«Я на сторожі коло них
поставлю Слово»
Тарас Шевченко
Свого часу Ліна Костенко написала: «Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову». Під цим двовіршем залюбки міг би підписатися Олекса Тихий. Та й не тільки він один, адже для українських дисидентів питання становища української мови, її функціонування та розвитку було одним із наріжних у їхній загальній боротьбі з тоталітарним режимом за утвердження ідеалів істинної свободи та демократії.
Згадаймо філологічно-суспільні дослідження Б. Антоненка-Давидовича «Як ми говоримо», І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», І. Світличного «Словникові холодини». Не випадково цих «мовознавчих праць» дуже боялися радянсько-комуністичні ідеологи. Так, під час другого суду над Олексою Тихим та Миколою Руденком (Дружківка Донецької області, 1977 рік) «чорний рецензент» І. Стебун у підготовленій О. Тихим книзі «Мова — народ» «віднайшов» глибоко прихований ворожий націоналістичний зміст, на підставі чого суд констатував: «Підсудний Тихий в січні 1972 року виготовив ворожий соціалістичному суспільству документ під назвою «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області», у якому зводить наклепницькі вигадки, які порочать радянський державний і суспільний лад, навмисне спотворюють реальне становище української радянської культури, з націоналістичних позицій твердить про те, що корінне населення Донеччини нібито позбавлене мистецького життя, що життя вихованої людини нічим «не відрізняється від тваринного». Заявляє, що сучасне становище неначе веде до занепаду культури і асиміляції українського корінного населення.
Цей документ Тихий розповсюдив — надіслав 10 рукопис до редакції газети «Радянська Донеччина» з вимогою опублікувати його» [1]. То ж треба наголосити, що інтерес О. Тихого до ролі української мови в суспільстві, зокрема до її побутування на Донеччині, ніколи не був одномоментним і короткочасним. Не будучи філологом за фахом (мав філософську вищу освіту), як «“советский человек”, і, передусім, як українець, я – “громадянин світу”, не як безбатченко-космополіт, а як українець…» (так себе характеризував сам правозахисник), він є автором кількох книг, в яких розкриває своє ставлення до української мови: «Мова – народ : Висловлювання про мову та її значення в житті народу», «Мова народу, доля людини», «Словник мовних покручів». Це не «мовознавчі праці» в їхньому класичному сенсі, а душевний біль громадянина, патріота, який не може миритися з тим, як у Радянському Союзі плюндрується все, що стосується України.
Говорячи про філологічні пріоритети О. Тихого, можна, з певною долею умовності, виділити два основних напрямки: 1 – осмислення будь-якої мови як важливого показника рівня націосвідомості та націоідентифікації суспільства; 2 – побутування української мови на Донеччині, її регіональні особливості.
Маючи вищу філософську освіту, О. Тихий і мовний феномен розглядав не як сукупність фонем, лексем, синтаксем, не як набір певних граматичних правил, а в його загальнолюдському вимірі, обов’язково пов’язуючи мову з мисленням людини. На тверде переконання філософа-філолога, рівень розвитку мови визначає загальний культурний, власне інтелектуальний рівень розвитку індивіда, по суті свідчить про його особистісні якості. І якби спитати мислителя, де коріниться зло, злочинність, жорстокість, невігластво, він би відповів однозначно – в нехтуванні мовою, в мовному нігілізмі: «Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина.
Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки. Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо» [4]. У справедливості цих висновків легко можна переконатися сьогодні, достатньо лише послухати виступи російських пропагандистів по «зомбоящику» або почути «блатний жаргон» вояків «армії-визволительки», щоб зрозуміти, чому російський загал переважно підтримує свого «путлера».
На жаль, у цього негативного явища є і зворотній бік, яким і сьогодні хворіє українське суспільство. Так, україно-російська війна висвітлила багато виразок на тілі української нації. Можна лише пишатися і схиляти голову на знак пошани перед патріотами на фронті й у тилу, однак зустрічаються й дещо інші настрої.
А їхньою ілюстрацією можуть слугувати слова О. Тихого: «Сьогодні дуже багато людей без сорому кажуть: “Які там ми українці, ми — перевертні, “хахли”. “Я українєц, но не люблю українского язика”. “А мені всьо равно, яким язиком чоловік балакає, аби хороший був”. “Я знаю українській язик, всьо понімаю, а розговарівать і читать нє могу”. “А для чого він нужний як всьо, віздє по-рускому”. “Я вообще не понімаю, к чему сейчас націоналізм (мав на увазі українську мову), єслі вся література на руском язикє”» [3]. Тож залишається лише гадати, чи наважився б путін розпочати «спеціальну воєнну операцію», якби подібних настроїв в Україні було б значно менше.
Турбуючись про стан української мови взагалі, О. Тихий завжди трансполював цю проблему на те, що йому доводилося спостерігати на рідній Донеччині. Ось з якою гіркотою він задається риторичним питанням: «Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: «Національність – совєцький, українського проісхождєнія, родной язик – донбаскій»?» [2]. І в цьому питанні криється не просто турбота про долю рідної української мови, воно по своїй суті значно глибше: мовне оскудіння – це оскудіння інтелектуальне, це примітивізм мислення, зведення природних людських бажань власне до фізіологічного рівня.
Підтвердженням цьому слугує наведене О. Тихим «одкровення» його знайомого монтажника: «Отработаєш зміну, прийдьош домой, поїси, пограєш у доміно, посмотріш телевізор, футбол, побавишся з жінкою, поспіш і всьо значала» [4]. І найжахливіше те, що це не стихійне явище, а цілком продуманий ідеологічний акт, назва якому «мовно-національна асиміляція». При цьому правозахисник звинувачує не загал, а тих, хто свідомо підштовхує його до подібних дій і настроїв: «І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом» [4].
І в цьому, безумовно, криється одна із причин, чому в багатьох регіонах Донеччини проросійсько-сепаратистські настрої так сильно проявили себе навесні 2014 року. Тому-то О. Тихий так рішуче й категорично ставить питання й водночас відповідає на нього стосовно явних і прихованих «симпатиків росії»: «Як же розуміти того, хто живе на Донеччині в Україні, а батьківщиною має Росію? Емігрантом чи окупантом? Як би подивились на індуса чи канадця, який твердив би, що його батьківщина Англія (на тій підставі, що Індія та Канада входять до співдружності)?» [4].
Та, незважаючи ні на що, патріот-українець-донеччанин вірить у своїх земляків: «Я вірю, що така свідомість неминуче прийде на мою Донеччину. І хотілося би, щоб це сталося якомога швидше. Національна безликість — хвороба куди тяжча за алкоголізм, і боротися з нею треба не менш активно, ніж із алкоголізмом і хуліганством» [4].
Для боротьби з даною «хворобою» О. Тихий шукає і знаходить різні дієві способи, одним із яких є укладений ним «Словник невідповідних нормам української літературної мови слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т.п.)». Його лексикознавець почав укладати між першим та другим ув’язненнями (1964 – 1977 рр.), зумів довести до літери «Н», можливо, був зібраний ще й інший матеріал, але його доля не відома. Отже, усвідомлюючи, яку інтелектуально-культурну небезпеку містить у собі «суржик» (з приводу нього О. Тихий міркував так: «Дехто схильний ось такий «суржик» називати донбаською мовою. Механічна суміш двох цілком сформованих і розвинених мов не може довго жити, а носії суржику — ті, хто ним користується, були, є і будуть смішними як в очах українця, так і в очах росіянина. А в поширенні «суржику», повторюю, провідна роль належить так званим російськомовним українським спеціалістам» [4]), укладач адресував свій словник «вчителям, школярам, а також тим, хто занедбав рідну мову або втратив контакт із нею»; «кожному, хто хоче говорити правильно й красиво» [4].
Для зручності користування словником увесь лексичний матеріал розбито на три колонки: 1 – слово-покруч, чуже слово, калька, запозичене слово; 2 – слова, що відповідають нормам української літературної мови, діалектизми, запозичення; 3 – російське слово, за значенням якого підбиралися покручі, чужі слова, кальки, запозичення.
