Історія садиби Бантишів - частина 2 (ДОКМ) | ДОНЕЦЬКИЙ ОБЛАСНИЙ КРАЄЗНАВЧИЙ МУЗЕЙ

Овсяннікова Наталія Борисівна,

ст. науковий співробітник ДОКМ

Історія садиби дворян Бантишів у с. Комишуваха Краматорського району в недалекому минулому писалася краєзнавцями лише на підставі легенд та непідтверджених свідчень. Сьогодні ми маємо ряд публікацій, написаних на документальній базі (В. Коцаренко. В. Іванов, Н. Овсяннікова). За бажанням, із запропонованими версіями історії загадкового об’єкту читачі зможуть ознайомитися.

Історичні документи є джерелами першого порядку. Але ми не можемо нехтувати розповідями свідків подій, які б вони не здавалися нам нереальними. Нашим завданням було записати усні свідчення, транскрибовані інтерв’ю із колишніми співробітниками дитячого будинку, його вихованцями та педагогами-ветеранами.

Є легенда, яка ґрунтується на спогадах покійної Тетяни Півень, мати якої служила покоївкою дружини останнього господаря. Пані дарувала їй сукні, на той час неактуальні. За словами Тетяни, поміщик Бантиш з дружиною приїжджали до садиби лише влітку. Посеред чистого ставу, що знаходиться біля будинку, на палях стояла альтанка. Там пан любив відпочивати на самоті з книгою та чаєм. Самовар, посуд, солодощі до чаю йому приносили лакеї по понтонному мостику.

Хазяйка підтримувала зв’язки з поміщиками-сусідами. Друзі та родичі гостювали в садибі 6 місяців та більше. Після смерті господаря поховали на території парку в садибі. Наприкінці 20 – поч. 30-х років поселенці із сусіднього села Хлопова пограбували могилу пана та череп ганяли по полях. (записано зі слів Параскеви Кузіної, у дівоцтві Вєтки).

У часи колективізації у Краматорській волості організовували колгоспи. Порожній панський особняк було вирішено розібрати на будівлі для нових господарств. Але міцні кам’яні стіни будинку та литий дах не піддалися (записано зі слів Василя Роменського).

На початку ХХ століття «біографія» садиби не скінчилася та продовжилася історією дитячого будинку. Рік його заснування свідки, в тому числі й Василь Роменський, визначали як 1932-33.

Про довоєнні роки існування дитячого будинку ми дізналися від колишньої виховательки Параскеви Кузіної. У 1938 році вона стала єдиним кваліфікованим фахівцем закладу (закінчила педагогічні курси). Зі спогадів нянь, що працювали до неї, Параскева назвала першого директора – Бутко. Він багато покращив харчування та умови життя дітей. Параскева Тимофіївна згадувала: «До Захара Хом’яченка (директор з 1936 року) дитбудинок очолювали два керівники, які не в змозі були налагодити порядок у закладі. Через прихильність колишніх безпритульних до злочинності у випускників педагогічних курсів не витримали нерви та вони поїхали». Залишилася тільки Паша Вєтка (так називали юну виховательку). Захар Тарасович обіцяв їй змінити контингент вихованців. Так і сталося. Підлітки були переведені в колонію в Іванопілля, там існувала трудова повинність та панувала дисципліна. Проте цілими групами підлітки збігали до Комишувахи – там повар-болгарин підгодовував втікачів.

Маленьких мешканців особняку, які залишилися у кількості майже 100 дітей поділили на три групи за віком. З ними по 7 годин працювали 7 вихователів, 2 години їм сплачувались як наднормові. Атмосфера у закладі була справді сприятливою. Колишні вихованці 30-х років Микола Стригальов та Микола Сєдін, після служби в Армії повернулися у дитбудинок у якості вихователів. Працю перших працівників дитячого будинку можна без перебільшення назвати героїчною. Знесилених дітей, батьки яких в більшості випадків перебували за ґратами або в засланні, доводилося носити на руках. Маленьких страждальків годували, лікували, мили, позбавляли від корости та вошей (записано зі слів Параскеви Кузіної).

Напередодні німецько-фашистської окупації Краматорська весь контингент дитячого будинку був евакуйований за Урал. На прикладі Комишуваського дитбудинку ми можемо уявити, як проходив процес евакуації та яка доля спіткала колишній будинок Бантиша.

«Розпорядження про евакуацію прийшло у вересні 1941 року. Директор наказав вихователям готуватися їхати з дітьми. Тільки мені дозволили залишитися у селі, бо я незадовго до початку окупації народила немовля. 11 жовтня надійшов дозвіл й сотня дітей поїхали підводами на станцію Краматорська. Слідом за ними було відправлено багаж. Поклажа складалася з нового одягу, що нещодавно придбали для вихованців у Сталіно (Донецьк). Поклали постільну білизну, тканини, з яких планували пошити пілотки та сорочки блакитно-небесного кольору. Але підводи з багажем повернулися у Комишуваху. Діти ж поїхали далі на схід потягом. Директор Хом’яченко з вихованцями з евакуації не повернулися. В 50-ті роках дехто з колишніх співробітників розповіли, що на шляху до Сталінграду потяг накрило бомбардуванням. Більшість дітей та працівників дорослих розбіглися» (записано зі слів Параскеви Кузіної).

Деякі обставини подорожі дітей на схід додав ветеран-педагог Федір Іванович Збандут, який до війни очолював дитячий будинок у Скотоватій. Саме йому доручили вивозити своїх вихованців до Сталінграду, а після того – збірний ешелон з дітьми-сирітками зі Східної України везти далі на схід. Багатьох своїх колег Федір Іванович зустрів у вагонах дитячого ешелону. Серед них був відомий Папа Добрий. Директор Дитячого Містечка у Слов’янську вивозив у безпечні регіони своїх вихованців. Потяг рухався у розпалі наступу німців. Через бомбування, голод та інфекційні хвороби сталися втрати як дорослого, так і дитячого контингенту. У Сталінграді Федір Збандут дочекався потяг, що відстав. В ньому їхали дітлахи із Комишувахи. З’ясувалося, що на шляху до Сталінграду той потяг бомбили. Більшість дітей та штат побігли. Напівпорожній ешелон прибув до місця призначення. Кінцевим пунктом прибуття став м. Джамбул (Казахстан) (записано зі слів Федіра Збандута, педагога ветерана).

Події у Комишувасі в період окупації спостерігала Паша Вєтка.

«Німецькі мотоциклісти з’явилися в селі через 2 тижні після від’їзду дітей. Фашисти грабували продуктові запаси, увірвавшись у хати перевертали до гори речі та одяг. З будинку Бантишів зникло усе, навіть меблі. Окупанти любили відпочивати на березі ставка. Мед та горілка лилися рікою. Знайшлися «добрі люди», які пригощали та вітали представників нового порядку.

Навесні 1942 року в селище прибула представницька жінка з ціллю організації будинку піклування. Жінка була середнього віку, гарної зовнішності. Всі називали її поповою дочкою.

Новий притулок виглядав таким чином. У порожньому, без меблів та опалення особняку (опалювати було нічим), оселилися приблизно 30 безпритульних, в середньому 10-ти річних. Спали діти на мотлоху. Персоналу не було зовсім. Пожертвування привозила «попова дочка», але їх не вистачало для харчування. Діти жебракували, збирали овочі, що залишилися на городах, їли щирицю. У пошуках їжі вони ходили далеко до сусідніх селищ. Незабаром вони зникли зовсім» (записано зі слів Параскеви Кузіної).

Ось так разюче відрізнялася картина, що описана Шопеном у «Краматорській газеті», від реальної ситуації, яка склалася за стінами будинку Бантиша.

Бої за Краматорськ у лютому 1943 року були жорсткі, супроводжувалися бомбардуванням. У результаті тисячі житлових будинків були розбиті, багато мешканців загинуло. Діти, які залишились без житла та без рідних, опинилися у тимчасових притулках. З початку 1942 року в Краматорську відкрилося декілька притулків. Один з них знаходився на Петрівці (вул. Слов’янська). Вдалося познайомитися з його колишніми мешканцями – Аллою та Миколою Ковальовими.

