Овсяннікова Наталія Борисівна,
ст. науковий співробітник ДОКМ
У попередніх публікаціях ми зазирнули в історію першого із закладів соціального виховання у Краматорську. На цьому можна було б поставити крапку, якби не загадкова «попова дочка». Йдеться про жінку, яка була фактично засновницею справи соціальної опіки та безпосередньо дитячого будинку. З’ясувати її ім’я, дізнатися, які структури вона представляла, здавалося неможливим. Факт, що жінка була донькою священика, допоміг у ході дослідження. Пошукові рамки його звузилися до релігійної еліти та кола духовенства. Ще однією прив’язкою слугувало ймовірне ім’я благодійниці – Надія.
Син священика Сергія Карповича Велігури, відомий хірург, пам’ятав останні роки існування Архідияко-Стефанівської церкви с. Білянське, що на станції Краматорська.
«У дитинстві подвір’я церкви Архідиякона Стефана було моїм двором. А дім мого батька, Карпа Велігури, церковного диякона, стояв навпроти. Поряд проживав останній настоятель храму – отець Іоанн Курганський. Другий священик, Димитрій Навродський, також мешкав неподалік. Незадовго до Першої світової війни батюшки засватали своїх дітей – Володимира та Надію. Офіцер царської армії Володимир Навродський отримав тяжкі поранення під час перших військових дій і був привезений до станції Краматорської вмирати. Його поховали за вівтарем Архідияконо-Стефанівської церкви». (записано зі слів Сергія Велігури, хірурга-ветерана).
Згадку про Навродських ми почули у спогадах В’ячеслава Богатирьова, мешканця Краматорська.
«Мій батько, Олександр Олександрович Богатирьов, 1907 року народження, директор риболовного господарства в с. Львівка, грав за збірну по футболу міста Краматорська. Команда успішно виступала у 30-ті роки: у 1932 стала чемпіоном країни; у 1936 році 5 футболістів з Краматорська виступали за збірну України. Хлопці були дуже завзяті, а найбільший талант мав Костя Навродський. Його мати, Надія Іванівна Навродська, вчителька, займалася дитячими притулками. Вона товаришувала з моїм батьком, якому було доручено опікуватися безпритульними. В окупації батько переховувався та його хтось видав. За 7 днів до наступу радянської армії, у січні-лютому 1943 року Олександра Богатирьова живим закопали у подвір’ї гестапо. Костя Навродський після війни на декілька років зник із Краматорська. Розповідали, що його засудили та вислали» (записано зі слів В’ячеслава Богатирьова).
«Надія Навродська та її син Костянтин, відомий нападник, після війни були звинувачені у співпраці з окупантами та репресовані. Костя повернувся із заслання через декілька років. Він спостерігав із сумом за тренуваннями команди «Авангард». Грати йому забороняли. Ще через рік Навродський зовсім зник з поля зору. Надію Іванівну після заслання я у Краматорську не зустрічав» (записано зі слів Пилипа Санжури, мешканця Краматорська).
«З Костею Навродським я вчився в одному класі, сидів за однією партою. До 4 класу нас навчала його мати, вчителька початкової школи. Надію Іванівну діти любили за доброту, витриманість. В ній відчувалося шляхетність та внутрішня культура. Походила Надія Іванівна з родини священика Івана Курганського, була невісткою іншого священика, отця Дмитра Навродського. Батько Костянтина, царський офіцер помер від поранення й був похований на паперті церкви.
Ми грали в футбол у дворових командах. Там, у дворах, нас відбирали тренери та займалися з нами. Костянтин, гравець неперевершений, одразу потратив у основний склад команди «Авангард». Виступав успішно за Краматорськ з 1935 року до служби в армії. Я та він служили на Далекому Сході. Якось ми грали один проти одного в різних командах. Під час окупації Надія Іванівна займалася будинками піклування при районній управі. Костю тягали у гестапо, оскільки до 41 року він працював у секретному відділі. Після цього він лишився живим. Це дало підставу звинуватити його у співпраці з німцями. Після війни він якийсь час був на волі, але не грав за команду, а з тугою дивився на поле під час гри. Потім він зовсім зник із міста, куди, не знаю. Кажуть, його посадили» (записано зі слів Івана Кобцева)
«Костю характеризували ветерани футболу як спокійного, чуйного, врівноваженого, уважного гравця, гравця з великою любов’ю до футболу та дружнім ставленням до хлопців. Спочатку грав за «Металіст», команду металургійного заводу. За збірну Краматорська почав грати з 1935 року, і грав до призову в армію в 1938 році. До непереможного складу команди 1935 входили такі футболісти як: Б. Зудерьянс, К. Навродський, І. Салтатецький, І Чвалун та інші. Це була одна з найкращих команд того часу. Лідерами тієї команди були Костянтин Навродський, правий напівнападник за № 4, Іван Салтатецький, Іван Чвалун. Ці гравці часто брали ініціативу у свої руки, і в них гра виходила.
Після звільнення Донбасу Костянтина було заарештовано та засуджено на 10 років. Я бачив його на стадіоні у 1963 році похилим та постарілим» (записано зі слів Миколи Чуприни, ветерана футболу).
Додати за допомогою наукових та архівних джерел періоду окупації треба наступне. Краматорська районна Управа, якою керував Володимир Шопен, знаходилася у приміщенні Палацу культури СКМЗ. Для допомоги чисельним голодуючим та безпритульним при управлінні був створений відділ (комісія) піклування. В нього входили члени товариства «Просвіта», представники Червоного Хреста та церкви. Щодо «Просвіти» її штаб був розташований у тому ж приміщенні на другому поверсі. Серед членів товариства значилися педагоги, люди, що причетні до церкви, діячі культури та освітяни. Враховуючи, що Шопеном на потреби нужденним грошей не надавалося, роль церкви у справі доброчинності досить значна.
За ініціативою благочинного протоієрея Беневського 13 травня 1943 року був виданий «Краткий молитвослов». 50 % отриманого прибутку було призначено на потреби дитячого сирітського притулку в Комишувасі. З початку 1942 року Церква утримувала ще декілька будинків опіки, що у Краматорську. Стало відомо, що один з них знаходився неподалік від Свято-Покровської церкви на Петрівці. До нього звозили сиріт, безпритульних та немічних. Саме в цьому притулку провели декілька страшних місяців окупації діти Ковальових, з лютого по вересень 1943 року.
Тяжкі дні війни допомогла пережити багатьом сиротам вчителька та просвітянка Надія Іванівна Навродська, вона ж офіцерська вдова та «попова дочка». Жінка присвятила себе доброчинності. За це віддячила їй радянська влада терміном перебування в таборах, з яких вона не повернулася.
Транскрибировані інтерв’ю, що записані Наталією Овсянніковою:
- Богатирьов В’ячеслав Олександрович (1937 р.н.);
- Велігура Сергій Карпович (1915-2006 рр.);
- Санжура Пилипп Васильович (1924-2003 рр.);
- Кобцев Іван Васильович (1914 – 2001 рр.);
- Чуприн Микола Григорович (1924 – ? рр..).
Читайте першу частину.