Донецький слід у житті та творчості Анатолія Дімарова

Анатолій Дімаров - письменник

17 травня 2022 року виповнилося 100 років з дня народження українського письменника (прозаїка), лауреата Державної премії імені Тараса Григоровича Шевченка (1981 р.) Анатолія Андрійовича Дімарова (помер 29 червня 2014 року, похований у Києві на Байковому кладовищі).

Хоч це була доволі публічна людина (учасник Другої світової війни, член Національної спілки письменників України, відзначений державними нагородами. Та від однієї дев’яносторічний письменник відмовився публічно. Це орден Ярослава Мудрого, який йому повинен був вручати президент Янукович. Свою відмову А. Дімаров пояснив тим, що не може приймати нагороду  з рук тих людей, які штовхають його «країну в прірву»), однак до недавнього часу його біографія мала декілька «білих плям», обумовлених цілим рядом об’єктивних обставин, характерних для радянської дійсності 30-х років минулого сторіччя. Тож красномовним може слугувати твердження самого письменника, що він ««усе життя прожив під псевдо, як оунівські вояки».

За радянських часів тільки дуже близькі люди могли знати правду щодо біографічних моментів Анатолія, але і для них це було табу, накладене ще свого часу матір’ю майбутнього письменника. Можна тільки уявити, чого це коштувало дружині-матері, коли вона віддавала наказ своїм синам: «Ніколи, діти, не хрестіться на людях. Та й взагалі — не хрестіться. Якщо хочете ще пожити на світі.

— Чому, мамусю? — спитав я приголомшено. — Це ж гріх — не хреститись до Бога!

— Забудьте, дітки, й про Бога. Ніколи про нього не згадуйте.

— Але ж татусь…

— І татуся, дітки, забудьте,— ще сумніше сказала мамуся.— Підростете — самі все зрозумієте.

— А татусь коли до нас приїде? — спитав Сергійко: він, мабуть, так і не зрозумів, що сказала мамуся.

— Татусь не приїде ніколи. І ви не признавайтесь нікому, що у вас є татусь. Кажіть, що помер.

Набагато пізніше я довідався, що мамуся поміняла старі наші метрики на нові, у яких ми були вже не Гарасютами, а Дімаровими (мамусине прізвище, коли вона була дівчиною), і не Андроніковичами, а Андрійовичами. Мамуся заявила в суді, що старі загубилися, і пред’явила письмові свідчення трьох добрих людей, що ми таки Дімарови, та ще й Андрійовичі, і «що батько наш — теж учитель, а не куркуль, репресований радянською владою».

Ось таким чином не стало Анатолія АНДРОНІКОВИЧА ГАРАСЮТИ, а з’явився Анатолій АНДРІЙОВИЧ ДІМАРОВ.

Сьогодні про цю заміну/підміну говориться у всіх біографічних довідках, присвячених письменникові, хоча й тут знаходимо ряд розбіжностей: в одних стверджується, що А. Дімаров (Гарасюта) народився в Миргороді, а в інших місцем народження називається хутір Гараськи, плутанина існує й у тому, чи батько Анатолія був селянином-одноосібником (за що й був розкуркулений), чи вчителем. Потребують уточнення й факти, пов’язані з дитячими роками (де вони пройшли), а також деякі обставини участі А. Дімарова у Другій світовій війні.

То щоб наблизитися до істини, за основу візьмемо твердження самого письменника, викладені ним у белетристично-мемуарному творі «Прожити й розповісти» (1997 р.). У цій повісті виокремимо все, що стосується причин зміни прізвища та по батькові, долі батька після «розлучення» з рідними, дитячих років і вогняних 1941 – 1943 (Саме тут і проступатиме донецький слід А. Дімарова).

Почнемо з болючо гіркого самозізнання, яке не можна читати без сердечного щему від того, що людина виливає той душевний біль, який пік її усе життя: «Отут і настав час пояснити, чому я народився на хуторі, що лежав недалеко од Миргорода, а не в самому Миргороді, як писав потім, дорослий, у численних анкетах (рік народження, місце народження, прізвище, ім’я, по батькові, хто мої батьки та їх соціальне походження,— від класово-пильних отих запитань ніщо не повинно було приховатись). Чому я майже все своє свідоме життя замітав слід нещасливого свого народження, яке пекучим тавром лежало на мені ще з дитинства. Чому я не ношу прізвища, яке мав би носити, чому навіть по батькові називаюсь не так, як мав би називатись, коли б народився і ріс у нормальній державі. Чому я боявся навіть думати про те, щоб побувати на своїй батьківщині, ступити у двір, по якому колись бігав малим, відвідати кладовище, де лежать мої пращури, де була обірвана, безжалісно й нагло, ниточка роду мого, обірвана й затоптана в землю».

