мовою оригіналу зі збереженням стилістики і пунктуації:

Начальнику ОДТО НКВД ст. Славянск от арестованного Кандыбко И. М.

Заявление

Желая искупить свою вину перед партией и советской властью в настоящем заявлении где желаю сообщить о том что являлся членом контрреволюционной вредительской организации существующей в депо ст. Славянск в которую был вовлечён в 1935 году бывшим начальником депо ст. Славянск Оболонным В.И. Подробно обо всей проведённой мною работе а также и об известных членах этой организации сообщу при допросе в чём расписываюсь.

  1. ХІІ.

Подпись (Кандыбко)

До речі, таку саму заяву писав і В. Оболонний, проте пізніше він відмовився від своїх зізнань, посилаючись на незаконні методи слідства.

Щодо заяви Кандибка, то вона не вплинула на його подальшу долю. Згідно з обвинувальним висновком від 25 грудня 1937 р. слідча справа стосовно звинувачення І. Кандибки за ст. 54-7, 54-9, 54-11 Кримінального кодексу УРСР спрямовується на розгляд позасудової структури – Трійки УНКВС у Донецькій області. Цікаво, що в цьому обвинувальному висновку є довідка: «вещественных доказательств по делу нет». Таким чином, слідство навіть не приховувало формальний характер провадження справи.

Щодо рішення цього позасудового органу, то згідно з протоколом за № 82 від 27 грудня 1937 р., Кандибку як члена контрреволюційної шкідницько-диверсійної організації засудили до вищої міри покарання – розстрілу з конфіскацією майна. Як бачимо, характер обвинувачення у ході слідства змінився. Іван Михайлович замість керівника контрреволюційної троцькістської диверсійно-повстанської організації перетворився на члена контрреволюційної шкідницько-диверсійної організації. Однак зміна характеру обвинувачення не вплинула на вирок. На жаль, у справі відсутня довідка про виконання вироку.

Перегляд судової справи І. М. Кандибка відбувся у 1956 р. (під час першого етапу реабілітації жертв політичних репресій, який збігся у часі з «хрущовською відлигою»). Його дружина Марія Євсеївна 27 березня 1956 р. звернулася зі скаргою на ім’я Голови Президії Верховної Ради СРСР, вимагаючи реабілітації чоловіка.

Перегляд матеріалів архівно-слідчої справи, допит свідків, перевірка матеріалів архіву КДБ Сталінської області довели, що факт злочину відсутній. Навпаки, на допитах свідки Олександров, Олейніков, Болтасов, Мороз, Шарун, Ляшов та Пліско одноголосно характеризували Івана Кандибку як сумлінного працівника, а про його контрреволюційну діяльність, шкідництво і саботаж нічого показати не могли.

Унаслідок перегляду справи постановою Президії Сталінського обласного суду від 20 вересня 1956 р. рішення Трійки УНКВС у Донецькій області від 27 грудня 1937 р. було відмінено, справу І. Кандибки в кримінальному порядку припинено, а Івана Михайловича було реабілітовано посмертно. На запити дружини про долю чоловіка була надана довідка КДБ, що І. Кандибку засуджено на 10 років ув’язнення з відбуванням покарання у виправно-трудовому таборі, де й він помер від перитоніту 9 січня 1944 р. Як бачимо, навіть під час реабілітації приховувалася страшна правда про Великий терор. Згідно з сучасними дослідженнями, у Донецькій області смертні вироки виконувалися в Сталіно, Маріуполі, Артемівську, Луганську. За свідченнями очевидців і проведеними дослідженнями, розстріляні в Сталіно перевозилися на «рутченківське поле», де їх таємно ховали у траншеях та ямах.

Таким чином, аналіз архівно-слідчої справи Кандибка Івана Михайловича дає змогу зробити наступні висновки:

  1. Підслідний був обраний не випадково: упродовж 1933–1936 рр. на нього збиралася агентурна інформація. Для режиму І. Кандибко був неблагонадійним тому при розгортанні терору саме це і стало підставою для арешту.
  2. Об’єктом репресій стала соціально зріла, зі сформованим світоглядом особа (на момент арешту І. Кандибкові виповнилося 35 років), яку вже важко було перевиховати.
  3. Провадження по справі органами НКВС відбувалося з порушенням норм Кримінально-процесуального кодексу УРСР: фальсифікація слідчого процесу, фабрикування свідчень, залякування обвинувачуваних.
  4. Звинувачення за партійною ознакою носило суб’єктивний характер.
  5. Для винесення вироку використовувалася позасудова структура – Трійка НКВС по Донецькій області.

Зі свого боку, архівно-слідча справа Кандибка Івана Михайловича є пам’яткою доби Великого терору, що ілюструє механізм функціонування репресивної машини НКВС.

Ольга Довбня

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *