Далі автобус прямує в напрямку селища Новий Світ.
Сад Бернацького
Перша зупинка – це «Сад Бернацького» (Свого часу резиденція усіх директорів КМЗ). Там екскурсанти прогулюються алеями саду, виходять до набережної Торця. Під час цього подається інформація про парк/сад.
Це найстаріша парково-садова зона Краматорська (площа складає 35 гектарів). Протягом свого існування він мав декілька назв: Панський сад – Директорський сад – Сад Бернацького – парк ім. Леніна – Сад Бернацького. Спочатку ця територія належала дворянину Таранову-Бє лозерову. Його будинок розташовувався в районі сучасного дитячого садка (вул. Конрада Гампера), фасадом був зорієнтований на річку Казенний Торець. У 1896 році садиба була викуплена Конрадом Гампером, і в будинкові (до 1917 року) проживали директори-розпорядники заводу Краматорського металургійного Товариства (КМО – така назва закріпилася в російській транслітерації). Останнім директором-розпорядником був Йосип Бернацький (1871 – 1939, поляк). Директором КМО був призначений у 1916 році. Проживаючи в будинкові, він багато зробив для благоустрою території, тому місцеві жителі й почали називати цю місцевість «Сад Бернацького». У середині 20-х років ХХ минулого сторіччя на території саду/парку спорудили літню естраду, кінотеатр, фонтан.
Прикметними ознаками саду/парку довгий час були річка Друга Біленька та стадіон «Авангард». Між ними існує дуже тісний зв’язок. Спочатку річка протікала трохи північніше сучасного русла, але з початком будівництва стадіону (1936 рік) русло перенесли ближче до залізниці на Бахмут, а між старим та новим руслами молодь Краматорська (переважно комсомольці) висадили багато дерев, тому місцина між старим та новим руслами отримала назву «Комсомольський острів».
Сам же стадіон свого часу був найбільшим на Донбасі, і з 1937 року на ньому почала проводити домашні ігри місцева футбольна команда з такою ж назвою «Авангард» (у 1939 році завоювала кубок України і дійшла до 1/8 Кубка СРСР).
Завершується огляд підходом до приміщення стадіону «Авангард» («Прапор»), на стіні якого встановлено меморіальну дошку в пам’ять про воротаря місцевої команди Степана Чубенка. (Народився 11 листопада 1997 року. Навчався в 11-тому класі краматорської школи №12. Громадянин і патріот своєї країни, голкіпер молодіжної збірної краматорського футбольного клубу «Авангард». У червні 2014 року жорстоко закатований і розстріляний в Горбачово-Михайлівці під Донецьком ДНРівським бандформуванням «Керчь». Зачитується вірш «Я звичайний українець»).
Я звичайний українець
Я звичайний українець
Просинаюсь кожен день.
Я не знаю, що робити.
Ми не стадо, щоби нас
Як баранів тих водити.
Ті в Росію, ті в Європу
Тягнуть нас, куди захочуть.
А в народа ви спитали,
Дивлячись нам прямо в очі?
Українці ‒ вільні люди,
Це вони вже доказали.
Але влада весь народ
Український… Обманула.
Хочете, щоб українці
Знову вийшли на Майдан?
Звільнимо ми Україну
Від ворожих тих кайдан.
Київ він або, Донецьк –
Україна все це, брате,
І про це ні в коїм разі
Не потрібно забувати.
Коли будеш ти голодний,
Хлібом, брате, поділюсь.
Ми не різні ‒ то є ні.
Я тобі в цьому клянусь.
Я звичайний українець,
Який мріє про одне,
Щоб мій син, піднявши очі,
Бачив небо голубе.
Я звичайний українець,
І я мрію про одне,
Щоб на рапорі воліло
Завжди жовте й голубе.
Вулиця Конрада Гампера
Далі автобус рухається вулицею Конрада Гампера, про роль якого в розвиткові промисловості Краматорська розповідає екскурсовод.
Конрад Гампер народився 30 квітня 1846 року в Швейцарії. По закінченню навчання у школі почав здобувати професію слюсаря, що поступово завершилося отриманням вищої політехнічної освіти.
Працював на різних будівництвах майже у всіх країнах Європи, врешті-решт 1874 року оселився в Польщі, де займався будівництвом мостів, а згодом у Вроцлаві отримав посаду директора заводу, який виготовляв парові котли та залізничні мости.
У 1896 році переїздить до Росії, де отримує російське громадянство та входить до купецького стану, що дозволяє йому цього ж року купити земельну ділянку на березі Казенного Торця, де й розпочинає будівництво заводу. Повністю будівництво Краматорського механічного заводу (в майбутньому СКМЗ) було завершено в 1897 році. Спочатку завод випускав нескладне обладнання для залізниць і шахт, після запуску власної доменної печі конструкції ускладнилися.
Помер Конрад Гампер у 1899 році від інфаркту на робочому місці. Його тіло перевезли до польського міста Сосновець (певний час працював там) і поховали на євангелійському кладовищі.
Вулиця Аероклубна
Автобус знову виїздить на вулицю Олекси Тихого й майже одразу зупиняється на перехресті з вулицею Аероклубною. Екскурсовод наголошує, що перейменування з вулиці КІМу відбулося не випадково, адже в 1934 році саме в районі сьогоднішнього аеродрому відбулося відкриття Краматорського аероклубу. Про результативність навчання може свідчити той факт, що за роки Другої світової війни звання Героя Радянського Союзу отримали вісім вихованців аероклубу: Михайло Горкунов, Валентин Бучавий, Микита Ржавський, Володимир Свірчевський, Юрій Чепіга, Василь Мовчан, Володимир Титович, Анатолій Недбайло.
Вулиця Олекси Тихого
Автобус далі рухається вулицею Олекси Тихого (у напрямку до вулиці Володимира Маяковського) й екскурсовод продовжує розповідь про Олексу Тихого.
Подальша інформація про Олексу Тихого
Удруге Олексу Тихого було заарештовано на початку лютого 1977 року: «антирадянська агітація, пропаганда, незаконне збережння зброї». Судове засідяння відбувалося у м. Дружкіка (справа була об’єднана зі справою Миколи Руденка): 21 липня 1977 року оголошено вирок: за ст. 62 ч.2 КК УРСР Тихого позбавлено волі на 10 роківі засланням: на 5 років та за ст. 222 ч. І — на 3 роки; остаточно — 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на 5 років. Суд визнав його «винятково небезпечним рецидивістом». Місцем покарання визначено табір особливого режиму ЖХ-385/1, с. Сосновка в Мордовії, звідки його етапували до лікарні в м. Нижній Тагіл.
Помер Олекса Тихий 5 травня 1984 року в тюремній лікарні м. Пермі. Перепоховання останків відбулося 19 листопада 1989 року на Байковому кладовищі в Києві (поряд із могилами Юрія Литвина та Василя Стуса).
