Захотілося бурхливого життя. Мене вже давно
тягло поучителювати в робітничі центри.
Я кидаю нудні Зубані і їду на Донбас,
в Бахмутчину, де мені запропонували
місце в селі Щербинівці.
Тут справді шумувало життя…
Степан Васильченко
145 років тому, 8 січня 1879 року, в родині безземельного селянина-шевця, що мешкав тоді в містечку Ічня (зараз територія Чернігівської області), народився майбутній педагог, письменник, перекладач Степан Васильович Панасенко (псевдонім Васильченко він обере собі значно пізніше). Незважаючи на безрадісне дитинство («Холодні зими, недоїдання, чад у хаті, брак чобіт. Пасіння чужих овець, батрацька праця на левадах і городах і перша гіркість зневаги до твоєї бідності…»), Степан закінчив п’ятирічну школу в Ічні (був кращим учнем у класі), потім після дворічної самостійної підготовки (перечитав силу-силенну книжок зі шкільної бібліотеки) уступив до Коростишівської вчительської семінарії.
Це дало змогу згодом працювати вчителем у школах Київської та Полтавської губерній. Бажаючи підвищити рівень педагогічної освіти, у 1904 році уступив до Глухівського вчительського інституту. І хто знає, як би склалася подальша доля молодого педагога, якби не…
Початок ХХ сторіччя ознаменувався в Російській імперії наростанням соціальних протестів, селянськими бунтами, робітничими страйками тощо. Степан Васильченко, як людина демократичних переконань, прагнув бути у вирі тогочасних суспільних подій, тому і прийняв рішення змінити місце проживання, щоб бути поближче до протестних виступів проти царського режиму.
І вибір пав на Донеччину, з приводу чого сам педагог і письменник пізніше згадував: «Захотілося бурхливого життя. Мене вже давно тягло поучителювати в робітничі центри. Я кидаю нудні Зубані і їду на Донбас, в Бахмутчину, де мені запропонували місце в селі Щербинівці. Тут справді шумувало життя…».
Щоправда, тогочасна Щербинівка (селище зараз уходить до складу міста Торецьк Донецької області) не була «вогнедійним вулканом суспільно-політичних пристрастей», однак поряд розташовувалася Горлівка, де соціальні протести набули збройного протистояння між шахтарями та урядовими військами. А в силу того, що С. Васильченко не приховував своїх симпатій до протестувальників, це й вирішило його подальшу долю. У 1906 році педагога було заарештовано й відправлено до Бахмутської в’язниці. Але цей загальновідомий біографічний факт потребує певного уточнення.
У Щербинівці С. Васильченко працював в Ольгинському училищі на посаді молодшого вчителя, а мешкав у напівпідвальній кімнаті. Приміщення училища (збудоване в 1896 році) збереглося, це зараз загальноосвітня школа № 21 (за збереження цієї школи вчителі й батьки в жовтні 2019 року вели справжню війну з місцевою владою).
Це було єдине на багато кілометрів двокласне училище. Учень цього навчального закладу Григорій Новицький згадує: «Це була на той час школа, яка давала середню освіту, і в яку ходили учні навіть із Щербинівського рудника».
У Щербинівці між Степаном та наймичкою Марією (наймитувала в місцевого багатія Мірошниченка, після арешту письменника батьки насильно видали дівчину заміж за пристарілого вдівця) виникло взаємне кохання. Вона й залишила спогади про С. Васильченка: «Як живий стоїть переді мною Степан Васильович: чуб чорний, хвилями, вишита біла сорочка, рівні красиві брови, акуратні вуса, прямий доброзичливий погляд дуже любили Степана Васильовича учні. Цей молодий учитель постійно організовував вистави. Добре пам’ятаю «Наталку Полтавку», бачила й інші, але назв не запам’ятала…».
Та повернімося до факту арешту. Зрозуміло, що істиною його причиною були небагодійні політичні погляди вчителя, але фактичним поштовхом послужила організована провокація: було пограбовано крамаря із Петрівки, який звинуватив С. Васильченка та ще кількох учителів у скоєному злочині. Поліція негайно вчинила обшук і … знайшла деякі з украдених речей. Тож двері Бахмутської в’язниці більше ніж на півтора року зачинилися за письменником.
Але, як говориться «Немає худа без добра!». У камері разом із С. Васильченком перебував осетин Олексій Хостанаєв – «камерний Шехерезада», – який розповідав безліч осетинських народних казок, а С. Васильченко вчив його української мови. У 1908 році через хворобу на тиф, а ще більше через відсутність доказів польовий суд звільнив С. Васильченка з категоричною забороною вчителювати, і письменник був змушений повернутися до рідної Ічні, заробляючи там на життя приватними уроками.
З 1910 року С. Васильченко розпочинає активну літературну діяльність. У його прозових творах не знайдемо географічно-кліматичних реалій Донеччини, але дослідники відзначають багато вкраплень у текстах, породжених перебуванням на Донеччині. Так, у сатиричному оповіданні «Мужицька арихметика» (1910 р.), в якому селяни розмірковують, як можна розподілити поміщицьку землю («Знаєте, Василь Іванович! — крикнув Охрім услід монопольщикові, — коли б довелося нам ділити ваші 90 десятинок, то, може б таки, поділили по своїй, по мужицькій, арихметиці»), явно простежують настрої селян сусіднього зі Щербинівкою села Петрівка, з якими часто спілкувався письменник, а образ монопольщика Василя Івановича дуже нагадує місцевого крамаря Мірошниченка.
Одним із найкращих творів С. Васильченка є оповідання «Чайка», де зображена доля братів Коваленків, прообразами їм послужили брати Харківські з Петрівців, з якими товаришував прозаїк. Не можна не згадати і збірку «Осетинські казки» («Левень», «Княженко», «Чарівна коза», «Мені моє»), написану після звільнення із в’язниці, основу якої складають казки, почуті від Хостанаєва.
Завершимо ж стислий огляд життя і творчості С. Васильченка ще одним твором, який хоча й жодним чином не стосується Донеччини, але виглядає надзвичайно актуальним з огляду на сьогоднішні україно-російські взаємини. Ідеться про думу-казку «Про козака Ося і москаля Ася», написану в 1919 році, коли С. Васильченко проживав у тимчасовій столиці Української Народної Республіки Кам’янці-Подільському. (Далі цитуємо статтю Христини Станько «Казка не для дітей», 2020).
«Козак Ось – Україна – наша Батьківщина. Москаль Ась – наш сусід, що мов злоякісна пухлина роками і століттями заважає спокійно жити. Вона з’явилася нібито зненацька, без болю і якихось ознак, в один момент проявившись «у всій своїй красі». Не дає жити, пульсує, росте з такою швидкістю, немов хоче заповнити всю територію, заполонити весь «організм». І проблема в тому, що її ніяк не можуть вилікувати чи втихомирити. Навіть фізичні втручання нічим не допомагають. Вона стає дедалі могутнішою, керують нею нібито різні лідери, але всі вони мають однакову сутність – злу, загарбницьку й безбожну.
Тож ця дума-казка, на жаль, ще досі актуальна, але не надовго це точно. Нове покоління, яке масштабно витіснить старше, змінить Україну на краще. Будуть нові канони, правила і нове життя. Чому? Бо це суспільство не буде знати життя в СРСР і все, що з цим пов’язано. Не зміниться одне – прототип москаля Ася, адже він завжди стабільний. Російський народ житиме стабільно в бідності й осліпленості, що їх і погубить. А козак Ось, тобто українці, встане з труни і ще розкаже всім, що відтепер буде по-іншому, по новому і покаже, хто є хто на своїй землі».
Степан Васильченко недовго перебував на Донеччині. Але ми, мешканці Донецької області, зберігаємо пам’ять про цього талановитого митця й пишаємося ним як своїм земляком.
