У Краматорську імена видатних діячів країни надали чималій кількості вулиць. Зокрема, сучасна назва вул. Клари Цеткін – вулиця Катерини Білокур.
Білокур Катерина Василівна (24 листопада 1900 р. – 9 червня 1961 р.) – українська художниця жанру наївного мистецтва, майстриня народного декоративного живопису.
Народилася в селі Богданівка Полтавської губернії (нині Яготинський район, Київщина) у заможній родині. Батьки вирішили не віддавали доньку до школи. На їх думку, допомога по господарству зайвою не буде, до того ж, не треба витрачати кошти на одяг та взуття. Тож дівчинка поєднувала роботу і самостійне навчання вдома.
Малюванням Катерина захопилася у підлітковому віці. Фарб вона не мала, тому малювала вугіллям на старих полотнах. Батьки не схвалювали заняття доньки, сварили її і суворо забороняли витрачати час на «мазюкання». Та попри заборони, дівчина не залишила вже улюблену справу, малювала потайки.
У 1923 році Катерина Білокур вирішила вступити до технікуму художньої кераміки, що у Миргороді, однак її не прийняли на навчання через відсутність документу про закінчення семирічки. Розрадою для Катерини став драматичний гурток у селі, організований подружжям вчителів Калитів. Вони розгледіли талант дівчини і запросили її грати у виставах. У селі ставили «Безталанну» і «Наймичку» Івана Карпенка-Карого, «Наталку Полтавку» Івана Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Григорія Квітки-Основ’яненка, у яких Катерина виконувала ролі молодиць.
1928 р. Білокур довідалася про набір студентів до Київського театрального технікуму. Вирішила випробувати свої сили вже як акторка, та знову отримала відмову, бо немає документу про закінчення семирічки. У відчаї навіть їздила до Канева на Тарасову гору й просила в Кобзаря благословення на художню працю. У родині ситуація погіршувалася, ніхто не розумів захоплення Катерини. Восени 1934 р. вона робить спробу вкоротити собі віку – втопитися. Як наслідок – застудила ноги, але батьки врешті дозволили їй займатися малюванням.
Катерина Білокур самостійно опановувала ремесло. Навчилася змішувати фарби, власноруч робила пензлі. Творчий стиль художниці сформувався у 1930-х роках. Центральними «персонажами» її робіт стали квіти. У своїх картинах вона хотіла передати тісний зв’язок людини з природою.
У 1940 р. у Полтавському будинку народної творчості відкрилась перша персональна виставка картин Катерини Білокур. Складалася вона з 11 робіт. Згодом така виставка відбулася і в Києві. Пізніше картини художниці експонувалися в найкращих галереях Полтави, Києва та інших міст країни.
У роки Другої світової війни Білокур майже не малювала. Лише в 1942-му створила один із своїх шедеврів «Квіти на блакитному тлі» й подарувала картину Київському музею імені Тараса Шевченка.
Наприкінці 1940-х з-під пензля художниці народилися чимало композицій, які принесли їй визнання. Одним із таких шедеврів було полотно «Цар-колос», у якому Білокур відтворила життєдайну силу хліба. Картина одразу стала найбільш впізнаваною з робіт мисткині. «Цар-колос» експонували на Міжнародній виставці в Парижі в 1957 році. Там її побачив Пабло Пікассо. Вражений полотном, він зазначав: «Це геніальна українська жінка. Якщо б у нас в Іспанії була така, ми б змусили увесь світ говорити про неї».
У 1949 році Білокур стала членкинею Спілки художників. Окрім квітів, Катерина писала натюрморти, найвідоміші з них: «Снідання» (1950), «Квіти, яблука, помідори» (1950), «Натюрморт з колосками і глечиком» (1958-1959), «Натюрморт» (1960). Та все ж квіти залишалися «Головними героями» полотен. Художниця зображала півонії, жоржини, соняшники та багато інших видів квітів.
У 1951 р. Білокур отримала одразу дві нагороди – “Знак пошани” та звання Заслуженого діяча мистецтва України, а у 1956 році – Народного художника України.
Рідну Богданівку художниця не покидала. У селі в неї з’явилися учениці – Ганна Самарська, Ольга Бінчук, Тамара Ганжа. З Богданівки Білокур листувалася зі своїми товаришами, у тому числі митцями. Писала поету Павлу Тичині та його дружині Лідії Папарук, мистецтвознавцю Стефану Таранушенку, художницям і художникам Матвію Донцову, Олені Кульчицькій, Еммі Гурович, директору Музею українського народного декоративного мистецтва Василю Нагаю та іншим, у кого знайшла розуміння.
Попри те, що Катерина Білокур стала визнаною художницею, життя в неї було нелегке. Часто хворіла, не мала коштів на ліки. До хворих ніг додався ще й нестерпний біль у шлунку – рак. Операція, яку зробили художниці у Яготинській лікарні, не допомогла, і 9 червня 1961 року вона відійшла у засвіти.
У творчому доробку Катерини Білокур нараховують, за одними даними, понад 80, за іншими, близько 120 картин. Найбільша колекція полотен художниці зберігається у Національному музеї декоративного мистецтва на території Києво-Печерської лаври, по кілька робіт мають Національний музей ім. Тараса Шевченка, Літературно-меморіальні музеї-квартири Павла Тичини та Миколи Бажана, Яготинський історичний музей.
“Доля випробовує тих, хто намірився йти до великої мети, але сильних духом не спіймає ніхто, вони зі стиснутими руками вперто і сміливо йдуть до наміченої мети. І тоді доля винагороджує їх і відкриває перед ними всі таємниці дійсно прекрасного і незрівнянного мистецтва”, – Катерина Білокур.
