У середині грудня 2018 р. співробітники ДОКМ В. В. Циміданов та О. П. Циба, здійснюючи інвентаризацію археологічних пам’яток, побували на землях Маріупольської міськради. Разом із викладачем Маріупольського державного університету (МДУ) археологом В. О. Забавіним вони обстежили у місті кілька курганів, у тому числі великий курган Дід (Іл. 1). Це – один із найбільших курганів у Донецькій області. Він має висоту до 5,6 м та діаметр до 60 м. Зараз стан Діда задовільний – його насип задернований, але у 1993 р. курган зазнав часткового руйнування внаслідок будівництва водоводу. Відтак маріупольський археолог В. К. Кульбака провів охоронні розкопки на зруйнованій ділянці. При цьому було виявлено кілька поховань катакомбної культури (кінець ІІІ – початок ІІ тис. до н.е.) (Іл. 2).
Також співробітники ДОКМ відвідали МДУ, де побачили цікаві археологічні знахідки. Одна із них є унікальною – це череп із дослідженого у кургані неподалік від Маріуполя поховання катакомбної культури (його дата – близько ХХ–ХІХ ст. до н.е.), який демонструє незвичайний обряд, поширений на теренах України за доби бронзи лише у катакомбників, – так зване «моделювання обличчя по черепу» (Іл. 3). Поховання із такими черепами на Донеччині поодинокі. Значно частіше вони зустрічаються у курганах Дніпропетровської, Запорізької, Херсонської, Миколаївської областей, де дослідники виділяють так звану «інгульську катакомбну культуру». Вона отримала свою назву завдяки тому, що перші яскраві її поховання було досліджено у курганах басейну р. Інгул. Зараз вони відомі і на Донеччині. Саме до цієї катакомбної культури і належить поховання, де був згаданий череп, який зберігається у МГУ.
Суть моделювання була у тому, що із обличчя небіжчика повністю чи частково зрізали шкіру та м’язи, виколупували очі, а потім заповнювали очні ямки глиняними пробками, виліплювали ніс, подекуди наштовхували глину до рота, а чи взагалі обмазували нижню частину черепу шаром глини, часто не вкриваючи нею зубів (Іл. 4). При цьому глина могла бути різних кольорів – жовтого, синюватого, зеленуватого, сірого. У деяких випадках до неї додавали товчене вугілля чи вохру. Для виготовлення вставок до отвору носу та очних ямок використовувалися також сажа, вохра, шматки кераміки, смола, мул тощо.
Дослідники звернули увагу на те, що обряд моделювання здійснювався під час поховання видатних осіб – вождів та жерців. Запропоновано гіпотезу, згідно із якою він потрапив до Північного Причорномор’я з теренів Близького Сходу. Там подібні маніпуляції з головами небіжчиків почали робити іще у кам’яному віці. Щодо символіки цих незвичних дій археологи пропонують різні гіпотези, як-от:
- Зазначені дії мали за мету відобразити або відновити втрачений вигляд небіжчиків.
- Обряд є пов’язаний із культом черепів – існували вірування, згідно з якими голова видатної людини здатна захистити край від лиха.
- Живі боялися негативної енергії, котра, на їх думку, містилася у черепній коробці, а відтак замазували отвори та поглиблення, котрі наявні у черепі.
Разом із В. О. Забавіним, В. В. Циміданов та О. П. Циба також оглянули поселення Кальміус, розташоване серед міської забудови (Іл. 5). Ця пам’ятка є рештками Кальміуської фортеці, котра у XVIII ст. була центром Кальміуської паланки Війська Запорізького. Передісторія виникнення фортеці є наступною.
У XVI ст. землі сучасної Донеччини входили до складу Кримського ханства. Тут випасали худобу кримські татари (кримчаки) та ногаї. А між тим наприкінці XV ст. виникло українське козацтво. Слово «козак», на думку деяких дослідників, має тюркське походження. Цим словом тюрки називали заброд та шукачів пригод. У ХV ст. чимало українців, шукаючи кращої долі, тікало у степи. Там їх ватаги нападали на татарських чабанів, грабували купців. Турецькі султани постійно скаржилися польським королям, під владою яких знаходилася більша частина України, на згаданих розбійників. Польський історик ХІХ ст. Міхал Гліщинський так описував побут тих шукачів пригод: «Гуляючи по пустих широких степах, де не було жодної стежки, ані сліду… ці одчайдухи, добре знаючи переходи, їздили обережно, щоби не попасти на татарську засідку… Неначе дикі звірі, скривалися вони у тернистих корчах… Вислідивши татарів, козаки нападали несподівано. Малі гурти розбивали й брали в неволю». Коли таких вільних людей у степах стало багато, вони почали створювати об’єднання. Із плином часу загони одчайдухів все частіше почали робити набіги на Крим та землі Османської імперії. Наприклад, у 1493 р. козаки під керівництвом Богдана Глинського зруйнували турецьку фортецю Очаків, котра розташовувалася біла гирла Дніпра. У 1540-х роках нижче дніпровських порогів на Томаківському острові вже існував козацький табір, де були човни і навіть гармати. Пізніше табір козаків час од часу «мігрував» у інші місця. У 1553–1554 рр. українсько-литовський князь Дмитро Вишневецький на острові Мала Хортиця, відомому також як острів Байда, збудував замок. Саме Вишневецький, на думку більшості істориків, може вважатися засновником Запорізької Січі. Висунуто також припущення, що Січ виникла як застава уряду Речі Посполитої проти татар. Козаків, які перебували на Січі, називали запорожцями або низовиками, бо вони мешкали нижче за течею від порогів Дніпра. Слід уточнити, що хоча серед запорожців кількісно переважали українці, на Січ тікали і білоруси, литовці, поляки, угорці, росіяни, грузини, вірмени, євреї тощо. На початку існування цього військового братства перебувати на Січі могли лише нежонаті чоловіки, бо, як тоді казали, «козакові треба воювати, а не біля жінки припадати». У середовищі січовиків дуже довго панував принцип рівності. Питання, що виникали, вирішувалися на загальних радах. Понад усе запорожці цінували свободу.
І от запорожці почали просуватися із Наддніпрянщини на схід – до Приазов’я, хоч це було і небезпечно через спротив кримчаків та ногаїв, які справедливо вважали приазовські степи своїми землями. Козаків дуже вабили природні багатства сучасної Донеччини. У ті часи тут була велика кількість звірини – оленів, кабанів, диких коней, лисиць, куниць, зайців тощо і птаства – тетеревів, дрохв, качок, гусаків та інших. А приазовські ріки та Азовське море були багаті на рибу – сазанів, лящів, щук, окунів, карасів. Запорожці, наважившись проникнути у приазовські степи, спочатку займалися тут полюванням, рибальством, бджільництвом. На зиму вони здебільшого поверталися на Січ. Поступово козаки почали вважати, що землі на північ від Азовського моря належать їм по праву. Вони посилалися на меморандум, який у 1576 р. польський король Стефан Баторій дав кошовому отаманові Павлюку для запорожців у нагороду за те, що козаки захищали кордони Речі Посполитої від татар. Згідно із цим меморандумом, володіння запорожців включали майже усю сучасну Донецьку область (крім земель на північ від Сіверського Донця). Отак польський король, не спитавши згоди кримського хана, подарував козакам чималий шматок чужих земель!
Наприкінці XVI cт. запорожці значно активізувалися у Приазов’ї. Наприклад, у 1584 р. вони разом із донськими козаками (дончаками) зруйнували татарське місто, яке знаходилося на косі, розташованій західніше від гирла Кальміусу. Сучасна назва цієї коси – Білосарайська – імовірно, виникла внаслідок тих подій, адже серед багатьох значень слова «сарай» у татарській мові є й такі: «палац», «зáмок», «царський двір».
Велике значення мала для запорожців ріка Кальміус. Річ у тім, що турецький флот намагався блокувати гирло Дніпра, аби завадити їм грабувати узбережжя Криму й Туреччини. Відтак козаки під час походів нерідко використовували так званий «потайний» водний шлях до Чорного моря. За найбільш вірогідною гіпотезою, висунутою видатним донецьким істориком В. О. Пірком, «потайний» шлях (його ще називали «солоним») був такий. Із Дніпра козацькі чайки (човни) потрапляли до ріки Самари, потім – Вовчої, а із неї – у р. Осикова. Остання ж дуже близько підходить до правих приток Кальміусу – Широкої та Береснігової. Щоправда, до цих приток запорожцям доводилося кілька кілометрів тягти чайки волоком. Потрапивши до Кальміусу, козаки допливали ним до Азовського моря, а звідти вже можна було дістатися і до Чорного моря. Через велике стратегічне значення Кальміусу біля гирла цієї ріки на початку XVII ст. запорожці заснували укріплення, яке згадується у письмових джерелах як Домаха. Воно стало важливою базою як для військових походів, так і для рибальських промислів на Азовському морі.
Просування запорожців вздовж азовського узбережжя на схід тимчасово припинилося на початку XVIII ст. через російсько-шведську війну, яка тоді точилася. Як це добре відомо, запорожці активно підтримали гетьмана Мазепу, який, намагаючись завадити Московії знищити основи української державності, став у 1708 р. союзником шведів. Після Полтавської битви 1709 р., у якій чимало запорожців билося на боці шведів (хоча невеличка кількість козаків на чолі із Семеном Палієм була у тій битві на боці російського війська), Петро І вирішив їм помстився. За його наказом російське військо зруйнувало Січ. Після цього переважна кількість запорожців переселилася у пониззя Дніпру – до володінь Туреччини. У 1734 р. царський уряд дозволив козакам відновити Січ на старих місцях, внаслідок чого виникла так звана «Нова Січ». Знов опинившись під юрисдикцією Російської імперії, запорожці продовжили освоєння берегів Азовського моря. Вперто просуваючись на схід вздовж його узбережжя, вони на початку 1740-х рр. дісталися Кубані і на Єйській косі (сучасний Краснодарський край РФ) заволоділи так званими «риб’ячими заводами», тобто місцями, де можна було ловити та обробляли рибу.
Слід зазначити, що у перші десятиріччя XVIII ст. дуже загострилися стосунки запорожців із дончаками. Річ у тім, що коли запорожці після Полтавської битви переселилися до турецьких володінь, землі, які вони встигли освоїти на території сучасної Донеччини, почали захоплювати дончаки. Коли ж виникла Нова Січ, і запорожці стали повертатися на свої колишні приазовські угіддя, дончаки стали чинити тому спротив. Відтак між ними та запорожцями відбувалося багато сутичок. Дончаки цілеспрямовано витісняли запорожців із басейнів рік Міус та Кальміус. Запорозькі козаки неодноразово скаржилися на дії дончаків російській цариці Єлизаветі. Зокрема, в одному із листів вони повідомляли таке: «Донцы знатным наездом своим разорение учинили, и шалаши огнем пожгли и пожитки забрали и двух казаков одного убили, а другого огнем сожгли до смерти». Але в усіх подібних випадках симпатії цариці були на боці донських козаків. Тим не менш, російський уряд вирішив врегулювати конфлікт між двома козацькими військами, уточнивши границі їхніх володінь. Відтак у 1745 р. царський посланець підполковник Я. Біас зустрівся із представниками запорожців та дончаків біля гирла р. Міус. Запорожців на перемовинах очолював полковник Чорний, а дончаків – Іван Бєлий та Григорій Рожок. Оскільки у Чорного не виявилося із собою ніяких документів, що підтверджували б права запорожців на землі, розташовані східніше Кальміусу, у 1746 р. границю було встановлено саме по цій річці. Проте, конфлікти між запорозькими та донськими козаками на цьому не був вичерпаний. І після 1746 р. запорожці неодноразово крали у дончаків коней. Дончаки, із свого боку, безжально палили курені запорожців із усім майном. Варто додати, що на Міусі, землі вздовж якого за рішенням царського уряду було віддано донським козакам, продовжували існувати поселення запорожців.
За часів Нової Січі територія, яку контролювали запорожці, ділилася на адміністративні одиниці, що називалися паланками. Тоді землі нашого краю входили до складу трьох із них:
- Кальміуської паланки (територія між р. Вовча, р. Кальміус та узбережжям Азовського моря).
- Єланецької паланки (землі на схід від Кальміусу; хоч у 1746 р. царський уряд і віддав їх дончакам, запорожці вважали цю територію своєю).
- Самарської паланки (землі на північ від Вовчої).
Паланками керували полковники та старшини. Вони збирали податки, мобілізували козаків до війська. Варто зазначити, що у XVIII ст. від колишньої демократії запорожців вже мало, що лишилося. Соціальне та майнове розшарування у середовищі козаків набуло великих масштабів. Заможні запорожці на своїх зимівниках та хуторах широко використовували працю наймитів із прийшлого люду та козацької сіроми. На землях паланок мешкало також багато селян – землеробів, скотарів, торговців. Усі вони сплачували податки Війську Запорізькому.
Із початку 1740-х рр. письмові джерела згадують Кальміуську фортецю, котра розташовувалася біля гирла Кальміусу. Там знаходилася адміністрація Кальміуської паланки. Полковник – комендант фортеці – мав у себе печатку паланки, де було зображено корону із хрестом, по обидві боки від якої спускалися вінки, а також перехрещені шаблю та спис. Є відомості про те, що у Кальміуській фортеці та розташованій біля неї слободі у 1745 р. мешкали 311 козаків та ще близько 300 «посполитих» (напівзакріпачених селян).
Письмові джерела тих часів повідомляють про кількох полковників Кальміуської паланки – Кашинського (займав цю посаду у 1743 р.), Леонтія Федорова (1745), Марка Вуса (1746) та інших. Відомо, що за часів полковника Андрія Порохні (1754 р.) у фортеці розпочалося будівництво Свято-Миколаївської церкви. Дерево для цього привозили із лісів, що знаходилися на р. Самара, тобто із Самарської паланки. Аби спеціально не гнати за ним вози, Порохня домовився із полковником Самарської паланки, щоби чумаки, їдучи на Азовське море за рибою чи іншими товарами, привозили дерево до Кальміуської фортеці. За це чумаки отримували платню. Обладнання для церкви запорожці купили у Новочеркаську, тобто у дончаків. Збудована церква функціонувала до осені 1768 р. Того року фортецю зруйнували кримчаки. Передбачаючи, що цей напад станеться, кіш (центральний орган управління Війська Запорозького) наказав паланковій старшині здійснити переселення мешканців Кальміуської фортеці та слободи на р. Самару. Старшина виконала це розпорядження і навіть вивезла церковні речі, але багато рядових козаків, посилаючись на нестачу на Самарі кормів для худоби, не схотіли їхати туди. Існує припущення, що під тиском кримчаків ця частина мешканців фортеці вирушила на схід – до Троїцької фортеці (нині м. Таганрог, РФ) та фортеці Святого Дмитрія Ростовського (нині м. Ростов-на-Дону, РФ), де згодом заснувала на берегах р. Міус (у межах сучасної Ростовської області, РФ) нові поселення: Покровське (Верхнє), Троїцьке, Нікольське (Сарматське), Консюзьке (Кам’янобрідське) і Батайське. Ці населенні пункти у письмовому джерелі 1769 р. названі «малоросійськими».
Повертаючись до подій навколо Кальміуської фортеці, зазначимо, що після розгрому 1768 р. вона втратила своє стратегічне значення, а відтак не була відбудована і залишалася у вигляді руїн до середини XIX ст. Рештки оборонних споруд фортеці були остаточно знищені за розпорядженням місцевої влади Маріуполя під час благоустрою міста у 1845 р. Після цього територія колишнього укріплення була поступово забудована. Зараз залишилася лише невеличка вільна від будівель ділянка колишньої фортеці.
Перші археологічні розкопки Кальміуської фортеці здійснив у 1930 р. загін археологів під керівництвом професора Київського університету М. О. Макаренка – видатного українського дослідника, доля якого склалася трагічно. У 1934 р. його заарештували за відмову підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору та заслали до Казані. У 1936 р. М. О. Макаренка засудили на три роки і відправили до Томської виправно-трудової колонії. А 4 січня 1938 р. дослідник був розстріляний.
Впродовж згаданих розкопок було виявлено рештки землянок, у яких мешкали запорожці. У 2010–2012 та у 2014 і 2015 рр. на пам’ятці проводила дослідження експедиція Маріупольського краєзнавчого музею під керівництвом В. М. Горбова за підтримкою волонтерів. Тоді було виявлено бруківку XIX ст., козацький культурний шар, у якому знаходилися рештки будівлі із опорними стовпами. У розкопі були знайдені уламки керамічного посуду, корабельні цвяхи, турецькі та голландська люльки (Іл. 6; голландська люлька – 6, 8, решта – турецькі), фрагменти помадниць (невеличких фаянсових посудинок, вкритих синьою глазур’ю – помадою козаки змащували вуса), залишки глинобитного приміщення та кераміку доби Хазарського каганату (VIII–X ст.), кераміку доби бронзи та шар поселення доби неоліту (його дата – близько V тис. до н.е.). Серед неолітичних артефактів – крем’яні знаряддя та уламки посудин (Іл. 7). В останні роки поселення, на жаль, зазнало нових руйнувань. Зокрема, співробітники ДОКМ побачили на ньому свіжі траншеї (Іл. 8).
В. М. Горбов припустив, що саме неолітичні мешканці даного поселення залишили відомий Маріупольський могильник, який знаходився неподалік від зазначеної пам’ятки. Могильник було виявлено у 1930 р. під час будівництва заводу «Азовсталь». Археологічна експедиція, очолювана М. О. Макаренком, дуже оперативно здійснила його рятувальні розкопки. Спочатку було зачищено ґрунт, внаслідок чого проявилася велика червона пляма розмірами близько 28 х 2 м, орієнтована по лінії північ–південь. Заглиблюючись у неї, археологи дослідили численні поховання, які розташовувалися у 4 яруси і були посипані великою кількістю вохри. Під час розкопок було з’ясовано, що за доби неоліту тут існувало кладовище, яке мало вигляд довгої траншеї. До цієї траншеї клали мерців. Загалом впродовж досить тривалого часу тут були поховані 122 небіжчика (41 чоловіка, 66 жінок та 15 дітей). Імовірно, над траншеєю було збудовано щось на кшталт довгого куреня (Іл. 9). Мерців клали випростано на спині головами як на захід, так і на схід. Супроводжували їх різноманітні речі – знаряддя із кременю (сокири, ножі, скребки тощо), прикраси з іклів вепра та мушель, вирізані з кістки реалістичні фігурки биків (Іл. 10), фрагменти посудин (за орнаментом вони подібні до знайдених на поселенні Кальміус) і таке інше.
Одне з поховань після розкопок було вирізане з блоком землі і виставлене у Маріупольському краєзнавчому музеї (Іл. 11). Воно є цікаве тим, що із небіжчиком поклали кристал гірського кришталю. Цей мінерал є прозорим різновидом кварцу. Незважаючи на свою назву, гірський кришталь зустрічається не тільки у горах. Його можна знайти і на Донеччині, наприклад, у Костянтинівському та Шахтарському районах.
Варто зазначити, що вшановування кристалів зафіксовано у багатьох археологічних культурах степової зони від доби неоліту до, щонайменше, сарматського часу. Зокрема, шматки гірського кришталю інколи зустрічаються у похованнях зрубної культури, які датуються XVI–XIII ст. до н.е. Носії цієї культури використовували кристали і в поселенській обрядовості. Наприклад, на поселенні Давидо-Нікольське (Луганська обл.) у ямі із золистим заповненням було виявлено уламки посудин, підвіску із ікла кабана, плитку пісковику із обпаленими крами (кришка посудини?), вироби із каменю та шматок кришталю. Варто звернути увагу на те, що у складі цього комплексу корелювалися знаки «гірський кришталь» та «ікло кабана». Те ж демонструє згадане поховання Маріупольського могильника – на кістяку небіжчика лежали платівки, вирізані із кабанячих іклів. Безперечно, це не випадковий збіг. «Текст» «кришталь + ікло кабана», імовірно, мав в обох культурах сакральне значення.
