Сьогоднішню публікацію присвячуємо сучасному поетові-земляку Іллі Анатолійовичу Манченку, який народився 30 травня 1986 року в м. Маріуполі Донецької обл. та з самого дитинства виховувався в сім’ї, де панували українські звичаї та культура. Звичайно, виховання в національних традиціях впливало на формування особистості майбутнього поета, на його творчу долю, що згодом переросло в самобутній поетичний талант.
Після закінчення школи Ілля Манченко вступив на філологічний факультет Маріупольського державного гуманітарного університету за спеціальністю «Українська мова та література», пізніше став учителювати в загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів № 30 м. Маріуполя.
Літературний хист в Іллі виявився рано. Ще у 2003 році, закінчуючи школу, написав свій перший вірш «Дзвінок», який присвятив останньому дзвонику. Літературною діяльністю почав займатися під час навчання в університеті; є членом організації «Просвіта». Як поет дебютував на конкурсі «Самодіяльних художніх колективів» у Донецьку, де за поезії «До тем високих не беруся», «Сон» та «Мама» був нагороджений Дипломом. Є лауреатом конкурсу «Молоді таланти України» серед студентів у Вінниці. Також Ілля Манченко багато виступав в рідному Маріуполі й по Україні, друкується в різних виданнях, як-от: «Надія і Держава», «Літературна Україна», «Приазовський робочий». Крім того, у літературному доробку талановитого земляка є вже декілька збірок, зокрема «Я не хохол! Я – українець!», «Три любові», «Родини – родина» та інші.
Зауважимо, що головною й домінуючою ознакою поезії митця є оптимістичність та емоційність світобачення ліричного героя. Він оспівує любов до рідної землі, до України й українського слова, до народу та до батьків, бо «лише тоді міцна уся родина, коли у ній шануються батьки».
Ось, наприклад, як чуйно й лагідно в поезії «Я думаю, що долі наші схожі» Ілля Манченко уславлює синівську любов до матері та рідної землі, показує гармонію краси української природи й щасливого родинного життя:
Я думаю, що долі наші схожі,
В одному лиш не схожі, Мамо, ми,
Плекали Ви посеред літа рожі,
А я їх висіяв серед зими…
Плекали Ви калину біля хати,
А я люблю, коли цвіте бузок –
Іще люблю полями теж гуляти,
Й торкатися замріяних зірок…
Злітати в небо синє, аж до сонця,
Пірнати потім у морську глибінь,
Тихесенько постукувать в віконце,
З якого мама дивиться у двір…
Автор щиро вдячний своїй Землі за те, що тут народився й «кожен день живе», він наголошує на її величі й родючості, завжди святковій красі й життєдайній могутності:
Травневі зливи поливають землю,
Стоять дерева у святковому вбранні,
Краса така лікує мої нерви,
За це родючій дякую землі.
Щодня їй дякую за жовте поле,
За хліб, за мед, за квіти у садку,
Мене з землею пов’язала доля,
Тепер я нею кожен день живу.
Коли саджаю жито чи пшеницю,
Я з нею, як з живою говорю,
Холодну із джерельця п’ю водицю
І землю рідну більш за все люблю. («Дякую Землі»)
Творчість відомого маріупольця є доволі яскравою та багатогранною. Однією з важливих тем, які він порушує в багатьох своїх поезіях, – це глибока повага до рідного міста, у якому народився й виріс, замилування його дивовижними й неповторними краєвидами:
Досвітні зорі ще тремтять на небі,
А літній ранок стукає в вікно,
Стоять дерева в шатах, як моделі,
Закоханий в природу цю давно.
Сиджу дивлюсь на те, як сонце сходить,
Як хмари з вітром граючись біжать,
У полі пісні солов’ї заводять,
До річки коні з пастухом спішать.
Роси краплинки виграють на сонці,
Як діаманти світяться вони,
Так добре бути у своїй сторонці,
Де народився й виріс я колись. («Рідна домівка»)
Любов і шанобливе ставлення до простих трудівників промислового Донбасу, що «не можуть без роботи жить», Ілля Манченко досить лірично висловлює в рядках поезїї «Спішать зі змін до дому металурги…»:
Спішать зі змін до дому металурги,
Щодня проходять один і той маршрут,
Їх зустрічають сірістю провулки
І дим знайомих їм доволі труб.
Дорога в них одна через алею,
Повз клумби з квітами, берези, дуб,
Хоча біжать вони не по Бродвею,
У них давно вже завчений маршрут.
Спішать зі змін до дому металурги,
Щоб вдома знову трохи відпочить,
Несуть малечі різні подарунки,
Вони не можуть без роботи жить.
Крім того, поезія Іллі Андрійовича надзвичайно патріотична. У ліричних творах він висловлює безмежне почуття любові та ніжності до своєї країни. Поет не втомлюється пишатися її унікальною мальовничістю, наголошуючи, «що нема долин таких, як на Вкраїні…» і «таку красу не змірять у каратах»:
Нема долин таких, як на Вкраїні,
Де б не шукав – таких вже не знайдеш,
Вони чарівні, ніжні і донині
По них як зачарований ідеш.
Розкинулись левади зеленаві,
Їх спокій осокори стережуть,
Ганяє вітер собі хмари мляві,
А павучки мереживо плетуть…
Проткнули хмари – сестроньки тополі,
Купають віти в річці явори,
В нас надзвичайно світять зорі
І наймиліші в світі вечори.
Пісні співають солов’ї в левадах,
Струмки поволі тихо дзюркотять,
Таку красу не змірять у каратах
І в двух словах ніяк не описать. («Нема долин таких, як на Вкраїні…»)
Безумовно, так відчувати й любити свою землю можуть лише патріоти. І саме вони, об’єднавшись у єдине ціле, можуть по-справжньому підносити культурний та економічний рівень Донеччини зокрема і нашої держави в цілому, творити нову краєзнавчу й державницьку історію, у якій немає трагічних дат, а лише чисте й безхмарне українське майбутнє.
Будьмо патріотами своєї землі!
