Завершальна частина автобусної екскурсії Краматорськом.
Вулиця Героїв Небесної Сотні
Вулицею Маяковського автобус виїздить на вулицю Героїв Небесної Сотні (колишня вулиця Лазо), де робиться зупинка й екскурсовод подає інформацію про початок Революції Гідності 2013/2014 років, про розстріл протестантів на вулицях Києва взимку 2014 року, учинений владою Януковича, про участь у цих подіях представників Донеччини та про загиблих земляків.
Інформація про загиблих земляків
У Донецькій області поховано 4 Герої Небесної Сотні – Іван Пантелєєв, Дмитро Чернявський, Володимир Наумов та Володимир Рибак. Разом з тим, уродженцями Донеччини є п’ять Героїв Небесної Сотні.
Іван Миколайович Пантелєєв (1 грудня 1981 року, cело Дмитрівка Ясинуватського району Донецької област або місто Краматорськ Донецької області — 20 лютого 2014 року, місто Київ).
На Революцію Гідності чоловік поїхав 10 грудня 2013 року. Рішення прийшло після того, як дізнався про силовий розгін Євромайдану вночі 30 листопада 2013 року. Захищав Майдан під час найскладніших подій. Востаннє Іван вийшов на зв’язок із сестрою вранці 19 лютого. Зранку 20-го лютого Іван, у складі групи протестувальників, просувався вгору по вул. Інститутській з метою взяти під контроль панівну висоту – сніжну барикаду і таким чином завадити обстрілам території Майдану з вогнепальної зброї. Від обстрілів протестувальники ховалися за кам’яним парапетом з рекламою банку “Аркада”, бетонними тумбами для квітів, деревами. Саме там у Івана влучила куля снайпера.
Похований у селі Дмитрівка Слов’янського р-ну Донецькоїобласті.
Дмитро Олександрович Чернявський (5 березня 1992 року, місто Артемівськ (сучасний Бахмут) Донецької області – 13 березня 2014 року, місто Донецьк) – студент, керівник прес-служби Донецького обласного осередку Всеукраїнського об’єднання “Свобода”.
Дмитро був активним учасником Революції Гідності, одним з активістів Євромайдану в Донецьку.
13 березня 2014 року як учасник мітингу “За єдину Україну” в Донецьку зголосився охороняти інших маніфестантів. Після завершення акції група озброєних проросійських бойовиків напала на патріотів. Дмитро загинув від ножового поранення в живіт на площі Леніна, захищаючи мирних протестувальників.
Поховано Дмитра Чернявського у місті Донецьку.
Володимир Григорович Наумов (9 березня 1970 року, селище Шевченко Добропільського району Донецької області – 18 лютого 2014 року, місто Київ) – водій.
Володимир стежив за подіями на Майдані від початку протестних акцій. Згодом вирішив, що не може залишатися осторонь та 14 лютого 2014 року на власному автомобілі вирушив до Києва. Записався до Самооборони Майдану.
За свідченнями окремих очевидців, Володимира затримали вночі беркутівці за те, що носив символіку Самооборони Майдану. Чоловіка викрали та катували. Тіло Володимира знайшли 18 лютого вранці на Трухановому острові в Києві зі слідами насильницької смерті.
Володимира Наумова поховано в містечку Родинське на Донеччині.
Володимир Іванович Рибак (30 листопада 1971 року, місто Горлівка Донецької області – 17–19 квітня 2014 року, місто Горлівка Донецької області) – український політик, депутат Горлівської міської ради.
Участь у Євромайдані для Володимира Рибака, як і для багатьох його побратимів, була свідомим життєвим вибором. Він стояв на барикадах у Києві в найтрагічніші лютневі дні 2014 року, допомагав виносити поранених.
Згідно з інформацією, оприлюдненою на сайті “Censor.net”, Володимира Рибака викрали 17 квітня 2014 року бойовики угруповання російського підполковника й диверсанта Ігоря Безлера на прізвисько “Бєс” за дорученням російського терориста Гіркіна. Володимира було доправлено до міста Слов’янська та піддано нелюдським тортурам. 19 квітня тіло Володимира та ще одного Героя Небесної Сотні – Юрія Поправки знайшли місцеві рибалки в річці Казенний Торець біля селища Райгородок Слов’янського району Донецької області.
Володимира Рибака поховано 24 квітня 2014 року на міському кладовищі його рідного міста Горлівки.
Бондарев Сергій Анатолійович (24 листопада 1981 року, місто Краматорськ Донецької області – 18 лютого 2014 рік, місто Київ) – фахівець у галузі інформаційних технологій, громадський активіст.
Під час Революції Гідності 2013–2014 років Сергій Бондарев завжди був у центрі подій, обстоюючи європейське майбутнє України. Починаючи з листопада 2013 року, щотижня відвідував народне віче у середмісті Києва. Увечері 18 лютого 2014 року був на Майдані. Близько 2000 отримав чотири вогнепальні поранення поблизу Будинку федерації профспілок України. Був доправлений до Київської міської клінічної лікарні №18, де від отриманих ран помер о 2350 18 лютого.
Сергія Бондарева поховано на кладовищі селища Чабани Києво-Святошинського району Київської області.
Від вулиці Героїв Небесної Сотні автобус виїздить на вулицю Василя Стуса.
Вулиця Василя Стуса
Назва вулиці Соціалістична перейменова на вулицю імені Василя Стуса не випадково.
Інформаці я про Василя Стуса
Василь Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінничині в с. Рахнівка Гайсинського району в сім’ї Семена Дем’яновича та Їлини Яківни Стусів. Був четвертою дитиною в родині. У 1940 р. родина переїздить до м. Сталіно (сучасний Донецьк), де батьки отримують роботу на одному з хімічних заводів.
Протягом 1944—1954 pp. В. Стус навчався в середній школі № 75 м. Сталіно.
У 1954—1959 pp. навчався у Сталінському (Донецькому) педагогічному інституті за спеціальністю «Українська мова та література», після закінчення працював учителем у Таужнянській середній школі Гайворонського району Кіровоградської області.
У 1959—1961 pp. В. Стус служив у лавах радянської армії, потім у 1961 —1963 pp. працював учителем української мови та літератури в середній школі № 23 м. Горлівки Донецької області. Через непорозуміння щодо ставлення до україської мови полишив роботу в школі, розпочавши журналістську діяльність. У 1963 р. стає аспірантом Інституту літератури АН УРСР ім. Т. Г. Шевченка зі спеціальності “Теорія літератури”. Переїздить до Києва.
У 1964 р. В. Стус віддає до видавництва «Молодь» першу збірк усвоїх віршів, що має назву «Круговерть» (у 1965 p., одразу після виступу в кінотеатрі «Україна», набір збірки було «розсипано»). Адже 4 вересня 1965 р. поет виступив в київському кінотеатрі «Україна» з протестом проти серпневих арештів української інтелігенції, а вже 20 вересня 1965 р. його відраховано з аспірантури за «систематичне порушення норм поведінки аспірантів та співробітників наукового закладу».
Через переслідування «за інакомислення» В. Стус працює в будівельній бригаді, а згодом кочегаром в Українському науково-дослідному інституті садівництва у Феофанії під Києвом. Одружується з Валентиною Попелюх. Наступного року працює спочатку молодшим, невдовзі — старшим науковим співробітником Центрального державного історичного архіву УРСР. Змушений звільнитися за «традиційним» формулюванням – звільнений за власним бажанням.
З 1966 р. і до арешту В. Стус працює старшим інженером відділу технічної інформації проєктно-конструкторського бюро Міністерства промисловості будівельних матеріалів Києва, а потому — старшим інженером проєктно-технологічного об’єднання.
У брюссельському видавництві 1970 р. вийшла друком друга збірка поета «Зимові дерева». Факт публікації книги за кордоном особливо обурював суддів на процесі над В. Стусом у 1972 р.
У 1970 р. В. Стус видав у самвидаві свою третю експериментальну книгу віршів «Веселий цвинтар».
Чоловік підійшов до меморіуму
і прочитав на ньому власне ім’я:
вічна слава героям,
що полягли за незалежність Вітчизни.
Йому приємно й боляче.
Під однією сорочкою Колима і Ташкент.
Та мешканці міста зігнорували його:
хто повірить цій байці?
Якщо ти й живий — тим гірше для тебе:
вшановуєм тільки мертвих.
Весь клопіт скінчився, коли видали довідку:
«Пред’явника вважати за мерця».
12 січня 1972 р. поета вперше заарештовано. 7 вересня 1972 р. відбувся суд, згідно з вироком якого Василя Стуса засуджено до п’яти років ув’язнення та трьох років заслання (табори Мордовії та Магаданська область).
На схід, на схід, на схід, на схід,
на схід, на схід, на схід —
зболіло серце, як болід,
згубився й болю слід.
Тепер провидь у маячні:
десь Україна — там,
уся в антоновім огні
жахтить усе очам.
До неї ти від неї йдеш,
Страсна до неї путь —
та, на котрій і ти падеш,
і друзі теж падуть.
У 1985 р. німецький письменник Генріх Бьолль (лауреат Нобелівської премії в галузі літератури) за цю книгу висував В. Стуса на здобуття Нобелівської премії.
У 1978р. В. Стус прийнятий до PEN-клубу; у 1979р. він повертається до Києва, вступає до Української Гельсінської групи.
З жовтня цього ж року за поетом установлено адміністративний нагляд.
У 1979—1980 pp. В. Стус працював формувальником II розряду ливарного цеху на заводі ім. Паризької комуни.
З 1 лютого 1980 р. і до арешту він працював у цеху № 5 українського промислового об’єднання “Укрвзуттєпром” фабрики взуття «Спорт» намажчиком затяжної кромки на конвеєрі.
14 травня 1980 р. поет вдруге заарештований. Наприкінці вересня 1980 р. відбувся суд, на якому поета було засуджено до десятирічного ув’язнення та п’яти років заслання. З листопада 1980 р. відбував покарання в таборі особливого режиму ВС-389/36 с. КучиноЧусовського району Пермської області. 1982 р. — рік перебування в камері-одиночці. Протягом 1980— 1985 рр. написав останню збірку віршів «Птах душі» (текст збірки до цього часу не знайдено).
Поет помер у ніч з 3 на 4 вересня 1985 р., у карцері під час голодування; поховали його в безіменній могилі на табірному цвинтарі. Чотири роки потому, 19 листопада 1989 p., прах Василя Стуса перевезений до Києва й перепохований на Байковому цвинтарі.
Вулиця Василя Стуса (колишня Соціалістична) – типова вулиця забудови міста радянських років. Починається з північних околиць Краматорська, де, паралельно з будівництвом заводу НКМЗ, споруджувалися й будинки для його працівників (15-тий, 16-тий, 17-тий дільниці. Їхні назви й до сьогодні вживаються мешканцями Краматорська). Особливістю архітектурної забудови є те, що в ній простежуються окремі хронологічні етапи:
- на початку вулиці переважають двоповерхові будинки, що було характерним для 30-х років ХХ сторіччя;
- завершують вулицю (вона впирається у вулицю Паркову) будівлі 50-70-х років, серед яких переважають п’ятиповерхові будинки у стилі сталінського ампіру, а далі йдуть типові «хрущовки». Увагу можуть привернути лише дві споруди: це будинок під нинішньою назвою «ЦУМ» та готель «Краматорськ».
Протягом руху по вулиці Василя Стуса робиться дві зупинки.
Вулиця В. Шеймана
Валентин Михайлович Шейман – 13.01.1934 – 19.08.2002) – учитель-новатор, розробив власну методику викладання фізики, довгий час керував міським методичним об’єднанням учителів фізики. Двічі лауреат Соросовської премії, почесний громадянин Краматорська, переможець республіканського фестивалю «Вчитель фізики 89», за перемогу на Всесоюзному фестивалі «Учитель фізики – 91» представлений до звання «Заслужений учитель». Автор 13 книг, 20 статей, 40 методичних посібників для вчителів та учнів. Ім’я В. Шеймана внесено до збірника «200 знаменитих євреїв України». Ім’я Шеймана присвоєно школі № 35 (зараз ліцей імені Валентина Шеймана).
Вулиця І. Катеринича
Іван Катеринич (1906 – 1963 рр.) – першобудівник НКМЗ, директор НКМЗ (1949 – 1952 рр.). У 1931 – 1938 роках – начальник цехів № 4 та 1, 1938 – 1939 – головний інженер, під час евакуації був директором машинобудівного заводу в Копейську (Урал). Під час, коли І. Катеринич був директором НКМЗ, було освоєно випуск продукції оборонного призначення, складних деталей турбін для енергетичних об’єктів, екскаваторів-драглайнів та надпотужних екскаваторів-лопат.
Завдяки І. Катериничу в Соцмісті збудовані готель, універмаг, гастроном, міська бібліотека, велася реконструкція парку ім. О. Пушкіна. Відзначений Державною премією ІІ ступеня, нагороджений орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Знаку пошани.
Будинок №54
Остання зупинка на вулиці Василя Стуса робиться навпроти будинку № 54, на якому встановлено меморіальну дошку на честь Миколи Рибалка
Микола Рибалко уродженець Бахмутківщини, єдиний серед письменників Донеччини лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка.
Микола Олексійович Рибалко (1922 – 1995 рр.). народився 14 лютого 1922 року в селянській родині в с. Оріхово-Василівка, тепер Минківської сільської ради Бахмутського району Донецької області. За фахом філолог, закінчив Дніпропетровський університет. Учасник Другої світової війни, артилерист, командир роти та батальйону. У 1945 після поранення утратив зір. Нагороджений державними бойовими та трудовими орденами й медалями. Помер 8 червня 1995 року (Краматорськ).
Автор понад двох десятків поетичних збірок («Память о солнце», «Равнение на знамя», «Зримое», «И вечный бой», «Избранное»), лауреат літературної премії ЛКСМУ імені Миколи Островського (1968 рік), лауреат Державної премії імені Т. Г. Шевченка (1985 рік). Тривалий час керував міським літературним об’єднанням, яке на сьогодні носить його ім’я. В його поезіях органічно сполучаються громадянські та інтимні мотиви, у багатьох оспівано Донеччину. (Зачитуються 2-3 вірші М. Рибалки, в яких відбито обриси Донеччини).
У нас на Дворцовой
Дома как дворцы.
Здесь с самого марта
Трезвонят скворцы,
И в будничный вечер,
И в день выходной
Здесь песни – как будто
Волна за волной.
Хорошие люди
В подъезде моем,
Собой украшают
Они этот дом.
Я чувствую часто
Тепло их руки,
Мозоли их светятся,
Как угольки.
Они беспокойной
И твердой рукой
На стройке выводят
Строку за строкой.
Надежно обняв их,
Звенят пояса.
То к солнцу, то к звездам,
Уходят леса.
И если у этих
Людей на виду
Однажды я звонкую
Строчку найду,
Я людям отдам ее
Всю до конца
За то, что руками
И сердцем творца
Они воспевают
Мой город родной,
Что с ними живу я
Под крышей одной.
Цим завершується автобусна екскурсія вулицями Краматорська.
Екскурсії подібної тематики будуть розроблені стосовно інших міст Донецької області: Бахмут, Дружківка, Костянтинівка, Слов’янськ, Святогірськ.
