Іван Кавалерідзе – “Вулицями Донеччини” (м. Слов’янськ)

Іван Кавалерідзе

Іван Петрович Кавалерідзе – видатний український скульптор-монументаліст, кінорежисер, драматург. На його честь названо вулиці у Києві та Львові, а тепер і на Донеччині – у Слов’янську.

Народився Іван Кавалерідзе 13 квітня 1887 року на хуторі Ладанському на Сумщині в україно-грузинській родині. Дитинство провів у с. Талалаївка на Полтавщині. Початкову земську школу закінчив 1899 року.

Майбутній скульптор зароджувався в ньому з дитинства: змалку Іванові подобалося ліпити з глини фігурки людей і тварин. Таке захоплення хлопчика помітив його дядько – художник й археолог Сергій Мазаракі, завдяки зусиллям якого Іван навчався у Київській гімназії Вальтера у 1907-1909 рр.. Протягом 1909-1910 рр. продовжував навчання в Петербурзькій академії мистецтв, а у 1910-1911 рр. студіював у приватній студії Наума Аронсона у Парижі, куди поїхав, щоб вдосконалити свою художню майстерність. Взяв участь у конкурсі на найкращий проєкт пам’ятника княгині Ользі в Києві. Кавалерідзе здобув перемогу, і 17 вересня 1911 р. було відкрито чотирифігурну споруду – пам’ятники княгині Ользі, святому апостолу Андрієві Первозванному та рівноапостольним Кирилові й Мефодію, які сьогодні є прикрасою Михайлівської площі столиці України.

У лютому 1915 р. Кавалерідзе мобілізували – близько двох років він проходив службу у царській армії. Період Української революції, часи гетьманату Павла Скоропадського були особливо плідними для Івана Кавалерідзе. У 1918 р. в місті Ромни на теперішній Сумщині за його проєктом звели перший пам’ятник Тарасу Шевченку у повен зріст. У 1920-х рр. з’явилися монументи Григорію Сковороді в Лохвиці (1922), Тарасу Шевченку в Полтаві (1925) й Сумах (1926), Артему (Сергєєву) в Бахмуті (1924) й Святогірську (1927).

Останні, створені в конструктивістському стилі, масштабно-помпезні пам’ятники контрастували з іншими витворами митця. За радянських часів скульптор намагався поєднати у своїй творчості національні мотиви з відвертою більшовицькою пропагандою. Після цього Кавалерідзе взяв паузу в реалізації скульптурних задумів і переключився на кіно. Протягом 1928-1933 рр. працював сценаристом і режисером на Одеській кіностудії, а у 1934-1941 рр., 1857-1962 рр. – на Київській. Він дебютував з фільмом «Злива» 1929 р., який не дійшов до нашого часу. Іван Петрович спробував поєднати мистецтво скульптури з кінематографом.

Фільм складався зі статичних композицій, які змінювали одна одну. Задум художника був у тому, щоб розповісти історію України за останні 200 років. Режисер використав узагальнено-метафоричний підхід до зображення подій. За цю стрічку він отримав різку критику через тяжіння до конструктивізму. Наступний фільм – «Перекоп» 1930 р. знятий у жанрі кіноепосу, «Штурмові ночі» 1931 р. зроблені у жанрі кіноепопеї, «Коліївщина» 1933 р. – одна з перших звукових стрічок, сценарій якої перероблявся 17 разів через постійні втручання і тиск з боку радянського керівництва. У 1935 р. вийшов фільм «Прометей» про відданого в солдати українського селянина, змушеного воювати за царя з Шамілем.

Після виходу цієї стрічки Кавалерідзе потрапив під шквал критики. Почалася радянська кампанія боротьби з «антиісторизмом» робіт Івана Петровича. Йому заборонили працювати з молоддю й знімати стрічки на історичну тематику, саме які були головним покликанням українського митця. Через «відлучення» від історичного екрана, Кавалерідзе створив перші українські кіноопери. Завдяки йому вийшла «Наталка-Полтавка» (1936) і «Запорожець за Дунаєм» (1937). Під пильним наглядом НКВС Іван Петрович зняв фільм «Стожари», який побачив світ у 1939 р.. До кінематографу митець повернувся лише через 20 років, у часи «відлиги». У 1959 р. вийшла стрічка «Григорій Сковорода», у 1961 р. – «Повія» за романом Панаса Мирного, та вони не мали вибухового успіху. Попри цькування Кавалерідзе продовжував займатися скульптурою та писати п’єси.

У повоєнний період за його проектами було встановлено пам’ятники Богдану Хмельницькому в Чернігові (1956), Петру Запорожцю в Білій Церкві (1971), Григорію Сковороді в Києві (1977). Водночас його театральні п’єси «Перекоп», «Вотанів меч», «Перша борозна», «Григорій і Параскева» ставили в театрах Сум, Тернополя, Харкова, бо після війни існувала негласна заборона на театральну творчість Івана Кавалерідзе в Києві. Помер 3 грудня 1978 р., похований на Байковому цвинтарі.

Доля Івана Кавалерідзе була складною, а життя його – сповнене мистецтвом.

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *