У цьому розділі (перший розділ читайте тут) представляємо композиторів, виконавців, чиї життєві і творчі біографії певним чином пов’язані з Донеччиною: місце народження, проживання тощо. І першим у цьому славетному спискові стоїть ім’я видатного композитора, піаніста, диригента Сергія Сергійовича Прокоф’єва.
Сергій Сергійович Прокоф’єв (1891-1953 рр.)
С.С. Прокоф’єв – автор 8 опер, 9 балетів, 9 творів для хору й солістів з оркестром, 7 симфоній для оркестру, 5 концертів для фортепіано з оркестром, 2 концертів для скрипки з оркестром, 2 концертів для віолончелі, ним написана музика до 8 кінофільмів. Він вважається композитором, твори якого виконуються найчастіше. А симфонічна казка «Петя і вовк», меланхолійна симфонія № 7 та балет «Ромео і Джульєтта» входять до всіх списків світових шедеврів. Не випадково перша виконавиця партії Джульєтти Галина Уланова зазначала, що належала до тих, хто вважав, що «немає повісті сумнішої на світі, ніж музика Прокоф’єва в балеті», а якби її спитали, якою має бути музика «Ромео і Джульєтти», відповіла б – тільки тією, що написав Прокоф’єв.
Однак у подальшому говоритимемо не про всю музичну спадщину маестро, а в основному про те, що певним чином стосується Донеччини зокрема і в цілому України.
Сергій Прокоф’єв народився 11 (23) квітня в маєтку Сонцівка Бахмутського повіту Катеринославської губернії (зараз село Сонцівка Покровського району Донецької області). Його батько Сергій Олексійович, агроном за фахом, був управителем маєтку, тож вихованням сина переважно займалася мати Марія Григорівна, яка і прищепила дитині вже змалку любов до музики. У Сонцівці Сергій прожив до 1904 року (уся родина покинула маєток після смерті Сергія Олексійовича в 1910 році). Про свою батьківщину С. Прокоф’єв (себе він називав «степовим хлопчиком») залишив чимало теплих спогадів. Так, в «Автобіографії» він писав: «Коли я лише на пів-зими виїжджав із Сонцовки, я ледь не плакав, настільки моє дитяче життя було пов’язане з цим куточком… Наприкінці квітня, у травні, сотні гектарів цілини — степи рясніли тисячами польових квітів, а пізніше, влітку, високо піднімалися сиві ковилі… Кольорові килими чергувались із зеленими полями пшениці. Іноді траплялися невисокі кургани, пам’ятники степових кочівників. У них, бувало, знаходилося начиння і старовинні монети».
В «Автобіографії» докладно описано село, маєток, сади, величезне господарство з городами, коморами, кузнями, пасіками, стайнями, свинарниками, кошарами, в яких утримувалося до чотирьох тисяч овець. Однак садибу було зруйновано під час революції 1917 року. Про існування будинку нагадує встановлений на його місці пам’ятний камінь. У школі, збудованій на гроші батьків композитора, розмістився музей, біля якого споруджено пам’ятник Прокоф’єву. Було відновлено також церкву святих Петра і Павла, де 23 червня 1891 р. хрестили маленького Сергійка. Біля церкви схоронені останки його бабусі, Ганни Василівни Житкової і старших сестер, померлих в дитинстві, — Любові та Марії. З 1990-го з дзвіниці Петропавлівської церкви лунали дзвони: на кожному з них зображено лик композитора і цитати з його творів.
Та Сонцівка – це не лише незабутні рідні краєвиди, це і джерело творчого музичного натхнення. Це скіфські території із залишками курганів. Образи балету «Ала і Лоллій» і створеної на його основі симфонічної «Скіфської сюїти» відроджували язичницькі сюжети скіфської міфології. Після скандально успішної прем’єри «Скіфської сюїти» в Петербурзі, якою диригував сам автор (29 січня 1916 р.), переважна частина публіки була обурена «диким твором», як писав один із критиків. Тим самим рецензент наче уточнив джерело музичних образів Сюїти, навіяних скіфськими просторами Дикого поля.
У Сонцівці почалися музичні заняття та закладався композиторський досвід Сергія. Його першим педагогом і наставником стала мати, яка мала музичні здібності й пристрасть до музикування (Уперше Сергійко сів за рояль у п’ять років). Коли хлопчикові виповнилося дев’ять років, у маєтку з’явився чудовий рояль німецької фірми «Шредер». Із п’ятирічного віку Сергій почав імпровізувати свої фортепіанні «пісеньки», яких назбиралося 58. До 12 років він уже став автором трьох опер — «Велетень» (написана під враженням відвіданої опери «Спляча красуня»), «На пустельних островах» і «Бенкет під час чуми», які Сергій та його місцеві друзі ставили власними силами.
Влітку 1902 року за порадою професора Московської консерваторії Сергія Танєєва з Києва було запрошено Рейнгольда Гліера, який згодом очолив Київську консерваторію. Ось як запам’ятав Гліер свої перші враження: «Весь 25-кілометровий шлях від станції Гришине (нині — Покровськ) я не втомлювався милуватися прекрасними картинами багатої української природи». Як згадував Гліер, Сергій тісно товаришував із сільськими хлопчиками. Вельми важливим є його спостереження про середовище, в якому зростав Прокоф’єв: «Вечорами до нас долинали гармонійні звуки чудових українських пісень, що їх співали селяни, які поверталися з польових робіт. Гадаю, ці ранні дитячі враження повинні були глибоко запасти в душу чутливого до всього прекрасного хлопчика. Безсумнівно, вони сприяли його художньому розвитку, становленню його творчої свідомості. Безсумнівно також, що ці дитячі музичні враження дали майбутньому композиторові глибоке й тонке відчуття народної музичної мови, яке так повно і яскраво проявляється в багатьох його творах упродовж усього творчого шляху. Вже тоді в його фортепіанних «пісеньках» нерідко чулися народнопісенні звороти. Я надавав цьому великого значення і прагнув спрямувати його увагу до народної пісні». В унісон учителю звучать спогади самого С. Прокоф’єва: «По суботах вечорами або в неділю я часто чув, як на селі дівчата співали. Можливо, що підсвідомо ці пісні все ж проникли в мене».
Любов до рідної землі композитор зберіг на все життя. Дружина композитора, М. Мендельсон-Прокоф’єва згадувала: «Він багато розповідав про дитинство, про Україну, село Сонцовку, де народився. Особливо часто з хвилюванням згадував Сергій Сергійович Сонцовку в дні Великої Вітчизняної війни, коли бої йшли неподалік від рідних місць. В останні роки він не раз висловлював бажання туди поїхати». Перебуваючи довгі роки за кордоном, С. Прокоф’єв говорив своїм друзям на Заході, що йому необхідно жити «в рідному ландшафті», який зберігав також степові простори його дитинства.
Із Україною С. Прокоф’єва пов’язує не тільки його рідна Сонцівка. Окрім її околиць, бував він у Києві, Харкові, Одесі, Нікополі. У Києві відбулися його перші концерти, організовані 1916 р. Р. Гліером. Зустріч із Києвом надихнула Сергія Сергійовича на поетичний експромт:
«Не утомившися в вояже
Вступил на почву града Кия.
Как здесь светло! Лучи какие!
И облаков немного даже!»
Саме в Києві С. Прокоф’єв здобув перше в Україні визнання як композитор і виконавець, але й зіткнувся з нерозумінням і неприйняттям своєї музики. У ті дні С. Прокоф’єв грав також для студентів Київської консерваторії. Приїзд композитора виявився значною подією в житті міста, а навколо його музики велися гарячі суперечки, що утворили два протилежні табори. Один із найавторитетніших музикантів Києва, професор Київської консерваторії Володимир Пухальський, сприйняв Прокоф’єва як «глибоко своєрідного композитора, з дуже яскравою і самобутньою індивідуальністю» і пророкував йому велике майбутнє. На його думку, «композитор зробив стрибок з XVIII в XX сторіччя, та його коріння треба шукати у Гайдна і Моцарта».
Ще одним свідченням нерозривності композитора з рідною землею є його балет «На Дніпрі», який було поставлено в Парижі в театрі Гранд-опера (16 грудня 1932 р.) видатним хореографом, українцем за походженням, Сержем Лифарем. Примітно, що в паризькій постановці Дніпро було перейменовано на свою давню назву — Борисфен. 1939-го С. Прокоф’єв створив оперу «Семен Котко», музика якої теж зігріта теплом спогадів про степові простори та їхні дзвінкі народні пісні. Композитор пише музику й до кінофільму Ігоря Савченка «Партизани в степах України» (1942 р.), де використовує тексти українською мовою, а мелодика перейнята інтонаціями українського фольклору. На жаль, фільм, виробництва Київської кіностудії , на екран не вийшов. Тоді ж Сергій Прокоф’єв створив музику до кінострічки «Котовський». Провідна музична тема цієї стрічки заснована на мелодії української пісні «Ой ти, Галю».
І насамкінець: один зі своїх романсів С. Прокоф’єв присвятив землі, де народився, й там є такі слова:
«Золотая Украина — край мой
хлебородный.
За тебя немало крови пролито
народной!»
Говорити про С. Прокоф’єва й не згадати про його любов до шахів не можна.
Для композитора ця гра була не просто захопленням, вона сприяла його музичній творчості, адже одним із улюблених його афоризмів було твердження: «Шахи – це музика думки». Тож і ставився він до них цілком серйозно, зустрічаючись у бліц-турнірах навіть із чемпіонами світу Е. Ласкером та Х.-Р. Капабланкою (у нього зумів навіть виграти одну партію).
Микола Дмитрович Леонтович (1877 – 1921 рр.)
Це була надзвичайно скромна й вимоглива у ставленні до себе людина. Будучи автором понад 200 творів, він говорив своїй дружині: «Коли я стану композитором, тоді заживемо!». Але не тільки природна скромність стала причиною того, що ім’я талановитого музиканта тривалий час піддавалося забуттю. Адже радянсько-комуністична влада завжди пам’ятала, що М. Леонтович – син священика, автор багатьох церковно-хорових творів, зокрема «Літургії Іоанна Златоуста», а ще співробітничав із органами Української Народної Республіки (вів активну диригентську та композиторську діяльність, його твори включали до свого репертуару професійні й самодіяльні колективи України. Так, на одному із концертів зі значним успіхом прозвучала «Легенда», написана за мотивами поезій Миколи Вороного, за що, ймовірно, й був підступно застрелений чекістами в батьківській хаті). Тож табу з імені М. Леонтовича було знято лише під час «хрущовської відлиги».
Народився Микола Леонтович 13 грудня в селі Монастирок на Поділлі. В тому, що в майбутньому він став видатним майстром обробок народних мелодій, успішним керівником переважно сільських хорових колективів, величезна заслуга батька. Незважаючи на сільську освіту та побут, він умів грати на віолончелі, скрипці, гітарі, керував хором семінаристів, тож навчив музиці й свого сина.
Не останню роль у виборі подальшого життєво-творчого шляху відіграла й освіта Миколи. Послідовно закінчивши ряд духовних навчальних закладів, він глибоко оволодів теорією музики та хорового співу, отже, при обробці українського народного мелосу досяг значного успіху, виступивши багато в чому своєрідним новатором: застосував різні хорові звукові ефекти, один з найвідоміших – спів із закритим ротом, своєрідне переосмислення мелодики народного плачу. Також М. Леонтович першим в історії української освіти склав підручник з нотної грамоти для школи. Він також мріяв створити великий оркестр, але таких можливостей не мав, тому, інколи, за свої невеликі заощадження купував музичні інструменти для шкіл. Подорож на Хортицю надихнула маестро на обробку козацьких пісень. Опублікував він понад 200 таких творів, як «Щедрик», «Козака несуть», «Мак». В останні місяці свого життя (був застрелений 23 січня 1921 року) створював оперу «На русалчин Великдень». Твір залишився незавершеним, і лише значно пізніше її дописав і відредагував Мирослав Скорик, назвавши твір «Русалчині луки».
Історія створення шедевру до банального проста. Одного разу відомий теоретик музики, професор Болеслав Яворський, який викладав М. Леонтовичу композицію, дав завдання написати вправу на основі старовинної народної мелодії «Щедрик». Щедрівки – це один із жанрів українського пісенного обрядового фольклору, які виконувалися у Щедрий вечір напередодні Нового року. Оскільки в старовину початок нового року відзначали весною, що пов’язувалося із повернення ластівок із вирію, тому пісня й починалася з моменту прильоту цієї пташки. Це завдання так захопило М. Леонтовича, що над обробкою простенької народної мелодії (чотири ноти «сі – ля – сі – соль») він працював понад дванадцять років, і лише четвертий варіант було представлено слухачам. Так ще ніхто не підходив до обробки народної пісні, і це було дійсно щось цілком нове й унікальне.
Уперше «Щедрик» виконали студенти Київського університету під керівництвом композитора О. Кошиця в 1916 році. Це виконання зачарувало киян. Пізніше за ініціативи Симона Петлюри, який у 1919 році був головою Директорії Української Народної Республіки, була створена хорова капела й на останні гроші відправлена на гастролі по всьому світові. Це був дуже сміливий, але безпрограшний хід. Пісня стала коронним номером хору А. Кошиці. Усі полюбили цю мелодію й були вражені неймовірним поліфонізмом й досконалістю композиції. Деякі слухачі навіть заглядали за лаштунки, вважаючи, що це гуде якийсь двигун – такі були низькі та стрункі у хористів баси, а жіночі голоси нагадували биття дзвонів.
У 1921 році «Щедрик» уперше співали на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку. Американцям так сподобалася пісня, що в 1936 році Пітер Вільховський (американець українського походження, який працював на радіо NBC) створив англійську версію слів, переклавши архаїчну щедрівку на американський манер (вона набула ознак різдвяної колядки, приуроченої до народження Ісуса Христа) і назвавши її «Carol of the Bells» – «Пісня дзвонів».
На сьогодні «Щедрик» став інтернаціональною піснею, яку виконують по всьому світові. Якщо в Сполучених Штатах її називають «колядкою дзвонів», то в Латинській Америці – «піснею бурхливого моря» або «піснею великого захоплення», в Канаді – «нововідкритий сфінкс», а у Великій Британії – «новорічна серенада». Навіть дзвони на ратуші в Брюсселі вибивають «Щедрик». Майже 140 мільйонів переглядів в середньому мають найпопулярніші переспіви «Carol of the Bells» на ютубі.
Та повернімося власне до біографії композитора. Мойри вказали йому шлях на Донеччину – Гришине (нині м. Покровськ), куди разом із дружиною та дітьми і приїхав М. Леонтович восени 1904 року. Настрій, з яким вони завітали до селища, директор Покровського історичного музею А. Рожкова характеризує так: «До Гришиного Леонтовичі приїхали щасливими… Одруження на Клавдії Ферапонтівні Жовткевич, народження доньки Галини, отримання свідоцтва про успішне складання екзаменів за навчальною програмою Петербурзької придворної капели, – сприяли цьому».
У Гришине М. Леонтович влаштувався викладачем співів та музики в залізничній школі, а також керував створеним ним же дитячим хоровим оркестром, який виконував народні пісні різних країн в аранжуванні та обробці композитора. Зважаючи на те, що це були часи бурхливих революційних заворушень 1905-1907 років, місцевій поліції не сподобалися заняття М. Леонтовича, через що він і був змушений у 1908 році покинути Гришине й повернутися на Поділля. Однак, незважаючи на короткочасність перебування у Гришиному, М. Леонтович залишив по собі добру згадку, і містяни, у силу своїх можливостей, вшановують його пам’ять.
Перш за все, центральне місце на гербі Покровська обіймає ластівка, нагадуючи всім, що тут проживав славетний автор «Щедрика».
Одна із вулиць міста, дитяча музична школа носять ім’я М. Леонтовича, а на будівлі Покровського залізничного вокзалу встановлено меморіальну дошку.
Збереглося і приміщення школи, в якій працював композитор, але, на жаль, воно має далеко не привабливий вигляд через те, що й до сьогодні воно не музеєфіковане.
Тож залишається лише сподіватися, що місцева влада знайде кошти для упорядкування приміщення, і перші кроки в цьому напрямку простежуються. Так, у 2008 році на вході до парку «Ювілейний» установлено пам’ятник М. Леонтовичу, планується створення його музею, а поки що існує лише експозиція у стінах міського історичного музею.
На завершення слід відзначити, що вшановують видатного співвітчизника не лише на Донеччині. Іменем М. Леоновича названі вулиці в Києві, Одесі, Львові. У рідному Тульчині встановлено пам’ятник, ім’я композитора носить капела бандуристів, Вінницьке училище мистецтв та культури, Донецька музична школа № 1, Харківська школа мистецтв № 4, у місті Тульчин Вінницької області працює меморіальний музей, 1977 року відкрито музей у с. Марківка (неподалік від місця поховання композитора), цього ж року хором студентів Київської консерваторії записано 37 хорових творів М. Леонтовича, а в 2005 році камерний хор «Київ» під керівництвом Н. Горбича випустив диск із 32 духовними творами композитора.
Донецьке коріння має й композитор Володимир Захаров, хоча за межами України він опинився ще в дитячому віці.
Володимир Григорович Захаров (1901-1956 рр.)
Син селянина зі Смоленської губернії Володимир народився 5 (18 за новим стилем) жовтня на руднику Богодухівська Балка (нині територія Макіївки /за іншими джерелами Донецька). Хрещення малюка відбулося у Свято-Успенській церкві.
У 1912 році батьки переїхали до Таганрога, де хлопчик і почав навчання у чоловічій гімназії, а паралельно відвідував музичну школу Валеріана Молла. Сам В. Захаров згадував про ці часи: «У перших класах гімназії обов’язково проходили хоровий спів. Співав я не так уже й погано, але нот не розумів і викладач співів буквально мучився зі мною, називав мене тупицею». Однак В. Молла підмітив у хлопчика завдатки музиканта й почав безкоштовно навчати його грі на фортепіано, знайомив з теорією музики, гармонією.
Значною подією в житті Володимира, яка визначила його подальший музичний шлях, стала зустріч із видатним композитором Сергієм Рахманіним. Юнак зіграв для маестро його прелюдію, після чого той запропонував вступити до консерваторії, щоб серйозно оволодіти секретами музичної майстерності. Тож далі була консерваторія в Ростові-на-Дону (клас професора М. Хейфіца), по закінченню якої (1927 р.) і розпочинається професійна діяльність В. Захарова як музиканта: робота на Московському радіо, а з 1931 року – народний хор імені М. П’ятницького (до 1958 року).
Композитор успішно поєднував функції керівника відомого співацького колективу з власне написанням музичних творів: великі оркестрові твори, фортепіанні п’єси, романси. Та найбільшого успіху досяг у написанні пісень – «велика відповідальна трибуна» (переважно на слова М. Ісаковського, О. Твардовського, С. Михалкова). Успіх обумовлюється відмінним знанням багатоголосся народної пісні, умілим поєднанням кращих традицій хорового мистецтва із сучасним його розумінням. Найвідомішими є «Ой, тумани мої…», «І хто його знає», «Російська красуня», «Зеленими просторами».
У нашому огляді ми представляємо ще одного уродженця Донецької області Валерія Кікту.
Валерій Григорович Кікта (рік народження 1941)
Заслужений діяч мистецтв України та Росії.
Валерій Григорович Кікта народився 22 жовтня в с. Володимирівка на Донеччині. Мати, підмітивши вокальні здібності сина, записала його до Московського хорового училища (його першим наставником став хоровий диригент і хормейстер Олександр Свєшников). У роки навчання значний уплив на його становлення як музиканта й композитора мали гастролі по Україні, зокрема відвідування Києво-Печерської Лаври, яка вразила його унікальною архітектурою старовинних храмів. Доленосним для юнака стало і знайомство з видатним тенором Іваном Козловським, яке згодом переросло в міцну дружбу.
Хоча місцем професійної діяльності В. Кікти є Москва (професор Московської консерваторії ім. П. Чайковського кафедри інструментування), українська тематика посідає значне місце в його творчому здобуткові. Ним написані балети «Фрески святої Софії Київської», «Володимир-Хреститель» (обидва – 1995 р.), Концерт для оркестру «Українські колядки, щедрівки, веснянки» (1967); Концерт для органа «Українська пасакалья» (1982 р.); Концерт для 4-х видів флейт, струнного оркестру й чембало (арфи або бандури) (2001р.); концертна симфонія «Фрески святої Софії Київської» (1974 р.); ораторія «Княгиня Ольга» (1970 р.), дійство для читця, чоловічого хору та ударних інструментів «Про взяття Січі Запорізької, 1775» (1997 р.), для хору «Українські колядки» (з голосу І. Козловського) для солістів, хору та ударних інструментів на народні тексти (1970 р.), «Закарпатський триптих» для жіночого хору й малої флейти (1971 р.), «Хоральна прелюдія пам’яті С. Людкевича» для чоловічого хору на народні тексти (1979 р.), «Українська Божественна Літургія святого Іоанна Златоуста» (1994 р.), «Великодні розспіви Давньої Руси» для чоловічого хору (1996 р.), «Псалом гетьмана Івана Мазепи» (2001 р.), три галицькі пісні для сопрано та органа на народні тексти «З української архаїки» (1991 р.), «Романтичні варіації на тему С. Людкевича» для арфи (1976 р.), струнний квартет «Веснянки з Волині» (за записами М. Лисенка та Лесі Українки; 1992 р.), «Дві українські колядки» для органа, сопрано та ударних (2002 р.), «Пісні України» – обробки народних пісень для сопрано та інструментального ансамблю (1984 р.), обробки українських пісень для баса та арфи «Гей, хто в лісі, озовіться» (1985 р.), для тенора, арфи та органа «Українська баркарола» («Пливе човен»; 2005 р.). Реалізуючи проєкт В. Колесника, у 1982 році В. Кікта написав ораторію «Святий Дніпро» на слова С. Майданського, яка була спочатку (1993 р.) виконана в Торонто (Канада), а в Києві – у 2001 році.
Як композитора В. Кікту завжди приваблюють духовні мотиви. Вони звучать у псалмах (особлива жанрова музична група, яка розкриває душу автора): «Псалом гетьмана Івана Мазепи» та «Покаянний псалом святителя Дмитра Ростовського». У них органічно сполучається духовна наснаженість з українською мелодикою, викликаючи враження воістину народної простоти.
Гідно представляє Донеччину на музичному Олімпі й Володимир Стеценко.
Володимир Іванович Стеценко (рік народження 1941)
Член Національної спілки композиторів України, заслужений діяч мистецтв України.
Володимир Стеценко народився 1 лютого 1941 року в Донецьку. Має дві вищі музичні освіти: Київська державна консерваторія ім. П.І. Чайковського по класу баяна народного артиста України М.І. Різоля (1966 р.), Донецький державний музично-педагогічний інститут ім. С.С. Прокоф’єва по класу композиції С.А. Мамонова (1990 р.). Викладач Донецького державного музичного училища, кафедри композиції і сучасних музичних технологій Донецької державної музичної академії ім. С.С. Прокоф’єва, лауреат премії імені С.С. Прокоф’єва (1996 р.), дипломант Всеукраїнського конкурсу композиторів «Духовні псалми» (2001 р.). 22 березня 2013 року Володимиру Івановичу присуджено премію ім. М.В. Лисенка за творчі здобутки в жанрі хорової музики.
Творчий доробок композитора складають симфонія, камерна музика, твори для народних інструментів, пісні. Значне місце посідає хорова музика, яку композитор пише переважно на народні та духовні тексти. Слід особливо відзначити, що автор, використовуючи справжні народні тексти, ніколи не звертався до народних мелодій. Тобто, його хорові твори є цілком оригінальними музичними зразками, а не обробками народних пісень.
У вокальних творах, переважно драматичних за змістом, композитор створює жіночі образи, пов’язані з темами нелегкій долі й страждання через кохання (романси написані саме для жіночого голосу).
Твори В. Стеценка входять до репертуарів багатьох колективів: Національна заслужена академічна хорова капела України «Думка», Київський муніципальний хор «Хрещатик», камерний хор ім. Д. Бортнянського міста Чернігова, Вінницький муніципальний хор, хор «Веснівка» м. Торонто (Канада), хор «Благовіст» Луганського коледжу культури й мистецтв, практично всі навчальні хори України.
Донеччина – це регіон, в якому дуже тісно переплелися різні національні культури, що неодмінно накладає відбиток на творчість окремих митців. Саме це спостерігаємо на прикладі Доната Патричи – композитора, поета, перекладача з грецької мови. Тож греки, що проживають на території колишнього Радянського Союзу, вважають його своєю «національною гордістю. Він буде вічно, допоки живуть його вірші і музика».
Донат Костянтинович Патрича (1934-2004 рр.)
Донат народився 24 листопад в селі Малоянісоль Володарського району Донецької області. Батькові гени (працював директором Малоянісольської середньої школи, викладав грецьку та російську мови, керував шкільним театральним гуртком), напевне, передалися й синові: закінчив історико-філологічний факультет Донецького (тоді Сталінського педагогічного інституту), диригентсько-хореографічне відділення Донецького державного музичного училища, працюючи завучем Малоянісольської середньої школи, керував шкільним хором, був першим директором Володарської дитячої музичної школи.
Багато уваги надавав розвиткові народної, зокрема грецької, культури: працював директором Донецького обласного науково-методичного центру народної творчості й культурно-освітньої роботи, був ініціатором проведення фестивалів міжнаціональної творчості («Хоровод дружбы», «К своим истокам», «Калинова вода», «Сіверський Донець», «Времівські усмішки», «Чарівні вервечки», Всеукраїнського, а згодом міжнародного фестивалю грецької культури «Мега-Юрти»), за його сприянням створено Донецьке обласне об’єднання самодіяльних художників і народних майстрів, був делегатом установчої конференції з утворення Всесоюзного товариства радянських греків, працював головою обласного фонду культури профспілок й одночасно головним редактором газети «Камбана» («Дзвін») Донецького товариства греків.
Слід відзначити, що література та музика завжди супроводжували Д. Патричу. П’ятирічним хлопчиком він уже знав напам’ять твори багатьох грецьких поетів, а також вірші Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. У хаті завжди лунала музика: на старовинному патефоні програвалися платівки із записами класичних творів, а також звучали пісні у виконанні Федора Шаляпіна.
Спроби писати власну музику припали на період навчання на історико-філологічному факультеті. Це були ліричні пісні на слова Сергія Бикова. Після занять Донат та його товариші часто збиралися біля сільського магазина, співали, грали на музичних інструментах.
Працюючи головою Обласного фонду культури профспілок, Д. Патрича багато зробив для того, щоб у залі Донецької обласної філармонії зазвучала народна грецька музика, виконувалися пісні на грецьких діалектах Приазов’я. Д. Патрича написав і гімн греків України.
Помер Донат Патрича 6 грудня 2004 року. У пам’ять про письменника, композитора, поборника розвитку грецької культури в Україні у вересні 2005 року Міжнародному фестивалю грецької культури «Мега Юрти» присвоєно ім’я Доната Патричи, з листопада 2005 року його ім’я носить Володарська музична школа, а рішенням Володарської райради та райдержадміністрації у жовтні 2007 року заснована стипендія імені Доната Патричи для кращих учнів Володарської музичної школи.
Ми представили деяких композиторів Донецької області, а тепер звернемося до співаків. І першим тут, безумовно, буде «шахтарський Герцог» – Анатолій Солов’яненко.
Анатолій Борисович Солов’яненко (1932-1999 рр.)
Народний артист України, народний артист СРСР, Герой України.
Анатолій народився 25 вересня 1932 року в шахтарській родині в селищі шахти № 29 «Першотравнева» Рутченківського району (околиці Донецька). Співати почав раніше, ніж навчився говорити. Батько, який також мав хороший голос, належним чином оцінив голосові здібності сина, але при цьому дав таку настанову: син потомственого шахтаря не обов’язково повинен іти в шахту, але спочатку необхідно отримати професію.
Й Анатолій не сперечався з батьком, тим більше, що спроба вступити до Ленінградської консерваторії завершилася невдачею. Це й визначило подальший вибір – А. Солов’яненко стає студентом технічного факультету Донецького політехнічного інституту, який закінчив із відзнакою.
Потім було навчання в аспірантурі й робота викладачем на кафедрі нарисної геометрії. Однак внутрішній голос підказував, що це не його: «Я прийшов на цю землю, щоб співати. І хочу, щоб часточка мого серця передалася й вам». Тож у вільний від роботи час Анатолій бере уроки (1952 – 1962 роки) співу в соліста Донецького театру опери й балету Олександра Коробейченка. Педагог належним чином оцінив задатки свого майбутнього учня: «З тебе може вийти щось дуже значне. Але це буде коштувати величезної праці. Якщо ти готовий, безумовно, на таку працю». І О. Коробейченко не помилився, в його архіві залишився такий запис: «Я багатьох навчив співати, сподіваюся, мої поради допоможуть їм у благородній справі. Але про одного учня хочу сказати особливо – це Анатолій Солов’яненко. Я з ним займався тривалий час і надзвичайно наполегливо, все, що умів і знав, я передав йому. Щасливий від того, що моя несамовитість, любов, працелюбність, відданість співу передалися йому й залишаться в мистецтві».
І наполеглива самовіддана праця не минулася задарма. У 1962 році у складі донецької делегації самодіяльний співак виступає на сцені Жовтневого палацу в Києві, після чого відбувається прослуховування в Київському театрі опери й балету ім. Т. Шевченка, а в результаті – пропозиція працювати у складі оперної трупи. Це унікальний випадок, адже А. Солов’яненко не мав консерваторської освіти, яку здобуде лише в 1978 році. І майже одразу співак отримує запрошення на стажування в міланський театр «Ла Скала». Під керівництвом відомого маестро Барра опановує школу італійського бельканто, що допомогло розкритися співакові як ліричному тенорові.
22 листопада 1963 року А. Солов’яненко успішно дебютує на київській оперній сцені партією Герцога в опері Дж. Верді «Риголетто» (ця партія Герцога у виконанні А. Солов’яненка вважається найдосконалішою серед оперних тенорів світу. Не випадково один журналіст, довідавшись, що співак родом із шахтарської сім’є, назвав його «шахтарський Герцог»).
Незабаром приходить і перший значний міжнародний успіх: співак посідає друге місце на пісенному фестивалі «Неаполь проти всіх», де блискуче виконав пісню «Подмосковные вечера». Цей виступ вразив відомого імпресаріо, який запропонував артисту турне із сумою контракту в 1 мільйон доларів. Цю угоду повинен був схвалити Держконцерт, який відмовив у підписанні контракту, вбачаючи у цьому спробу залишитися в Європі. Тож А. Солов’яненко опинився перед вибором: або самостійно підписати контракт і назавжди залишитися в Італії, покинувши Батьківщину (а для цього треба було просити політичного притулку), або відмовитися від звабливої пропозиції. Співак вибрав друге. До речі, проблема нелегкого вибору постала перед А. Солов’яненком ще одного разу. Так, свого часу мер Москви Ю. Лужков тричі пропонував артистові не просто переїхати до Москви, а обрати за власним бажанням будь-яку квартиру в місті. Той навіть кілька разів їздив на «оглядини», та кожного разу щось виявлялося не так. Врешті він зізнався дружині Світлані, що Москва – чуже для нього місто й жити там він не зможе.
До репертуару А. Солов’яненка входили 17 оперних партій, багато романсів, народних пісень. Тому й географія його гастролей доволі розлога: Болгарія, Румунія, Чехословаччина, Німецька Демократична Республіка, Бельгія, Монголія, Італія, Куба, Японія, Австралія, Канада. Крім виняткових вокальних даних, успіхові сприяло й те, що співак досконало володів італійською та французькою мовами. Особливо майстерно виконував він арію Надира в опер Бізе «Шукачі перлин». У ній чудові природні дані голосу А. Солов’яненка за тембром і характером навдивовижу точно збіглися з виконавськими канонами цієї партії. Серед найскладніших партій його тенорового репертуару — партія Маріо Каварадоссі в опері Пуччіні «Тоска». У виконанні А. Солов’яненка ця складна партія звучала легко, просвітлено й лірично проникливо. Вражаюче натхненно й лірично виконував А. Солов’яненко славнозвісний романс «У сяйві місяця її побачив я…», м’який, ніжний голос співака наче линув у наповненому місячним світлом просторі.
В 1977 році А. Солов’яненко першим із радянських тенорів отримує дворічне запрошення до знаменитого нью-йоркського театру «Метрополітен-опера», де виконував партії в операх Р. Штрауса, Дж. Верді, П. Масканьї.
Говорячи про концертні програми співака, обов’язково слід підкреслити, що до кожної з них уключалися українські народні пісні, завдяки яким світ дізнавався про українську культуру, про незрівнянну красу пісенної творчості українського народу. Сам митець наголошував: «Виконуючи народну пісню з естради, я пропагую її, хочу привернути до неї увагу людей, і поки вистачить сил, я не відступлюся від цього завдання. Українську пісню чудово розуміють в усьому світі. У кожного народу пісня виражає ті ж почуття, що й у нас, — любов до батьківщини, до дівчини, до матері, до природи… Недарма кажуть, що пісня не має кордонів». Народні українські пісні в його виконанні стали взірцем майстерності для всіх наступних співаків. Особливо прекрасно в виконанні А. Солов’яненка звучала пісня «Дивлюсь я на небо», словесну основу якої становить вірш поета-романтика зі Слов’янська Миколи Петренка «Небо».
У 1980 році А. Солов’яненку була присуджена Ленінська премія. У тому, що талант співака відзначений такою нагородою, немає нічого дивного. Але прикметне інше: у СРСР цю премію отримували лише члени комуністичної партії. Винятком у цьому відношенні став А. Солов’яненко (та ще Аркадій Райкін). Для самого ж співака відсутність у кишені партійного квитка становила принципову позицію, оскільки партійність перешкоджала б йому бути істино народним митцем. А грошову суму премії А. Солов’яненко передав у Фонд Миру. І це також не був миттєвий порив, адже до своїх грошових надходжень співак ставився з розумінням того, що він «раб свого голосу… Чому я так часто співаю безкоштовно або за мізерну платню? Тому, що знаю: на мої концерти приходять прості люди, які не можуть заплатити за квиток багато, у них немає таких грошей, але вони люблять це мистецтво, і, думаю, завдяки їм воно буде жити».
У творчій біографії співака були грандіозні успіхи, злети, але це породжувало й заздрісників. Саме через закулісні інтриги видатний тенор змушений був у розквіті творчих сил і можливостей покинути Український театр опери й балету ім. Т. Шевченка, на сцені якого пропрацював тридцять років (1965-1995), після чого організовував концерти по всьому світу самостійно, одночасно очолюючи Фонд підтримки опери та балету імені І. Козловського.
Раптова смерть А. Солов’яненка сталася від інфаркту 29 липня 1999 року в містечку Козин Київської області. Там він і похований біля могили свого батька.
У пам’ять про видатного тенора названо малу планету 6755, вулиці в Києві, Донецьку та інших містах України, у Козині відкрито музей, з нагоди 70-річчя від дня народження Президент України Л. Кучма видав Розпорядження «Про вшанування пам’яті Анатолія Солов’яненка». Донецькому академічному театру опери та балету присвоєно ім’я А. Солов’яненка, а біля входу до нього встановлено пам’ятник народному артистові України, на якому він зображений у костюмі Герцога.
Донецьке коріння має й популярний у другій половині ХХ сторіччя естрадний співак (баритон), народний артист України, народний артист СРСР Юрій Богатиков.
Юрій Йосипович Богатиков (1932-2002 рр.)
Юрій народився 28 (за іншими джерелами 29) лютого 1932 року в м. Рикове (зараз Єнакієве) Донецької області. Його батько працював на шахті, а мати – директором школи. Усього ж у родині було шестеро дітей, тож Юрій допомагав матері доглядати молодших.
Довоєнне дитинство проходило у Слов’янську (значно пізніше Ю. Богатиков отримав звання почесного слов’янця), з початком війни батько пішов на фронт і не повернувся, а мати з дітьми була евакуйована до Бухари. Коли ж повернулися в рідне місто з евакуації, то з’ясувалося, що будинок розбито, жити ніде, через що мати з дітьми перебралася до Харкова.
Хоча Юрій і любив співати (це передалося від батька, який часто наспівував різні мелодії, а діти підхоплювали), але він розумів, що матері потрібна допомога, тож після закінчення семирічки влаштувався на Харківський велосипедний завод, водночас навчався в Харківському ремісничому училищі зв’язку. Потім працював механіком по ремонту апаратури на Харківському телеграфі. Був активним учасником художньої самодіяльності, тож директор телеграфу звернув увагу на здібного співака-любителя і посприяв тому, щоб юнак уступив до Харківського музичного училища (диплом про його закінчення отримав лише в 1959 році). Також за плечима залишилася служба на Тихоокеанському флоті (там потрапив до ансамблю пісні та танцю), продовження роботи на телеграфі та навчання в музучилищі.
А вже далі розпочалася професійна дорога естрадного співака: Харківський театр музичної комедії, соліст шахтарського ансамблю пісні та танцю «Донбас» (Донецьк), соліст Харківської, Луганської, а згодом Кримської філармоній, художній керівник ансамблю «Крим», художній керівник Кримської філармонії по проведенню фестивалів та спеціальних заходів.
Сходження на естрадний Олімп відбувалося поступово. В 1967 році Ю. Богатиков переміг на конкурсі молодих виконавців України, потім став переможцем Берлінського фестивалю естради в 1968 році, в 1969 році на конкурсі «Золотий Орфей» (Болгарія) отримав срібну медаль за пісню «Кохана» на музику українських авторів композитора І. Поклада та поета І. Бараха.
Репертуар співака нараховує понад 400 пісень різноманітної тематики, серед яких є й твори, присвячені донецькій землі: «Спят курганы темные», «Шахтерский марш», «Сияет лампочка шахтера», «Давно не бывал я в Донбассе».
На донецькій землі розпочинав свій творчий шлях ще один видатний співак Юрій Гуляєв. Уродженець Тюмені, випускник Уральської консерваторії 25-річним парубком став солістом Донецького державного академічного театру опери та балету і за п’ять років зумів продемонструвати надзвичайно високий рівень виконавської майстерності. Сам Ю. Гуляєв (ліричний баритон за тембром голосу), який весь час дуже критично ставився до своїх можливостей, а тому постійно прагнув до ще більших вершин, любив повторювати: «Гірше не можна. Можна тільки краще».
Юрій Олександрович Гуляєв (1930-1986 рр.)
Народний артист України, народний артист СРСР
Юрій Гуляєв народився 9 серпня 1930 року в Тюмені. У сьомому класі опанував подаровану батьком дворядну гармошку, під яку залюбки співав чутий по радіо або з платівок увесь репертуар улюбленого співака Сергія Лемішева. Перший же виступ перед публікою стався на шкільному вечорі, коли Юрій проспівав почуту на платівці арію Ленського. Присутні провели «співака» шалом аплодисментів, а класна керівниця Зінаїда Наумова порадила хлопцеві серйозно зайнятися музикою.
У дитинстві Юрій мріяв стати лікарем, тому після закінчення школи в 1949 році вступив до Свердловського медичного інституту, але швидко зрозумів, що це не його покликання, тому й перейшов до Уральської консерваторії на вокальний факультет. Уже на п’ятому курсі (1956 р.) був запрошений до Свердловського театру опери та балету, а потім кар’єру оперного співака продовжив у Донецькому (1955-1960 рр.) та Київському (1960-1975 рр.) театрах опери та балету. У 1975 році відбувся переїзд співака разом із дружиною та хворим сином до Москви. Кар’єра оперного співака Ю. Гуляєва в Большому театрі не склалася, тому артист зосереджується на естраді – виконує оперні арії, романси, народні пісні, естрадні хіти.
Про роботу Ю. Гуляєва в Донецькому театрі опери та балету згадує його солістка, помічниця режисера Лідія Качалова: «Усі свої головні партії – Онегіна, Фігаро, Фауста, Ренато, Єлецького, Валентина, Жермона та інші – Юрій Гуляєв підготував і проспівав у нас, тому зізнавався в тому, що Донецьк допоміг йому розкритися».
На Київській оперній сцені Ю. Гуляєв виконував партії Моралеса (з «Кармен»), Єлецького (з «Пікової дами»), Валентина (з «Фауста»), Папагено (з «Чарівної флейти»). Живучи в Києві, співак плідно співпрацює з композитором І. Шамо. Так, 27 травня 1962 року він став першим виконавцем пісні «Як тебе не любити, Києве мій», яка з листопада 2014 року стала офіційним гімном столиці України.
Концертні виступи принесли Ю. Гуляєву міжнародне визнання. Виступаючи в номінації «Сольний спів» у 1959 році на Всесвітньому фестивалі молоді та студентів, він завоював золоту медаль. Гастролював співак по багатьох країнах Європи, США, Канаді, Японії, Кубі. У 1964 році відбувся виступ на сцені концертного залу «Олімпія» в Парижі, що дало підставу французам називати виконавця «молодим Шаляпіним».
Славу донецькій землі приніс ще один незабутній співак, композитор Євген Мартинов – Донбаський Орфей.
Євген Григорович Мартинов (1948-1990 рр.)
Євген Мартинов народився 22 травня 1948 року в невеличкому місті Камишин (Росія). Його батьки пройшли через фронти Другої світової війни, повернувшись із неї інвалідами ІІ ступеня. У 1953 році родина переїхала до Бахмута (тоді Артемівська) – рідне місто батька.
Уся сім’я Мартинових була музикальна: батько Євгена віртуозно грав на баяні, акордеоні (батько навчив грати й сина на цих інструментах), мати прекрасно співала. Про своє дитинство композитор згадував: «У нас була дуже музикальна співоча сім’я. хоча музикою ніхто спеціально не займався. За проханням батька я підбирав популярні мелодії на слух, це мелодії з кінофільмів, мелодії, які лунали по радіо. В основному це були пісні». А ось що про ці роки говорила мати Євгена Ніна Мартинова: «Женя маленький був дуже хворобливим, навіть до дитячого садка не ходив. Дома у нас завжди співали на два голоси російські та українські пісні, батько на баяні грав, так ось Женя з ним усі дитячі ранки, усі свята проводив. І так він любив музику, що купили ми йому акордеон. Дитинства в нього по суті не було: дві школи (загальноосвітня й музична – Ред.) – поїсти, погуляти ніколи. Пам’ятаю, вчитель Женин говорив: «Мені б побільше таких учнів, а не тих, що займаються музикою з-під палки…» І справді, я ніколи не примушувала займатися ні Женю, ні Юру (молодший брат Євгена – Ред.). Потім Женя поступив до Київської консерваторії. Але ми з батьком – інваліди другої групи, з війни, і довелося йому перевестися до нас поближче». Але до вступу в Київську консерваторію було ще навчання в Артемівському музичному училищі на дирижерсько-духовому відділенні (за час навчння, крім акордеонра та кларнета, оволодів фортепіано). Уступивши в 1967 році до Київської консерваторії, Є. Мартинов через родинні обставини незабаром переводиться до Донецького музично-пдагогічного училища (закінчив достроково з відзнакою в 1971 році). Студента Євгена Мартиинова характеризжують два свідчення. Хтось сказав про нього, що «це – подарунок долі». Так за Євгеном закріпилося прізвисько «Подарунок», а його педагог Євген Васильович Сурженко зазначав: «Дуже складно і погано вчити бездаря, але ще значно складніше вчити обдаровану людину. Саме такою був Женя, дуже талановитим».
