Іван Пантелєєв (1 грудня 1981 року – 20 лютого 2014 року)

Іван Миколайович Пантелєєв народився 1 грудня 1981 року у місті Краматорськ Донецької області.

Зі спогадів Людмили Іванівни Пантелєєвої, матері Івана: «Ми жили на вулиці, у дворах якої знаходився пологовий будинок. Отож народжувати Ваню я пішла пішки. Народився він 1 грудня 1981 року о 11.45 із вагою 3.200 кг. Ім’я синові обрала задовго до його народження. Від народження Ваня був активною, рухливою, допитливою дитиною. У дитячому садочку він брав участь у всіх заходах. Коли підріс, записався до музичної студії, де навчали грі на гітарі. Удома в дідуся була гармошка, пізніше бабця з дідусем купили піаніно. Ваня грав на всіх музичних інструментах, які були в будинку. Із величезним зацікавленням Іван ходив до школи. Дуже любив свою першу вчительку – Мостову Інну Валеріївну».

Іван мав старшого брата Олександра та сестру Світлану.

Зі спогадів Сергія К., однокласника Івана Пантелєєва: «З Іваном я навчався у школі № 10  з першого класу. Пам’ятаю, що він був відмінником у початкових класах, але згодом, як і більшість хлопців, після уроків більше полюбляв «ганяти» футбольного м’яча, а не зубрити уроки та виконувати домашні завдання. Пам’ятаю, як збиралися «дворові» команди, Ваня завжди налаштовував хлопців на перемогу, підтримував, якщо щось не виходило під час гри. За це його дуже поважали, прислуховувалися до порад. А ось дівчат Іван недолюблював: то за волосся смикав, то дражнив, але все це нагадувало дитячі жарти. Мій однокласник Іван був дуже працьовитий: шкільна майстерня була одним із найулюбленіших його місць у школі. Навіть після уроків Іван заходив до вчителя трудового навчання чи то порадитись, чи просто поспілкуватися».

У 1999 році закінчив Краматорську загальноосвітню школу №10. Іван захоплювався музикою. Він відвідував музичну школу по класу фортепіано, однак покинув навчання через кілька років, аргументуючи тим, що втратив інтерес. Самостійно опановував гру на гітарі. Після закінчення школи рік провчився в торгівельному технікумі на кулінара. За спогадами матері, Іван відмовився від навчання після невдалого жарту когось зі своїх однокурсників під час проходження медичної комісії. Згодом навчався у Краматорському машинобудівному коледжі Донбаської державної машинобудівної академії за спеціальністю «Програмування для обчислювальної техніки і автоматизованих систем».

Коли загинув старший брат Олександр, Іван тяжко переживав його смерть, бо брати були дуже близькі. Олександр був для Івана авторитетом. Тому так важко було змиритися з його трагічною загибеллю під колесами п’яного водія.

Працював на різних роботах та звільнявся, коли робота починала заважати його захопленню музикою.

Останні 10 років свого життя Іван проживав у селі Дмитрівка Слов’янського району Донецької області, де доглядав за старенькою бабусею після смерті дідуся. Там він захопився господарською справою – садівництвом: посадив яблуні, черешні, сливи, груші. Іван багато читав, цікавився історією України, особливо йому подобалось дізнаватися більше про періодом Козаччини та Другої світової війни. Окрім цього, Іван любив спорт: захоплювався футболом, вболівав за київське «Динамо», любив біатлон.

Та все ж головне місце в житті Івана займала музика. Він грав на річних музичних інструментах, писав вірші. Разом з друзями створив гурт «Небо мінуса», мріяв, щоб той стане відомим, а пісні – популярними й впізнаваними. Іван – автор восьми музичних альбомів, більшість з яких були записані на касетному диктофоні під акустичну гітару. Згодом купив електрогітару й синтезатор, за допомогою яких записав свій останній альбом «Небо мінуса» (2013 рік), зняв кілька кліпів. Пісні писав про те, що його хвилювало, до чого він не був байдужим – про нагальні проблеми у суспільстві, про відносини між людьми, політичні реалії в Україні. Коли Іван дізнався про Майдан і те, що там відбувається, вирішив їхати до столиці. Його мама Людмила пригадувала, що її син завжди обурювався, коли стикався з несправедливістю, не міг змовчати у такі випадки і завжди відстоював правду.

Зі спогадів Володимира К., друга Івана Пантелєєва: «Іван був цікавим співрозмовником. Він багато читав. Полюбляв музику. Музичні вподобання Івана – ранні «Кукринікси», «Сплін», Земфіра. За життя Івана про його музичну творчість знало небагато людей. У знайомій компанії він міг заспівати та зіграти на гітарі свої пісні. Але касети зі своїми записами нікому не давав. Матері та сестрі показав перший кліп тільки у 2012 чи 2013 році. Хоча почав записувати свої пісні набагато раніше. Так, пісня «Донбас, одумайся» була створена 2005 року після Помаранчевої революції. За рік до того Іван змінив моє ставлення до Януковича. Він ставив питання, які змушували задуматися: «А ти знаєш, як він заробив статок? Про два терміни (позбавлення волі)? За що агітує?» Вже тоді Іван критично ставився до Януковича через бандитське минуле».

Участь у Революції Гідності та обставини загибелі. Іван був на Майдані з 10 грудня 2013 року. Вирішив їхати до Києва після новин про жорстокий розгін бійцями «Беркуту» протестувальників в середмісті Києва в ніч проти 30 листопада. Близьким Іван сказав, що на Майдані ображають людей і він хоче їм допомогти, захистити.

У ніч на 11 грудня беркутівці намагалися розігнати Майдан, та їм це не вдалося – протестувальники вистояли, серед них був тоді й Іван Пантелєєв. Разом з однодумцями він укріплював барикади мішками з піском, снігом, шинами та колючим дротом, виставляв «їжаків» та стримував натиск спецпризначенців. На Майдані Іван провів майже два місяці, мав псевдо «Креман». Допомагав активістам з Першої сотні Самооборони Майдану, відомої як «Львівська брама». Охороняв барикади, а жив у наметі на вулиці Інститутській.

Сестра Івана Світлана розповідала, що телефонувала братові у день святого Миколая, пропонувала повернутись додому, але той відповів так: «Тут побили дівчинку — журналістку, ми допомогли їй. Я не можу повернутися. Я повинен бути тут».

На Майдані Іван познайомився з Володимиром Чаплінським з Обухова, вони стали добрими друзями, разом жили в наметі й навіть загинули поруч на Інститутській в один день. Іван кілька разів їздив додому до Володимира, аби помитися та зігрітися. Дружина В. Чаплінського Світлана згадувала, що з Іваном було цікаво спілкуватись, та якими схожими між собою були Іван та Володимир, бо мали деякі спільні риси характеру, зокрема, були чесними і справедливими. Вони обоє були впевнені, що майданівці переможуть і в України буде світле майбутнє.

Іван не планував повертатися до Краматорська, після перемоги хотів залишитися у Києві. Сестра Світлана зазначала, що постійно стежила за подіями Майдану, хвилюючись за брата: «Ми періодично зідзвонювалися, але коли починався наступ, тільки обмінювалися короткими СМС. Ваня сильно змінився за цей час. Раніше у нього була коротка стрижка. На початку лютого він подзвонив мені і сказав, що поголився наголо, залишивши „оселедець“».

Востаннє Іван вийшов на зв’язок із сестрою вранці 19 лютого. Тоді він сказав: «Ну, нічого, не хвилюйся. У мене все добре. Нас тут на ніч поселили люди». Світлана казала, що всю ніч з 19 на 20 лютого, коли на Майдані люди молилися, вона дивилася пряму трансляцію, і дуже неспокійно тоді було в неї на душі. 

20 лютого Іван Пантелєєв разом із Володимиром Чаплінським намагались відтіснити силовиків по вулиці Інститутській та врешті через сутички загубили один одного.

З доступних у мережі фото та відео відомо, що Іван допомагав пораненим та виносив тіла вбитих. Із засобів захисту мав шолом та металевий щит. Допомагаючи побратимам, отримав кульове поранення у руку на підступах до Жовтневого палацу. На останньому прижиттєвому фото Іван неподалік від верхнього виходу зі станції метро «Хрещатик» присів біля пораненого у спину Володимира Горчинського, а через кілька секунд, орієнтовно о 9:54 отримав смертельне поранення. На відео видно, як важко пораненого Івана, який стікав кров’ю, намагався затягнути за бетонну тумбу франківець Роман Гурик, вбитий хвилиною пізніше. Того ж дня в результаті поранення в шию загинув і друг Івана Володимир Чаплінський.

Згодом судово-медична експертиза встановила, що того дня Іван отримав кілька вогнепальних поранень з АКМС калібру 7,62х39: наскрізне правого плеча та грудей, лівої руки і сліпе поранення лівого стегна, яке стало смертельним. Тіло Івана було доставлено до готелю «Україна», де його упізнала дружина Володимира Чаплінського Світлана, яка внесла його у список загиблих під прізвищем Іван Креман.

Івану Пантелєєву було 32 роки. Похований у селі Дмитрівка Краматорського р-ну Донецької області. 

Нагороди та відзнаки.

26 листопада 2015 року у місті Краматорську в приміщенні загальноосвітньої школи № 10 (вулиця Хабаровська №40), відкрито меморіальну дошку на честь героя.

У 2015 році започатковано Всеукраїнський фестиваль мистецтв імені Героя Небесної Сотні Івана Пантелєєва, метою якого є сприяти популяризації сучасного мистецтва та підвищувати рівень патріотизму в суспільстві.

16 грудня 2015 року у місті Краматорськ у приміщенні Краматорського машинобудівного коледжу Донбаської державної машинобудівної академії (вулиця Велика Садова № 99), де навчався Герой, йому було відкрито меморіальну дошку.

Ім’я та портрет героя викарбувані на тимчасовому меморіалі Героїв Небесної Сотні у Києві та на Меморіалі пам’яті Героїв Небесної Сотні у Львові (вул. М. Кривоноса).