Поставлене на перше місце суржикове слово дозволяє користувачеві одразу проконтролювати свій мовно-мовленнєвий рівень, оцінити власну спроможність правильно висловлюватися і в разі необхідності, а головне, бажання почати працювати над собою. Дуже важливим є матеріал, представлений у другій колонці. Це українська лексика, і, що важливо, вона охоплює різні сфери вживання. Наприклад, аляпувато – незграбно, недоладно, грубо, неоковирно – аляповато; амбар – комора, гамазея, шпихлір, сипанець, шопа, амбар – амбар [5].
Як бачимо, спочатку подається літературний нормований варіант, а потім його синоніми розмовного та діалектного характеру. Прикметним є й те, що в другому прикладі представлено і слово (амбар), яке повністю відповідає як суржиковому, так і російському «оригіналу». Це свідчить, що О. Тихий тонко відчував увесь лексичний ареал слововживання, даючи можливість користувачеві обирати найпридатніший для нього варіант за єдиної вимоги, що це не спотворюватиме природу власне української мови.
Важливо звернути увагу й на те, як О. Тихий ставиться до запозичень, що існують в українській мові. Відомо, що жодна мова не може обійтися без запозичень, коли їхнє вживання обумовлене об’єктивною необхідністю. Але якщо є лексичний відповідник, народжений на власному національно-культурному ґрунті, то варто йому віддавати пріоритети при слововживанні. Цієї думки дотримується й О. Тихий, тому рішуче заперечує, наприклад, використання в українській мові лексем «кружка», «галстук», «костер», коли є «кухоль», «кварта», «горнятко», «краватка», «багаття», «вогнище», «ватра» тощо.
Отже, послідовно і принципово відстоюючи необхідність уживання на території України української мови як державної (це положення було проголошене радянською конституцією), правозахисник не заперечує використання російської мови як мови міжнаціонального спілкування в такій багатонаціональній державі як Радянський Союз (на сьогодні, на наш погляд, цю функцію повинна виконувати англійська мова): «Російська мова є тільки знаряддям порозуміння естонця з вірменином, якута з молдаванином. Вона потрібна для того, щоб заощадити кошти і не перекладати якусь наукову працю, з української на киргизьку чи з англійської на 100 мов народів СРСР, якщо та праця зацікавить всього 10—15 спеціалістів у кожного народу» [4].
Однак при цьому доволі безапеляційно наголошує на тому, як повинне ставитися російськомовне населення України до української мови: «Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть» [4]. На цьому слід особливо наголошувати саме сьогодні, коли вороги України намагаються звинувачувати її в русофобії, розпалюванні фашистсько-расової ідеології, що зовсім не відповідає об’єктивним реаліям. Тобто, О. Тихий, його ідеали й сьогодні залишаються актуальними, гуртують істинних патріотів України, допомагають їм відстоювати духовні цінності, які завжди характеризували український народ, його гуманістичні культурні надбання.
Саме цього він завжди прагнув, саме за це завжди боровся: «Я – для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я – для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця. Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських письменників, українських композиторів та акторів» [4].
Використана література
- Олекса Тихий. Мова народу – доля людини (педагогічні роздуми) https://files.infoua.net/ohneva/Oleksa-Tyhyj_Mova-narodu-dolja-ljudyny_AHP_LOhneva_2018.pdf
- Олекса Тихий. Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області http://oleksa-tykhyi.1gb.ua/wp-content/uploads/2019/12/%D0%A0%D0%BE%D0%B7%D0%B4%D1%83%D0%BC%D0%B8-%D0%BF%D1%80%D0%BE-%D0%BC%D0%BE%D0%B2%D1%83.pdf
- Олекса Тихий: українець і громадянин світу https://localhistory.org.ua/texts/kolonki/oleksa-tikhii-ukrayinets-i-gromadianin-svitu-z-donbasu/
- Тихий Олекса. Думки про рідний донецький край. Текст 1972 року https://www.istpravda.com.ua/articles/2012/02/5/71393/
- Тихий О. Словник мовних покручів. https://files.infoua.net/ohneva/Oleksa-Tyhyj_Mova-narodu-dolja-ljudyny_AHP_LOhneva_2018.pdf
