Настпна частина автобусної екскурсії Краматорськом. Вулиця розпочинається від Привокзальної площі, її довжина не перевищує 150 метрів. Та все ж її перша назва Велика. У вересні 1900 року з ініціативи дворян Михайла та Афанасія Таранових-Бєлозерових (на їх же землях) почали проводити щоденні базари (район стали називати Базарним селищем). Весною й восени вулицю заливало водою, що й відбито на багатьох тогочасних фотографіях.
Друга назва – Тріумфальна – з’явилася, коли в 1917 році на вулиці було збудовано кінотеатр «Тріумф» (в радянські часи кінотеатр «Комсомолець»: згорів на початку листопада 1964 року. На його місці згодом збудували кінотеатр «Октябрь», приміщення якого зараз орендоване однією із церковних громад).
У 1933 році вулицю відвідав тодішній нарком освіти СРСР А. Луначарський, на честь якого й було перейменовано вулицю.
Вулиця Тріумфальна сьогодні знаменна кількома будинками. Перш за все це будинок № 2, в якому проживав Ігор Терентійович Руденко.
Інформація про І. Руденка
Заслужений артист України, керівник заслуженої хорової капели Старокраматорського заводу.
Ігор Руденко очолив заводський хор у 1949 році. Уже в 1951 році на І Всесоюзному огляді художньої самодіяльності хор було відзначено. Згадує Віктор Губарев (учасник заключного конкурсу в Колонному залі Москви): «На конкурсі перше місце було за Москвою, друге – за Ленінградом, третє – за Краматорськом. Ми обігнали найсильніші колективи із Прибалтики, Уралу, Сибіру».
Композитор Анатолій Новиков назвав керівника капели Ігоря Руденка ентузіастом музикального просвітництва, людиною найвищої культури, яка підняла вокальне мистецтво Краматорська, об’єднала до цього часу розрізнені таланти в колектив, який залишався самодіяльним лише за формою. За змістом, за майстерністю капела палацу в роки свого розквіту не поступалася професіоналам.
У капелі І. Руденка завжди було понад ста співаків. Зокрема одним із них був Анатолій Гіль, який потім обіймав посаду одного із міністрів в Кабміні України.
У цьому ж будинку поживав художник В. Ноткін, роботами якого проілюстровано багато поетичних збірок краматорських письменників.
У будинку № 8, де зараз розташовано Обласний художній музей, проживав один із зачинателів красного письменства у Краматорську Порфирій Трейдуб.
Інформація про П. Трейдуба
Порфирій Омелянович Трейдуб (1897–1937) — російський письменник, журналіст. Редактор газети «Краматорська домна» — першого масового видання міста.
Народився в Олександрівську (нині Запоріжжя) в сім’ї вантажника. Батько приходив з роботи лише під вечір, бо треба було заробляти, щоб прогодувати дружину та вісьмох дітей (Гаврило та Порфирій були найстаршими, і брати згодом могли повторити долю батька). Мати ж виховувалася при монастирі, була грамотною, тому доклала всіляких зусиль, щоб і діти навчалися. У цьому їй допомогли брати: один чиновник, інший священик високого рангу, які й узяли на себе матеріальні витрати щодо навчання племінників (обидва хлопці закінчили гімназію).
Через каліцтво батька (зламав ногу й не зміг більше працювати вантажником) родина змушена була полишити Олександрівськ (1913 рік) і переїхати до села Іванівка (Олександрівський р-н). Селянська праця не влаштовувала Порфирія, й він разом із товаришем подався до Краматорська: влаштувався на завод Краматорського металургійного товариства (КМО), працював молотобійцем, потім долбежником на Старокраматорському машинобудівному заводі.
У 1917 році вступив до комуністичної партії, був партизаном, боровся проти кайзерівських військ, певний час перебував на чекістській роботі (до 1922 року).
У 1922 р. почав писати замітки про завод у газеті «Кочегарка». Через рік на першій нараді робкорів був обраний редактором газети «Краматорська домна» — першого масового видавництва міста. Тоді ж узяв участь у першому губернському з’їзді робкорів Донбасу, був обраний членом президії.
У 1924 році в журналі «Забой» було надруковано його оповідання «Розряди начальника Колебаєва». У грудні 1926 року у зв’язку з важким захворюванням переходить на господарську роботу, але не пориває стосунків із газетою й журналом «Забой». У цьому журналі він публікує ряд оповідань: «Радісна земля», «Мати» та інші, в яких показував зміни, що відбуваються в житті робітничого класу. Після цього його запросили до редакції популярної газети «Кочегарка», і він з родиною переїхав до Артемівська (сьогодгі Бахмут).
Через те, що брата Гаврила (директор Сталінградського номерного заводу) було в 1938 році заарештовано як «ворога народу», а самого Порфирія вже на початку 1937 року викликали на допити в НКВС, у березні 1937 року Порфирій Трейдуб покінчив життя самогубством.
У центрі вулиці знаходиться будинок (№ 3), в якому свого часу була розміщена перша в місті автоматична телефонна станція.
Представлена вулиця Тріумфальна й у художній літературі. Так, Леонід Лиман (1922 – 2003) в автобіографічній повісті «Про Харків» описує, як герой, проживаючи короткий час у Краматорську на початку осені 1941 року, заходить пообідати до ресторану, розташованому в будинку № 2/4 . Ось як описуються почування Бориса напередодні захоплення Краматорська німцями: «Над соціялістичним Донбасом стоїть монументальна осінь. Дні здебільшого хмарні, над високими заводськими димарями без початку і кінця пропливають цинкові хмари. В ясні дні над Краматорськом високо-високо з’являється німецький літак. Він, як метелик, виблискує на дистильованій блакиті неба. Наші зенітки починають обстріл ворожого літака. Круг нього проступають і більшають клубки диму. Люди задирають голови, хтось каже: “Фотографує місцевість”. Такий настрій, що ось-ось буде кинуто заклик: “Рятуйтеся, хто як може!” Наша армія далі “заманює” німців углиб країни. Борис бачив перших евакуйованих. Німецькі літаки знову летять до залізобетонного серця Донбасу. Їхній гуркіт наганяє страх. Міське населення зриває качани колгоспної кукурудзи і лантухами на плечах транспортує їх додому».
Першим місяцям війни присвячено й вірш «Краматорськ», Леоніда Лимана, написаний у 1947 році вже в еміграції:
Робочий поїзд з Красного Лиману
Спізнившийся, приїхавший вночі,
Коли свердили височінь весняну
Високих домен вогняні смерчі
І танки йшли з заводу на плятформи,
Зенітки збили, але свій літак,
Донбасівець (за браком уніформи)
Ішов на фронт, одягшись у піджак.
Лишились там індустріальні клени,
Робочі клюби вицвілі й бліді.
Вже шоста осінь, як віднято в мене
Залізне місто, де я жив тоді.
Минулого не треба повертати:
Чомусь тривожно в серці вирина
Останній поїзд, без рушниць солдати
І жінка, що ловила шпигуна.
Говорячи про Тріумфальну, не можна не згадати ще два факти. По-перше, цією вулицею поспішала до Палацу культури (зараз носить ім’я Леоніда Бикова) Майя Булгакова, яка в майбутньому стала відомою кіноактрисою.
По-друге, в кінці вулиці знаходиться загальноосвітня школа № 11, приміщення якої звели в 1935 році методом народної будови за 45 днів.
Сьогодні на її фасаді встановлено меморіальну дошку на честь її випускника Олексія Ситенка – фізик-теоретик, академік НАН України (проводив дослідження в галузях ядерної взаємодії та процесів у плазмі).
