В українській мові є прекрасне слово «Батьківщина». Його значення дещо вужче за значення слова «Батьківщина», але своєю вагомістю ні в чому не поступається останньому. Адже саме в ньому для кожної людини концентрується найрідніше, найближче, найдорожче: батьки, друзі, рідні місця, можливо, навіть, вибоїна на стежці, через яку не раз шкопиртався. Тож немає нічого дивного, що в творчості кожного письменника є чимало творів, в яких реалії батьківщини представлені найсильніше. Не винятком у цьому є й митецький доробок нашого славетного земляка (народився в Дебальцевому Донецької області) Володимира Сосюри, якому 6 січня виповнюється 125 років від дня народження.
Дитячі й юнацькі роки майбутнього поета пройшли переважно в Третій Роті (зараз селище Верхнє, що входить до складу Лисичанська, Луганська область). А це своєрідні донбаські ландшафти, в яких органічно поєднуються річка Дінець, лісостепові простори та заводські корпуси. І куди б потім не закидала доля письменника, він завжди пам’ятав, що «все ж він донецький поет».
Звідси через багато віршів лейтмотивом проходить вияв синівської любові до тих місць, людей, обставин, які залишили по собі приємнотривожні спогади, наклали відбиток на формування особистості:
Ті в пилу дороги, ті тини кривенькі,
де в чарівні клуні місяць загляда,
гай, де ми збирали восени опеньки,
роки ті далекі, що знесла вода.
Щастя те рум’яне, що з вітрами тане,
що в холодних далях зіркою сія.
І в вікні обличчя, вже таке туманне,
як далека юність, як весна моя.
Та не лише пам’яттю вимірюється цінність батьківщини. Значимість її для поета й у тому, що вона слугує джерелом митецького натхнення, є своєрідною Музою:
Донеччино моя, моя ти батьківщино,
тобі любов моя і всі мої чуття.
Я до твоїх грудей приникнув, як дитина,
щоб знов набратись сил для пісні і життя.
Усвідомлюючи все це, поет і віддає належне землі, що його народила й виховала: «Київ, Київ, тебе я люблю, а ще більше люблю Третю Роту!»
Третя Рота… Вона оспівана В. Сосюрою не лише в ліриці, а й єдиному в усій літературній спадщині прозовому автобіографічному романі з однойменною назвою. Однак автобіографічно-мемуарні твори мають свої закони вибудови подієво-часових описів, свою художню логіку, тож до тексту потрапляють лише ті епізоди, які мають неабияку цінність для самого автора. Так, крім Третьої Роти, часто називаються Переїзна, Званівка, Сватове, Юзіка (Сталіно), Бахмут, Сьома Рота. І кожного разу приводом для згадування слугує певний емоційно-психічний стан, душевне почування автобіографічного героя.
Це можуть бути суто дитячі радощі, які на фоні сірої буденності, закарбувалися в пам’яті справжнім святом: «Ми часто ходили до Лозової Павлівки на базар у неділю. Мати купувала нам іграшки… Ми йшли по стерні, і вона дуже колола мені в п’яти… Я дуже стомлювався… Мати купила мені коника. Я розмахую цим коником, і мені здається, що їду на нім верхи. Тоді втома проходила, і я бадьоро крокував золотим, пахучим і повним багряних квітів степом».
А ось кілька спогадів про Бахмут. Вони надзвичайно інтимні, бо саме в цьому місті юнак зустрівся з Констанцією Рудзянською, яка надовго стала для нього уособленням кохання: «І знову тихий Бахмут, і в вечірнім шумі дерев синій зір і покірні кохані губи… Бахмут… Невже я побачу Констанцію? Це ж моя вічна мрія на фоні крові й смерті. Був квітень, і я, блідий, смуглява смерть у шоломі, їхав до своєї мрії. Констанції не було дома, вона працювала в губнаросвіті секретарем соцвиху… Я пішов до губнаросвіти. Найшов кімнату соцвиху, одчинив двері і біля стіни з лівого боку побачив за столом Констанцію… Вона обернулась, глянула на мене, хотіла щось сказати і захлинулась. Я був наче мертвий. Піді мною не було ні підлоги, ні стін навколо… Мені здавалося, що коли я побачу Котю, так од щастя я упаду».
Сватове ж запам’яталося тим, що там довелося власноручно розплутувати клубок протиріч Громадянської війни (В. Сосюра побував і гайдамакою, і червоноармійцем), на власному досвіді пізнаючи всю її трагедію: «Бої йшли вже біля Сватової.
Ми несли варту на залізничному мосту через Дінець. Уночі я стояв на варті і тривожно вдивлявся в кущі, які у тьмі здавалися живими істотами, ворогом, що хижо лізе з динамітом зірвати в повітря залізного велетня, що гув і хитався під моїми ногами у симфонії зоряної ночі. Тихо линув димний молодик над могутніми горами, над лісом і водою, і його проміння тонко торкалося до багнета і сумно тремтіло на затворі моєї рушниці…
На заводі вже гриміла стрільба і гулко били гармати. А по «чавунці», що йшла півколом через село і була над ним, грізно й тихо йшли броньовики… Червоногвардійці густими рядами стояли на одкритих платформах з рушницями до ноги і без ліку падали під кулями спровокованих братів.
Я не схотів бити по них і віддав рушницю одному солдатові.
Але коли я ще біг і провулки були так повні стріляниною, що, здавалося, стріляють біля мене, я не витримав, послав кулю в далекий ешелон. Тепер я знаю, що та куля не вбила нікого, бо я цілився в покрівлі вагонів, але вона одірвала мені серце».
Гіркотно-приємні спогади навіває Сталіно (Донецьк). Це трапилося в середині 50-х років, коли письменника нещадно в черговий раз били за «прояви націоналізму», зокрема, й поезію «Любіть Україну», написану в 1944 році. Перебування в цьому місті дало змогу авторові відчути, що за «негативом офіціозу» приховується щира, непідробна любов читачів до свого славетного поета: «Коли я приїхав у Сталіне, ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра! Мене зустріла електрична буря аплодисментів».
Однак стрижнем роману є Третя Рота («О моя Третя Рота… Твій вітер тепло й ласкаво б’є в моє лице, я плачу від любові й музики, що повернувся до твоїх кривеньких тинів, далеких яблунь і моєї молодості»), бо саме там викристалізовувалася особистість письменника, формувалися світоглядні основи, утверджувалися й розвивалися національно-патріотичні переконання, вірність яким В. Сосюра зберігав усе своє життя. Ось лише один надзвичайно промовистий спогад: «Третя Рота…
Співає телефон у полях, і по стовбовій дорозі летять авто, а в них сидять люди, в шубах і синіх окулярах.
Обдерті й замурзані, ми вибігаємо дивитись на них, за ними женуться наші крики й собаки… Авто хрипко і страшно кричить, і од його крику коні злякано несуть дядьків у бідних свитинах, з суворими і засмаглими лицями під золотими брилями…
Це — мої дядьки, це — моя Україна…
Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!»
Учитаємося в ці слова! Ми, громадяни України незалежно від етнічних коренів, не маємо права забувати і зневажати свою Батьківщину, бо вона в нас одна.