По завершенню навчання Є. Мартинов певний час керував естрадним оркестром Донецького Всесоюзного науково-дослідного інституту вибухонебезпечного обладнання.
На композиторську стезю Є. Мартинов ступив ще у студентські роки, написавши романс для кларнета і фортепіано, скерцо для кларнета і фортепіано, прелюдію для фортепіано та дві пісні на слова своїх однокурсниць.
Початком же успішної композиторської біографії для Є. Мартинова став 1972 рік, коли з рекомендаційним листом від донецького диригента до Майї Кристалінської він приїхав до Москви. Популярна співачка, ознайомившись із деякими представленими їй композиціями, відібрала для себе «Берізку», виконавши її в Московському театрі естради, а також направила «хороше співаючого композитора» до Росконцерту, куди його й зарахували в якості соліста-вокаліста у збірній естрадній програмі, запропонувавши пару місяців попрацювати задарма, що було звичним явищем для новачків із провінції. Тож у свої перші гастролі по Сибіру та Далекому Сходові Є. Мартинов відправився в червні 1972 року.
Знаменним для Є. Мартинова як композитора виявився 1973 рік, коли була написана «Балада про матір». Пісня була відзначена на телевізійному фестивалі «Пісня – 74» (а всього Є. Мартинов ставав дипломантом «Пісня року» 10 разів), що принесло композиторові всенародне визнання.
Своїми враженнями від цієї пісні та взагалі від митецької майстерності Є. Мартинова ділиться композитор О. Іванов: «Як і багатьох, мене вразила перша ж Женина пісня. Це була «Балада про матір», яка в ті роки буквально прокотилася всією країною. Вразила і музика, і вірші, і пристрасне виконання… І що цікаво, за рік до цього мені показали вірші Андрія Дементьєва, але я відчув, що не зможу написати на них пісню. Вірші нібито чекали на Мартинова… У Жені був яскравий мелодійний дар… У творчій палітрі композитора злилися дві слов’янські культури: Женя, росіянин, жив на Україні, яка дала його мелодіям особливу співучість. Пісні його були красиві тією красою, що йде від щедрої сонячної землі. А співав він їх з такою емоційною віддачею, нібито в перший і останній рази, горів і дарував це горіння людям».
Як композитор Є. Мартинов працював з багатьма поетами-піснярами: А. Дементьєвим, І. Рєзником, Р. Рождественським, А. Вознесенським, І. Шафераном, М. Таничем, Л. Дербеньовим, М. Добронравовим, Р. Казаковою, М. Пляцковським, а його пісні входили до репертуару багатьох тогочасних популярних співаків. Але композитор прагнув сам доносити до слухача свій авторський задум, тому багато написаних ним пісень виконував власноруч. І цьому сприяв його своєрідний голос: дуже дзвінкий, оксамитовий м’який баритональний тенор, достатньо широкого діапазону і з рідкісним красивим тембром. Саме характерний тембр є відмінною рисою Мартинівського голосу. Завдяки сценічній зовнішності, особистій чарівності, а також натхненній, оптимістичній манері співу Є. Мартинов ніс заряд позитивних емоцій, передаючи слухачеві почуття радості та захоплення. Навіть трагічні та драматичні за сюжетом пісні («Лебедина вірність», «Балада про матір» тощо) у Є. Мартинова закінчуються світло та піднесено.
Найбільшою популярністю у слухачів користувалися «Лебединая верность», «Мамины глаза», «Соловьи поют, заливаются», «Чайки над водой», «Аленушка», «Белая сирень», «Отчий дом», «Натали», «У Есенина день рождения», «Прости», «Ласточки домой вернулись», «Яблони в цвету».
Артист багато гастролював і по країні, й за кордоном. З концертними виступами та у складі творчих делегацій він побував практично у всіх країнах Європи, США, Канаді, Мексиці, Бразилії, Аргентині, Індії. А його композиторська та виконавська діяльність були неодноразово відзначені дипломами та лауреатськими званнями: Всесоюзний конкурс виконавців пісні в Мінську (1973 р.), Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Берліні (1973 р.), всесоюзний телевізійний фестиваль пісні «Молоді голоси» (1974 р.), міжнародний конкурс естрадних пісень «Братиславська ліра» в Чехословаччині (1975 р.), міжнародний конкурс виконавців естрадної пісні «Золотий Орфей» у Болгарії (1976 р.).
Але з початком 90-х років ситуація на естрадних помостах стала різко змінювати в бік фінансово-кон’юнктурних можливостей, і це позначилося на морально-психічному станові митця. У розмові зі своїм братом композитором Юрієм він констатував: «Можливо, ми з тобою справді чогось не розуміємо. Я вже втомився від усього цього. Мої нерви не витримують… А найголовніше соромно. Соромно штовхатися, майже що кулаком відстоюючи право своїй творчості на місце в ефірі».
Євгена Мартинова не стало 3 вересня 1990 року. В пам’ять про нього названа одна з вулиць у Бахмуті, у Москві створено культурне товариство «Клуб Євгена Мартинова», у 2006 році в Донецьку відбувся відкритий фестиваль-конкурс ліричної пісні імені Є. Мартинова «Отчий дім», на якому вперше пролунала пісня «Я лечу до тебе».
Зараз в Україні палає жорстока кровопролитна війна. Щохвилини гинуть люди, ущент руйнується все, споруджене їхньою працею. Але давайте згадаємо пророчі слова нашого видатного земляка Леоніда Бикова, сказані його кіногероєм капітаном Титаренком: «Війна – це те, що приходить, а музика – вічна. Будемо жити!».
І хай усіх нас надихає безсмертна мелодія Миколи Лисенка «Козацький марш України».