Прикметно, що пам’ятки цивілізацій Близького Сходу та Малої Азії ІІІ–ІІ тис. до н. е. також демонструють використання кришталю. Зокрема, із цього мінералу виготовляли намистини, невеличкі статуетки, гральні кістки. У Трої, у так званому «скарбі L», знаходилися 6 грибоподібних набалдашників із кришталю. Щодо їх призначення думки дослідників розходяться. Ці вироби трактують як навершя жезлів, скіпетрів, рукоятей мечів або кинджалів, прикраси меблів, наприклад, тронів. У Мікенах знайдено косметичну посудину у вигляді качки, зроблену із великого кристалу. Найбільш загадковими є так звані «лінзи», виявлені, зокрема, при розкопках на Криті, Кіпрі, у Малій Азії. Ці вироби мають форму лінз. Можливо, вони дійсно використовувалися як збільшувальні стекла. За іншими припущеннями, «лінзи» були накладками на пояси, вставками до якихось виробів. А в давній Вірменії – у кармірбердській культурі – із кришталю інколи виготовляли навіть вістря стріл. Дані вироби були наявними в одному із жіночих поховань. Оскільки кармірбердці зазвичай виготовляли наконечники стріл із обсидіану, висунуто припущення, що згадані кришталеві вістря повинні були підкреслювати особливе становище небіжчиці, котру вони супроводжували.
Яке місце міг посідати гірський кришталь у давніх культурах? Для відповіді на це питання варто звернутися до етнографічних матеріалів. У багатьох народів кристали широко використовували шамани, вважаючи їх «могутніми предметами сили», духами-помічниками, які дозволяють літати, спілкуватися із примарами, бачити суть речей, минуле та майбутнє. Додамо, що в індоєвропейських народів кришталь асоціювався із потойбіччям – згадаймо бодай кришталеву труну, у якій лежала героїня вірша О. С. Пушкіна «Казка про мертву царівну та сімох богатирів». Доречи, кабан вважався провідником до потойбіччя. Відтак можна припустити, що сполучення «кришталь + ікла кабана» було своєрідною відмичкою каналу зв’язку із царством мертвих. Що стосується поховань, до складу інвентарю яких входили кристали, то, за однією із гіпотез, це були могили шаманів.
Повертаючись до Маріупольського краєзнавчого музею, варто сказати, що у ньому зберігається велика колекція палеонтологічних матеріалів. Співробітники ДОКМ, завдяки допомозі завідуючої відділом природи О. А. Шакулі, головного зберігача фондів Л. С. Якушенко та старшого наукового співробітника відділу фондів А. С. Багаченко сфотографували частину цієї колекції (див, наприклад: Іл. 12–15), аби включити ці фотографії до альбому «Палеонтологічні скарби Донеччини», котрій зараз готується у ДОКМ.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
- Горбов В. Н., Божко Р. П., Кушнир В. В. Археологические комплексы на территории крепости Кальмиус и ее окрестностей // Донецький археологічний збірник. – № 17. – Донецьк, 2013.
- Кульбака В. Звіт про дослідження кургану в м. Маріуполь в 1999 р. – Маріуполь, 2000 // Архів Маріупольського державного університету.
- Пірко В. О. Заселення Донеччини у XVI–XVIII ст. (короткий історичний нарис і уривки з джерел). – Донецьк, 2003.
- Подобед В. А., Усачук А. Н. Цимиданов В. В. Культ кабана в степной и лесостепной Евразии во II – начале I тыс. до н.э. // Далалық Еуразияның беғазы-дәндібай мәдениеті. Ж. Кұрманкұловтың 65 жылдық мерейтойына арналған ғылыми мақалалар жинағы. – Алматы, 2013.
- Пустовалов С. Ж. Моделирование лица по черепу у населения ингульской катакомбной культуры // Stratum plus. – 1999. – № 2.
- Столяр А. Д. Мариупольский могильник как исторический источник // Советская археология. – 1955. – Т. XXIII
- Цимиданов В. В. Горный хрусталь в срубной культуре // Старожитності Північного Азов’я. Матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 60-й річниці від дня народження українського археолога, краєзнавця Володимира Костянтиновича Кульбаки (1954–2009), м. Маріуполь, 11,12 квітня 2014 р. – Маріуполь, 2014.
В. В. Циміданов, О. П. Циба