А причиною цього всього був батько-гречкосій, який заради порятунку своєї дружини, своїх синів (старший Толик та молодший Сергійко) пішов на самопожертву: довідавшись, що дуже скоро будуть розкуркулювати, наполіг, щоб родина покинула хутір і якомога подалі від’їхала від нього. Тож тільки в дорослому віці А. Дімаров зумів у повній мірі оцінити батьків подвиг, віддавши його образові належне у своїх спогадах: «Скільки я пам’ятаю свого татуся, він, коли був у доброму настрої, завжди наспівував псалми. Співав упівголоса, звертаючись не до людей, а до Бога,— віра його була глибокою й щирою, я ні в кого не бачив такого просвітленого обличчя, як у мого татуся, коли він ставав з до молитви. Молитву творив щоранку й щовечора, а заходами до хати, щоразу хрестився до образів».

Саме тоді Толик уперше й почув загадкове слово «Донбас» (бо туди виїжджали старші батькові діти від першого шлюбу): «Я довго не міг заснути, думаючи про Катерину, Івана й Альошку, та ще про оті глибокі нори в Донбасі, набиті вугіллям, яке чомусь треба вигортати нагору (вугілля, коли ми зрідка топили дровами., в основному ж соломою та кізяком… вугілля виносили попід дерева, щоб краще родили, прикопували в землю, а тут діставати із з землі)… Мені було їх усіх трьох жалко до сліз, особливо, коли я уявляв їх в отих страшних норах… Я ніяк не міг зрозуміти, чому вони подалися в той далекий Донбас».      

Ненадовго доля ще раз востаннє дала можливість синові пожити з батьком (той забрав Толика до себе), але над батьком знову скупчилися темні хмари репресій, і він був змушений відправити хлопчика назад до матері: «Татусь молився цього разу як ніколи довго. Я то засинав, то просинався, а його шепіт слався і слався по темній кімнаті, болісно бився в темний образ Ісуса Христа.

Вранці татусь сказав, щоб я збирався в дорогу. Назад, до мамусі.

— А ти?

— Я, синку, може, приїду пізніше.

Порізав мені на дорогу хлібину, товстий шмат сала. Дав відро і дерев’яну лопатку:

— Набирай, синку, меду.

— Липового?

— Бери, якого хочеш.

— А скільки?

— Бери, скільки донесеш.

Я за відро, за лопатку та до діжечки з липовим медом. Натовк відро по самісінькі вінця.

— Піднесеш?

— Піднесу! Я й не таке піднесу!

Поки я набирав мед, татусь сидів над листом до мамусі.

— Оце, синку, передаси мамусі. Не загуби ж!

Сам поклав у внутрішню кишеню мого піджачка, заколов англійською булавкою.

— Гляди, щоб не вкрали.

— У мене не вкрадуть!

Був як ніколи зі мною ласкавий.

— Ну, з Богом! — перехрестив мене, поцілував у тім’я.

Стояв потім на пероні, і така туга запеклася в його терплячих очах, що в мене й серце щеміло».

А повертався Анатолій до Студенків – села на березі Сіверського Дінця, розташованого на межі між Донецькою та Харківською областями. Саме до цього села прибилася мати з синами після тривалих поневірянь по інших куточках України: «І настав день, коли мамуся сказала:

— Ну, дітки, будем збиратись. Поїдемо до тьоті Ані. Тьотя Аня, покинувши Миргород, вчителювала у селі Велика Яремівка. На межі Донбасу та Харківщини» (Але сталося так, що потрапили до Студенок, «бо робочий поїзд, що на нього ми пересіли вже в Ізюмі, зупинявся навпроти села Студенок, яке розташоване на лівому березі Дінця, а вже навпроти, на правому, була Велика Яремівка»). 

Вважається, що перше враження найстійкіше. То чим же перш за все запам’яталися Студенки. Це криниця з холодною й надзвичайно смачною водою: «Я пив і не знав, що мине небагато часу і я буду приходити сюди майже щодня в двома порожніми відрами…. Пив і не знав, що ця світла криниця посеред соснового лісу навіки ввіллється в душу мою і не раз її омиватиме в найтяжчі хвилини. Жива вода? Ось вона, у моїх спраглих долонях!»

З не меншим захопленням змальовує прозаїк і сільські краєвиди, які стануть для нього рідними й близькими на все життя: «Ось луг, аж он і Дінець. Річки звідси не видно, до неї ще йти та йти ґрунтовою твердою дорогою, поміж різнотрав’я, що затопило весь простір довкола, а по той бік невидимого звідси Дінця вимальовується Велика Яремівка. Хати видираються вгору одна поверх одної, кожну з них видно, як на долоні, не стають на заваді навіть садки, село пишається в них, як у вінкові, а праворуч од нього, вкриваючи кряж, густо зеленіє лісище. Ліс і ліворуч, правда, не впритул до села. Він укрив увесь кряж, застиг зеленою хвилею.

— Красиво? — зупинившись, щоб перепочити, питає мамуся.

Ми з Сергійком відповідаємо, що дуже красиво».

Мати почала учителювати в сільській школі (до речі, коли восени 2021 року ми намагалися встановити тісні контакти з селянами зі Студенок, з’ясувалося, що дехто пам’ятає вчительку Дімарову!), там же навчався й Толик, а десятирічку закінчував у Ізюмі. В 1940 році А. Дімарова призвали на дійсну військову службу, а потім розпочалася війна, фронт, тяжке поранення, лікування у шпиталі, демобілізація з армії через інвалідність. Тож до Студенок (на той час село не було окуповане гітлерівцями) А. Дімаров повернувся на початку зими 1942 року, де й проживав з матір’ю та братом до початку трагічних подій (розгром радянських військ під Харковом влітку 1942 року, «Барвінківський котел»), які й визначили подальшу долю юнака.

Про це сам А. Дімаров пише так: «А потім настав ранок, що надовго вріжеться в мою пам’ять. Минуть роки і роки, багато подій забудуться, зітруться безжалісним часом, а ранок цей пригадуватиметься так ясно і чітко, наче був він сьогодні і оце лише зараз, опівдні, почали опадати руді дими, що підпирали небо по той бік Дінця.

Тієї ночі за останніх два місяці ми вперше заснули по-людському: на ліжках, а не покотом на підлозі. Переправа була нарешті наведена, і всі війська, вся техніка ринули на правий берег Дінця — за якісь дві доби Студенок геть зовсім спорожнів, не стріти жодного військового, навіть Валин майор, що ходив за нею, як пришитий, і той подався на фронт,— тож уперше за ці два місяці ми вклалися спати у ліжка. І спали так міцно, що ні рев літаків, ні стрілянина зеніток не могли нас розбудити.

Проснулися лише тоді, як посипались бомби. На переправу, на той берег Дінця, де скупчились наші війська. Вибухи були такі могутні, що нас буквально поскидало із ліжок, нам здалося, що бомби падають поруч за стінами, розхитуючи весь будинок.

В чому були, ми вискочили надвір. Кричали люди, плакали перелякані діти. Але все це тонуло в несамовитому гуркотові, що докочувався з того боку Дінця.

Там коїлося щось жахливе. Руда стіна диму заступила весь виднокрай, вона рухалася, клекотіла, кипіла, прорізуючись спалахами, а зверху на неї падали і падали «юнкерси», моторошно завиваючи сиренами. Ні Дінця, ні потойбічного кряжу — тільки дим і пилюка, тільки перевита в гарячі жгути стіна, що важко рухалася од того берега на Студенок, поглинаючи все живе на своєму шляху».

Після цього було намагання разом із тисячами інших біженців переправитися через Дон, щоб не проживати на окупованій території. Та цей намір не вдалося здійснити: «До Дону ми так і не добрались. Пам’ятаю збиту в пилюку дорогу, на якій було все перемішано: військові, цивільні, машини, підводи, худоба. Все те сунуло на схід, намагаючись вирватися із гігантського «котла», що мав ось-ось замкнутися далеко попереду. Густою хмарою стояла пилюка, покриваючи усе живе на дорозі, а німецькі літаки раз по раз падали з неба, сиплячи бомбами й кулями, і розпачливе «Воздух!» розсипало підводи, машини, людей по безкрайньому степу, де не було жодної деревини, жодного кущика для тимчасового схову. Люди лежали беззахисні, молячи невідомо якого Бога: «Тільки не в мене!.. Тільки не в мене!..» — а потім, коли літаки, відбомбившись, відлітали, знову збирались на дорозі, і останньою на ту дорогу виїжджала наша підвода: від літаків уже й слід прохолоне, а мамуся і тьотя Аня все ще лежать, ввіткнувшись обличчями в землю, прикриваючи долонями потилиці».

Коли читаєш ці два останні фрагменти спогадів, асоціативно згадується повість А. Дімарова «Син капітана» (1958 р.). Групі радянських розвідників поставлене завдання дістатися стратегічної дорого й коригувати вогонь своєї артилерії (це стало б початком загального наступу радянських військ у районі Барвінківського виступу). В описі дороги легко впізнати ділянку траси на Харків у районі Слов’янської БЗС (до повороту на Святогірськ). Ідентифікується й розв’язка повісті, коли розвідники, виносячи новонародженого сина загиблого капітана, пробиваються до Дону (їм це вдається зробити!). А те, що відбувалося при цьому, через що довелося пройти героям твору, що пережити, уявляємо з вище наведених уривків.

Торкається А. Дімаров у своїх спогадах і подій, коли Толик (не зумівши перетнути Дон, юнак повернувся у Студенки) разом із друзями-односельцями чинили партизанський опір загарбникам. Тож, описуючи хай і немасштабні бої (хлопців було всього кілька чоловік), письменник постійно називає Малу Яремівку і Студенок, Святогірськ, Оскіл, Дінець, придонецькі ліси: «Не знаю, чи довго б ми протримались в наших лісах. Вони тяглися вузенькою смужкою по обидва боки Дінця й навряд чи ми знайшли б у них надійний притулок. Але й партизанити, сидячи вдома, ми теж не могли: щоразу пояснюй батькам, куди йдеш та до кого та коли додому повернешся. Я вже так забрехався, що мамуся й тьотя Аня стали підозрювати, що я завів дівчину, і боялися по-справжньому, щоб я не надумав женитися.

Десь в кінці січня чи на початку лютого як грім з ясного неба з’явилися наші війська. Я саме снідав, коли до хати вскочив захеканий Кость:

— Поліцаї тікають!

Я так і застиг з ложкою в руці.

— Які поліцаї? Куди?

— Од нашої армії… Цілісінька валка…— випалював Кость.— Зупинилися біля управи… Наші теж до них приєдналися…

Кинувши ложку, я вибіг з-за столу, ухопив шинелю та шапку: «Не дати втікти!.. Не дати їм утікти!..» Вискочив слідом за Костем під розпачливий мамусин крик: «Куди?! Не пущу!»

— Де Микола та Іван?

— Побігли до бліндажа. А мене за тобою послали. Захекані, вскочили в бліндаж. Микола возився з кулеметом, Іван набивав кишені набоями.

— Нападемо?

— Нападем. Тільки не біля управи — можем не встигнути. Хай на луки виїдуть.

Озброїлися, поспіхом залишили бліндаж. Бігли вже не ховаючись та не маскуючись. Перетнули Яремівку, вискочили на луки. Й одразу ж побачили валку, що рухалася в напрямі Дінця. З десяток саней, густо обліплених поліцаями.

— Став кулемет!..— закричав до Миколи.— По поліцаях — вогонь!

При першій черзі поліцаїв наче вітром поздувало із саней. Попадали в сніг, кинулись врозтіч. Навіть не одстрілювались, біжачи до Дінця.

От коли ми настрілялися!»

На цьому по суті й завершується Дімарівський «донецький слід», хіба що згадується Червоний Лиман, куди вже в 1944 році їздив редактор газети перед прийомом А. Дімарова до партії: «Наш редактор Юхим Антонович Лазебник розповів, що йому, тогочасному працівникові «Радянської України», доручили з’їздити в Червоний Лиман і перевірити, що я робив під час окупації. А в Червоному Лимані про нас уже знали: ми були єдиною партизанською групою (якщо можна було нас так назвати) принаймні в лісах Студенка та Яремівки».

Говорити про письменника і нічого не сказати про його творчість у цілому було б святотацтвом. А тому буквально декілька штрихів.

