Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого “я”,
коли воно є, своєї особистої і національної гідності.
Іван Дзюба
Є дещо парадоксальним, що уродженець украй зрусифікованої Донецької області став однією з найпомітніших постатей українського шістдесятництва та дисидентського руху, у майбутньому Герой України, лауреат Шевченківської та ряду інших українських премій, кавалер орденів Дружби, Свободи, Ярослава Мудрого. Це Іван Михайлович Дзюба. З Донеччиною пов’язані його дитинство й юнацтво: народився 26 липня 1931 року в с. Миколаївка (територія сучасного Волноваського району), рятуючись від Голодомору, в 1932 році батьки переїхали до Новотроїцького, а потім Оленівських Кар’єрів – нині Докучаєвськ, де Іван і закінчив середню школу, а згодом російське відділення тоді ще Сталінського педагогічного інституту (це нині Донецький державний університет ім. Василя Стуса). Уже студентом виявив себе талановитим критиком. Так, надрукована в 1953 році в донецькому альманасі «Донбас» стаття «За високу майстерність» стала непересічним явищем у літературному житті на Донбасі.
І вже тоді почали формуватися його українського-громадянські погляди, про що І. Дзюба розповів Д. Гордону в 2013 році: «Я не скажу, що я тоді був якимось українським націоналістом. Просто я розумів, що українська нація не гірша за інші. І українська мова не гірша за інші. А я весь час, на кожному кроці, відчував оцю зневагу до всього українського. І ще один був фактор: я весь час був на боці слабшого. Я не лише за українців заступався, я заступався і за кримських татар, і за своїх друзів-євреїв. Мною рухало відчуття справедливості. І саме воно підштовхнуло мене до того, що я почав для себе відкривати Україну».
Тож не випадково, вже навчаючись в аспірантурі Інститут літератури ім. Тараса Шевченка, І. Дзюба стає активним учасником Клубу творчої молоді (Іван Світличний, Алла Горська, Василь Симоненко, Ліна Костенко, Іван Драч, Лесь Танюк, Євген Сверстюк), зокрема бере участь у ряді несанкціонованих акцій. Найгучнішим же став виступ у вересні 1965 року в кінотеатрі «Україна» на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків». Вітаючи знімальну групу на чолі із Сергієм Параджановим, він заявив: «У нас велике свято. Але й велике горе. В Україні почалися арешти творчої молоді». Це була перша в СРСР відкрита публічна акція проти політики влади. Згадуючи цей виступ, І. Дзюба відзначив, що люди скупчилися навколо письменників, благаючи сказати «принаймні щось» – настільки були спраглими почути правду. Зрештою, така реакція і пояснює роль дисидентів наприкінці минулого століття.
Сам же виступ мав для промовця відповідні наслідки – звільнено з посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь» (два роки перед тим його так само «за ідеологічні помилки» звільнили з відділу критики журналу «Вітчизна»). Протягом трьох років після виступу в кінотеатрі «Україна» він буде змушений працювати коректором в «Українському біологічному журналі», що було свого роду примусовою ізоляцією від літератури й літературознавства, і лише в 1969 році отримує посаду редактора видавництва «Дніпро», яку обіймав до свого арешту в 1972 році.
Найбільшим же «гріхом» І. Дзюби став написаний у 1965 році памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація» (опублікований у Лондоні в 1968 році, а вперше в Україні в 1990). Текст «Інтернаціоналізму чи русифікації?» автор сам надіслав до керівних органів УРСР, сподіваючись, що влада врахує зауваження та виправить помилки. Ця праця спочатку викликала шок в партійного керівництва. З одного боку, трактат був однозначно «антирадянський». З іншого – він спирався на радянські постулати, які важко було заперечити. Та й сам автор не крився, а запрошував опонентів до відкритого діалогу. І з ним спочатку пробували вести діалог, запрошуючи на «співбесіди» й намагаючись переконати в хибності його думки. Але логіка аргументів Івана Дзюби була настільки беззаперечною, що всі ці спроби від початку були приреченими. Як результат, у рамках погрому української інтелігенції 1972 року І. Дзюбу виключили зі Спілки письменників України, а в 1973-му засудили до п’яти років ув’язнення і п’яти років заслання.
Посилаючись на стан здоров’я (у 19 років перехворів на туберкульоз), І. Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструкторові О. Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу.
Негаразди, пов’язані з арештом та ув’язненням, не загасили в І. Дзюби потреби у громадській активності. Він був одним із засновників Народного Руху України (1989 р.), з отриманням Україною незалежності – головний редактор журналу «Сучасність», міністр культури України, очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка, почесний доктор Національної української Києво-Могилянської академії, член Українського Пен-клубу, у липні 2018 року підтримав відкритий лист українських діячів культури до ув’язненого в Росії українського режисера Олега Сенцова, до останнього часу займався науковою літературознавчою діяльністю (2015 року побачила світ книга «Донецька рана України», де аналізуються не лише розвиток української культури на теренах Донеччини, а й політичні, психологічні та історичні причини та маніпуляції місцевим населенням з боку радянської влади та їхніх наступників, які призвели до окупації).
Помер І. Дзюба 22 лютого 2022 року. Його іменем названі вулиці у Вінниці, Києві, Кременчуці, Чернівцях.