«До війни наша сім’я проживала у Шабельківці, там Ковальови жили здавна. Батько зник безвісті на фронті. Мати залишилася з нами трьома. Була ще старша сестра Ніна, 1929 року народження (вона вже померла). Я добре пам’ятаю день, коли вбило маму. Це було наприкінці лютого. Ми ховалися у підвалі хрещеної, тітоньки Галі. Мати побігла у нашу хату через дорогу, щоб принести нам їсти, та була уражена уламком снаряда. Я бачила розкритий живіт та відкриті очі матусі. Поряд з мертвим червоноармійцем лежав вбитий кінь. Ми вийшли на вулицю й дивилися, як наші відступають на машинах, бричках, підводах. На один з возів поклали маму разом з тілами солдат та повезли у напрямі відступу. На вулиці ми помітили снаряд, що не розірвався. Він чимось приваблював, захотіли з ним погратися. Тітка загнала нас додому, коли інші діти почали його чіпати. Пролунав вибух. На місці купи дітей побачили воронку розміром з нашу хату. Із неї стирчали дитячі руки та ноги…Наступного дня у місто увійшли німці…

У березні хрещена відвезла нас на санчатах у притулок по вул. Сталіна (Дмитра Мазура). Ще через місяць всіх перемістили у селище Петрівку (Новий Світ). Там притулок знаходився у двоповерховому будинку, що поряд з церквою. Перебували у ньому чоловік 20, від мала до велика. Були старі та бабусі, жінка з немовлям, яке весь час смоктало м’якуш хліба. Спали на підлозі. Що там їли, не пам’ятаю, але було мало. Ми добували їжу самостійно: жебракували, збирали залишки харчів в сміттєвих звалищах. Директорку звали Клавдією Лук’янівною. До неї приходила красива жінка на ім’я Надія. Інших дорослих не було. Весь час бомбили, і ми ховалися у підвалі. Іноді під час нальотів виходили. Цікаво було, весело: уб’ють – не уб’ють (записано зі слів Ковальової Алли, вихованки дитячого будинку).

«Я весь час хотів їсти. Поряд з приміщенням притулку знаходився німецький штаб або щось на кшталт. Там годували німецьких солдатів, і ми просили в них їжу. Доїдали за ними суп та кашу. Іноді щастило отримати шоколад, консерви або бутерброд. Я був маленький, білявенький з блакитними очима; через те мене підгодовували у першу чергу. Найчастіше їжу знаходили після обіду фриців у смітнику. Після авіанальотів я ходив «щупать» трупи – так називалася операція ошуку небіжчиків-гітлерівців. У їхніх кишенях та торбах завжди знаходилося щось смачненьке. Наших «щупать» не любив – у них нічого не було.

Коли бомбардування посилювалося, ми ховалися у підвалі. Наступ наших військ напередодні звільнення супроводжувався розривами снарядів та мін. Один зі снарядів розірвався прямо над нами, й нас завалило. Не пам’ятаю, скільки ми сиділи у темряві без повітря. Пам’ятаю тільки, що опинився на руках солдата-червоноармійця» (записано зі слів Миколи Ковальова, вихованця дитячого будинку).

Сидоренко Наталія Захарівна, фронтова медична сестра, брала участь у операції звільнення Краматорська у складі спеціального взводу, завданням якого було рятувати та збирати безпритульних дітей. Вона розповіла наступне.

«Наш взвод просувався слідами підрозділів радянської армії, що наступала. Я, жінка-медсестра, бійці (7-8 рядових) на чолі з командиром об’їжджали станції, завали та інші місця у пошуках безпритульних та сиріт. Добре пам’ятаю день, коли ми дісталися до мого рідного Краматорська. Пам’ятаю Петрівку. Там на вулиці Слов’янській нам довелося відкопувати завалища притулку. Всі діти були, на щастя, живі» (записано зі слів Наталії Сидоренко, мешканки Краматорська).

«Коли наші вступили у місто, їм вказали на споруду притулку, що зруйнована. Солдати нас відкопували, діставали з підвалу. Ми від знесилення не могли ходити» (записано зі слів Алли Ковальової).

«Кожного року 9 травня ми з сестрою Аллою приходимо у сквер біля Вічного вогню. На початку 90-х років ми подарували квіти одному з солдатів-ветеранів. Він сказав, подивившись на мене: «Я багато чого б віддав, щоб зустріти хлопчика, якого врятував у Краматорську в 43-тьому. В нього були такі ж блакитні очі, як у тебе». Доля подарувала нам неймовірну зустріч, тай потім знов розвела. Я загубив адресу Івана» (записано зі слів Миколи Ковальова).

У жовтні 43 року сформувався новий контингент Комишуваського дитячого будинку. У перші 20 вихованців потрапили діти родини Ковальових.

«Нас вантажівкою привезли у Комишуваський дитбудинок. Після нас прибули діти з інших місць Донбасу. Спершу всі налягали на їжу – вона для нас здавалася дуже смачною. Після голодування навіть невеликий об’єм скуштованого спричиняв коліки у животі. Звичка їсти все підряд, що попадалося, сказалася на здоров’ї багатьох. Один хлопчик наївся на городі кукурудзи та помер від завороту кішківника.

Через рік або два сестру Ніну перевели у старшу групу. Дорослі діти мали свої обов’язки: чергували у палатах, працювали на городі (записано зі слів Алли Ковальової).

«Кількість продуктів, які ми отримували від держави, було обмежено. Особливо важко було пережити голод 1947 року. Поступово створилося велике господарство, яке нас всіх годувало Діти стали отримувати повноцінний білковий та вітамінний раціон: м’ясо, молоко, овочі. М’ясо, правда, готували здебільшого до свят, Першотравня та до річниці Жовтневої революції. Забивали бичка або корову. Преміювали працівників за успіхи молочним поросям або видавався відріз на сукню чи сорочку.

Педагогічний персонал дитячого будинку. Фото сер.1960-х років — Педагогічний персонал дитячого будинку. Фото середини 1960-х років

Транспорт дитячого будинку представляли воли із бричкою та коні. На них возили врожай, колодязну воду, їздили у місто. На початку 50-х років придбали вантажівку, яка вирішила проблему постачання продуктів та зв’язку із районним центром» (записано зі слів Параскеви Кузіної).

Бухгалтер Василь Роменський з дружиною на фоні дитячого будинку

«На початку 50-х років я отримав призначення на посаду бухгалтера дитячого будинку в Комишувасі. У дружному колективі працівників я прижився майже одразу та незабаром одружився. Багато питань щодо організації побуту, харчування та виховання дітей вирішувалося завдяки таланту Ганни Сечкіної, директора закладу в 50-х роках. Вона дбала й про оздоровлення вихованців, й про їхній зовнішній вигляд. Цікава деталь щодо повсякденного життя мешканців дитбудинку. Щомісяця до нас приїздили перукарі. Вони стригли хлопчиків та чоловіків, жінкам робили зачіски. Всі мешканці нашого будинку, включно малюків та обслуговуючий персонал, виглядали охайно.

Директор Ганна Сечкіна із перукарями. Фото 1952 р.

Коли дитячий будинок перемістився у Краматорськ, я вирішив залишитися у Комишувасі, бо мав сім’ю та хату з господарством. Доля розпорядилася так, що я став доглядачем цього мальовничого природного куточка землі під назвою Комишуваха, де мов би застигла історія. В колишньому поміщицькому комплексі було вирішено організувати табір праці та відпочинку учнів. У 1973 році його реорганізували у «Глобус» – міжнародний студентських табір. З 1985 року я став єгерем мисливського господарства.

З 1989 до 2004 року поміщицький дім став притулком для трьох родин біженців турків-месхетинців з далекої Середньої Азії. На сьогодні у Комишувасі розташовується візит-центр регіонального ландшафтного парку «Краматорський» (записано зі слів Василя Роменського, інспектора РЛП «Краматорський»).