У А. Дімарова є твори різних жанрів: романи, автобіографічні  та фантастичні повісті, казки для дітей, але найбільшого успіху він досяг у сфері етологічних повістей (цикл «історій», збірка «В тіні Сталіна», «Сповідь стукача» тощо), в яких прозаїк зосереджується на моральних якостях своїх персонажів, подає глибоке митецьке дослідження моральної атмосфери тогочасного радянського суспільства. Власне для письменника немає сумнівів щодо змісту понять «Добро» і «Зло». Перше для нього – повага до людини, її права бути сама собою й не зазнавати ні фізичного, ні морального, ні психічного тиску. Це краса власних діянь, які приносять насолоду й задоволення як собі, так і всім довколишнім. Це чесність і порядність у взаєминах. Це … та всього не перерахувати! Саме такими є герої повістей «Колектив і Колядко», «Три наречені для нашого тата», «Лунохід і Квазімодо».

Зло також багатолике. Але в його основі невситимий егоїзм, мізантропія, під якою б личиною вони не ховалися («Молоко –  молоко – молоко», «Квартира», «Банани», «Сповідь стукача»).

І ще одна мудра порада від книг А. Дімарова. Сьогодні точиться надзвичайно жорстока і кривава війна, яка у всіх українців (маємо не етнічну приналежність, а державницько-громадянські позиції!) породжує люту ненависть до загарбників, бажання їхнього неодмінного поголовного знищення. І в цьому священність нашої боротьби. Та війна неодмінно скінчиться нашою перемогою, і з чим ми повернемося до мирного життя. Ненависть, бажання помсти й покарання всіх, хто чинив безчинства на нашій землі, хто заплямував себе кров’ю невинних жертв у Бучі та в інших містах і селах України. І це буде справедливо! Саме цим жив останні роки герой повісті «Попіл Клаасса». Однак А. Дімаров і його герой дід Хлипавка («Тридцяті. Притча про хліб») у почутті ненависті змогли віднайти й іншу сутність. З нею, напевне, погодяться не всі. Але задумаймося над фіналом цієї повісті. Він носить притчево-біблійний відтінок. Після смерті, опинившись на небесах, Хлипавка дочекався смерті головного винуватця Голодомору на Вкраїні Сталіна, тож Бог пропонуємо йому стати головним обвинувачем на Божому суді. Знайшлися і свідки: «Гукне тоді Всевишній ангелів, накаже привести свідків.

Ввійдуть чоловіки й жінки, померлі од голоду в розквіті сил,— страшно буде дивитись на тих жінок і чоловіків.

І буде їх тисяча тисяч.

Зайдуть матері з немовлятами на опухлих руках, і немовлята тягтимуться мертвими ротиками до висохлих грудей, де не буде й краплини молока,— страшно буде дивитись на тих немовлят і матерів.

І буде їх тисяча тисяч.

Стануть перед Богом похилі віком люди, перемішані, переплутані руками й ногами, ще й облиті вапном,— страшно буде дивитись на тих похилих віком людей.

І буде їх тисяча тисяч.

І люди, змучені, закатовані по тюрмах та таборах, стануть перед Всевишнім суддею.

І побачивши їх, жахнеться Бог, затулить очі руками:

— Виведіть геть, я не можу дивитись на них!

Отоді й підступить до нього дід Хлипавка:

— Не заплющуй, Господи, очі, ти ж Бог, а не людина! Ти ж сам нас учиш у святому письмі: хто проходить мимо злочину, той сам стає злочинцем. Хто подасть руку бандитові, той сам стає бандитом. А хто ж нас розсудить, якщо ти одвернешся од нас?

Тоді відірве Бог руки від очей, запитає болісно свідків.

— Хто вас, люди, умертвив? Хто вас замучив?

І вони всі до одного повернуться в бік Сталіна.

— Що ж ти скажеш тепер? — спитає Сталіна Бог.

І мовчатиме Сталін. Тоді повернеться Всевишній до діда Хлипавки:

— Дозволяю тобі, чоловіче, призначити кару оцьому нелюдові.

І відповість дід Хлипавка:

— Не я його родив, не мені його й судити. Сам покарай його, Боже.

І важко задумається Бог. І скаже по довгому роздумові:

— Простіть мене, люди, бо я вам не суддя: нема в світі кари, що зрівнялася б із страшними злочинами цього чоловіка!»

Можливо, це і є найстрашніша кара, коли злочинець буде проклятий не лише на святій Землі, а у всьому Всесвіті, усвідомлення чого і стане вічним прокляттям, від якого не можна сховатися, якого не можна уникнути. І хай про це пам’ятає кривавий путін та всі його поплічники!

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *