Які там милі, срібні ріки,
а далі сині, як у сні…
Ні, без Донеччини
навіки зів’яли б всі мої пісні!
В. Сосюра
Серед футбольних фахівців поширене твердження: покажи мені свій півзахист, і я скажу, що в тебе за команда. Перефразувавши його, можна заявити: покажіть мені пейзажну лірику поета, і я скажу звідки він родом.
Принаймні, щодо В. Сосюри це діє стовідсотково, оскільки оспівування рідної Донеччини становить один із важливих життєво-творчих принципів митця. При цьому пейзажний опис як власне реальний краєвид зустрічається дуже рідко, оскільки донецькі ландшафти в поезіях В. Сосюри відіграють інші зображувально-виражальні функції.
Рідні місця для ліричного героя – це перш за все нагадування про дитинство, юність, які неодмінно становлять частку особистого життя: «Над териконом диму клоччя, немов хмарок легкий політ. // Ти йшла, і в сині-сині очі заглянув тихий, карий світ… // Не знає осені утоми у двох серцях кохання цвіт. // І повний сяйва, повний грому донецький край нам шле привіт» («Над териконом…»). А звідси той особливий, часто до болю щемливий, спогад про батьківщину, яку ніщо не затьмарить: «Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу, // музика у садку та потяг в сім годин… // Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту… // Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…» («Червона зима»).
Важливо відзначити ще одну дуже важливу функцію пейзажів Донеччини: вони наповнюються своєрідним морально-етичним мірилом, стають певним еталоном пам’яті, совісті, власне показником духовної розвиненості особистості. Адже все, що було пережито в минулому, дозволяє правильно зорієнтуватися в сьогоденні, не схибити при обранні подальшого життєвого шляху, слугуючи необхідним орієнтиром: «Наче сонце за лісом заходить, // стеле путь на Дінці золоту… // 0 задимлені труби заводу // І смуглявий юнак на мосту… // А тепер я поет… і не знаю, // де мета і чого я хотів… // Де ж ти мій ніяковий Володю // з золотими очима, як став… // що колись працював на заводі // і в траві Жюля Берна читав» («Як проходжу я мимо…»).
І це не просто слова, це накладає відповідальність перед минулим, щоб воно не було знищене сьогоденням і було гідно передано майбутньому.
У цьому, власне, і полягає сенс життя, оскільки кожен повинен передати наступним поколінням естафету тих духовних цінностей, які він свого часу сам отримав від попередників: «Вузенька, тиха й невеличка, // край Чорногорівки-села // текла мого дитинства річка… // Бахмутко! // Піснею тебе не воскресить мені ніколи. // Лиш ложа кам’яна печаль, // де бігла ти в Дінець широкий, // і де залізних коней кроки, // ридає за тобою даль. // Хто винен в тім, що зникла ти, не знаю я… Та проклинаю я їх серцем… // Бахмутко!.. // Ти уже весною потоком не помчиш мутним… // Я гірко плачу за тобою, // як за дитинством золотим» («Туга за Бахмуткою»). І якщо немає фізичної спроможності припинити руйнування дорогого і близького серцю, то існує інша можливість зберегти його навіки – перелити у віршовані рядки, надати їм митецької повновісності й неповторності: «Донеччино моя, моя ти батьківщино, // тобі любов моя і всі мої чуття. // Я до твоїх грудей приникнув, як дитина, // щоб знов набратись сил для пісні і життя» («Донеччино моя»).
Звершити ж наш невеликий огляд варто віршем, написаним В. Сосюрою в 1948 році під враженням побаченого на Донеччині, яка зазнала руйнувань під час фашистської навали й тепер заліковує рани. Адже й зараз в Україні точиться жорстока війна і на Донеччині багато руїн. Тож будемо вірити, що в недалекому майбутньому в нашому любому краї буде все так, як свого часу написав поет: «Я над Дінцем моїм коханим // в тумані споминів стою. // Дивлюсь на дим, // що гордо лине // над незабутнім лоном вод. // Здоров, воскреслий із руїни, // мій рідний содовий завод!.. // Як я люблю тебе, титане! // Це ти по грозах світових // в труді свої загоїв рани, // як я свої — в піснях дзвінких» («Надходить вечір…»).
Ці рядки надихають упевненістю й вірою в непереможність України, надають здорового оптимізму при оцінці сучасного й бачення подальших перспектив.
