Допис для рубрики «Історія зародження промисловості Донеччини (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)»
Матеріали надані КЗК «Бахмутський краєзнавчий музей»
Автор: Григорій Соколовський
Соляна промисловість Бахмутського краю з перших своїх кроків в останній чверті ХІХ століття привертала увагу іноземних інвесторів. У 1884 році було створене акціонерне товариство за назвою «Голландське товариство з розробки кам’яної солі в Росії», засновниками якого стали 13 громадян Нідерландів та Австрії. В статуті Товариства були вказані цілі – розробка покладів солі, що знаходяться на південній околиці Бахмута в с. Ступки та Іллінівка (зараз це територія міста Бахмут).
У 1885 році на відстані 7 км від центра Бахмута біля станції Ступки Курсько-Харківсько-Лозовсько-Севастопольської залізниці, на землі, орендованій у поміщиці Надії Іллівни Станкович-Груберт, голландцями було розпочато будівництво соляної шахти «Петро Великий». Свою назву шахта отримала на честь московського царя, котрий побував у Нідерландах 1697 року і висловлював сильне захоплення цією країною.
Будівництво копальні тривало два роки, і вже у січні 1887 року «на гора» було видано першу партію солі, а до того були виконані всі необхідні роботи: проходка шахти, будівництво потрібних приміщень для службовців і робітників, а також усіх фабричних будівель.
Поруч із соляною шахтою у 1885 році було засновано невеличку європейську колонію, де проживали родини керівників та співробітників шахти. які приїхали з Нідерландів.
Більшість будівель довкола шахти були збудовані в стилі Dutch Waterstraat (буквально: «нідерландська/голландська водна лінія»; назва, ймовірно, пов’язана з лінійною забудовою набережних і берегів каналів, коли всі будинки виконувалися в одному стилі, були зблоковані між собою і утворювали суцільний ряд забудови. Інші терміни, що використовуються в архітектурі та будівництві щодо даного стилю: «голландська готика», «голландський класицизм», «цегляна готика».
Крім вищезгаданих будівель, в яких проживали голландці, на території Ступок було збудовано житло для сімей робітників, також було зведено школу для їхніх дітей, а для домогосподарок навіть організовувалися щотижневі поїздки зі Ступок на ринки і ярмарки Бахмута. Це сприяло тому, що пов’язані з шахтою люди пишалися власними досягненнями і сумлінно працювали.
Стосовно технічних характеристик копальні, то на руднику розроблявся надбрянцевський пласт солі. Зазначений пласт був розкритий двома стволами шахти: головним та вентиляційним – глибиною 210,2 метрів. Стволи були розташовані на відстані 35 метрів один від одного й закріплені – у нижній частині дубовим лісом, у середній та верхній – цеглою.
Видобуток солі відбувався у камерах шириною 10 – 12 метрів і висотою до 12 метрів. Під час експлуатації шахти проводився водовідлив із двох її стволів у кількості від 16,8 до 96 кубічних метрів на добу. На самій шахті працювало близько 200 осіб, було чотири парові двигуни загальною потужністю 500 кінських сил, кам’яної солі видобувалося в середньому до 5 мільйонів пудів на рік.
Після російської революції 1917 року, жовтневого перевороту та громадянської війни шахта в 1920 році була продана радянській владі за 1 рубль (фактично націоналізована) і продовжувала працювати. Того ж року соляні шахти Бахмутського району входять в об’єднання «Південсіль» (рос. «Югсоль»), а в наступному році Бахмутське районне управління реорганізовується в «Бахмутсільтрест». Шахта «Петро Великий» з того часу носить нову назву – «Рудник №1 імені Артема».
Однак, вже в липні 1924 року, за рекомендацією професора Катеринославського гірничого інституту Лева Шев’якова, «Рудник №1 ім. Артема» був закритий, а з березня наступного року припинилося водовідведення і почалося повільне затоплення шахт прісною водою. Поясненням цього тривалий час була інформація про начебто появу тріщин у міжкамерних цільниках. Ліквідація тривала до 1939 року.
Але вивчення матеріалів преси 1920-х років дозволило дослідникам побачити зовсім іншу картину, більш прозаїчну і не менш сумну: спеціальна комісія Вищої Ради Народного Господарства УСРР (орган, створений для організації діяльності народного господарства та керівництва націоналізованими підприємствами в Українській СРР, подібний центральному органу – Вищій Раді Народного Господарства РСФРР) в 1924 році виїжджала в Бахмутський соляний район для вивчення на місці питання про концентрацію рудників Укрсільтресту, і постановила ліквідувати «Рудник №1 ім. Артема», серед ряду інших шахт, через обмеження ринку збуту солі та неможливість підтримки роботи всіх рудників району, що існували до революційних змін у країні.
У 1944 році, після двадцяти років затоплення, на місці головного ствола утворилося провалля. Воронка мала 50 м у діаметрі і досягала глибини 40 м. Стволи зруйнувалися, а згодом на місці колишнього рудника утворилось невеличке соляне озеро.
