«Вони вистояли! Не вистояв бетон!»
Слоган про захисників
Донецького аеропорту
Уважається, що отримана від ворога похвала найвагоміша. Тож кожен захисник Донецького аеропорту в 2014 – 2015 роках може пишатися тим, що російсько-сепаратистські заброди українських бійців нарекли «кіборгами». І в цій характеристиці, як у краплі води, відбилася їхня незламність, мужність, непохитність, стійкість, витривалість, власне безсмертя!
Бої за Донецький аеропорт розпочалися з 26 травня 2014 року, влітку настало відносне затишшя, а з вересня 2014 року воєнне протистояння набуло широких масштабів. Українські військовики утримували старий та новий термінали аеропорту, опорним пунктом українських сил було селище Піски — через нього захисникам аеропорту поставляли провізію та боєприпаси, через нього здійснювалася ротація бійців. У цьому ж селищі була розгорнута артилерія вогневої підтримки. А постійним місцем дислокації вояків, що обороняли ДАП, були Костянтинівка та Дружківка.
Ми не ставимо за мету відтворювати всю хронологію боїв, а акцентуємо увагу на найгероїчніших (а водночас і найтрагічніших) подіях оборони аеропорту. Тому надалі зосередимося лише на останніх днях і годинах січня 2015 року.
У грудні 2014 року значних руйнувань зазнав старий термінал, 13 січня 2015 року остаточно впала диспетчерська вежа, яку утримували українські бійці. У новому терміналі бої точилися за різні його поверхи — на фінальних етапах битви українські вояки утримували перший поверх, а підвал та верхні поверхи контролювалися супротивником. 20 січня 2015 року проросійські сили підірвали новий термінал, бетонні перекриття і стеля у багатьох секціях обвалилася, ховаючи під собою українських захисників. Самі учасники боїв за Донецький аеропорт відзначають, що 16 січня «новий термінал ще був наш», а найтрагічнішими днями оборони були 19 січня (перший підрив бойовиками перекриття терміналу), 20 січня (другий підрив), коли загинув 51 оборонець, і 21 січня, коли вбили Ігоря Брановицького.
«Найстрашніше, коли ти чуєш стогін друга, який помирає, і допомогти нічим не можеш. І немає знеболювальних, вони десь там, під завалами… Оце крає душу більш за все», – розповів один із «кіборгів» Анатолій Свирид.
22 січня 2015 року вцілілі захисники вийшли з терміналу. Після того, як новий термінал був повністю зруйнований закладеною бойовиками вибухівкою, шестеро українських бійців 90-го батальйону («Абдула», «Рекс», «Живчик», «Фокс», «Жмеринка», «Вовк») під командуванням Максима «Адама» Ридзанича продовжували без зв’язку утримувати позицію «Пожарка» у пожежному депо, що було між терміналом і диспетчерською вежею аеропорту. Вони в повному оточенні ще 2 доби боронили свою позицію.
Отже, збройні сутички не припинилися після 22 січня. 27 січня українські військовики відвоювали частину аеропорту, успішний бій було сплановано та проведено задля можливості забрати тіла сімох воїнів, що раніше загинули.
Хоча офіційно вважається, що оборона Донецького аеропорту тривала 242 дні, але є розходження в датах Дня вшанування пам’яті оборонців ДАП: неофіційна дата – 16 січня, яка закріпилися від 2016 року, коли оборонці ДАПу та їхні родини зібралися в Києві на вшанування пам’яті своїх загиблих товаришів, і офіційна – 20 січня, встановлена Міністерством оборони та Генштабом ЗСУ.
Не маючи змоги поіменно назвати живих і загиблих героїв, відзначимо, що, за даними українського незалежного проєкту «Книга пам’яті полеглих за Україну», які були оприлюднені в січні 2018 року, підтверджені дані щодо втрат українських військових за період 242 днів оборони Донецького аеропорту становлять 100 осіб загиблими. Волонтер проєкту Герман Шаповаленко підкреслив, що число 100 — не заокруглення, а верифікований перелік. Точне місце загибелі чотирьох бійців не вдалося встановити, тому їх імена не були внесені до цього переліку. Ще четверо чоловік на січень 2018 були відсутні у тому списку — їх тіла не були знайдені. Враховуючи ці фактори, повний перелік імен, за словами Шаповаленка, може дещо змінюватися в залежності від того, що вважати територією ДАП, тому перелік може мати 99—109 прізвищ. Число поранених оцінюють у 440 осіб, згідно з повідомленнями у ЗМІ (Утрати бойовиків за весь час боїв склали не менше 800 осіб убитими та 1500—2000 пораненими).
«Ми на ходу вчились воювати. Ми огризались і не здавались. Ми обхожували поранених і навіть вбитих під вогнем витягували. Всі наші загиблі – Герої. Пишаюсь кожною миттю, проведеною поруч в одному строю», – написав один із оборонців Донецького аеропорту Віталій Пясецький.
«Аеропорт був буфером між двома світами», – сказав у 2015 році в інтерв’ю «Радіо Свобода» десантник 79-ї бригади Микола Гуцаленко, який був одним із тих, хто підняв українських прапор над новим терміналом Донецького аеропорту.
Віддаючи належне мужності й героїзму всіх причетних до оборони Донецького аеропорту, треба наголосити на тому, що, як уважають експерти, «кіборги» показали Путіну, що Україна здатна чинити опір агресії Росії. І підтвердженням цьому є цілий ряд подій, які сталися вже протягом повномасштабної україно-російської війни.
Битва за Маріуполь
(24 лютого 2022 року – 20 травня 2022 року)
Першу спробу захопити Маріуполь росіяни здійснили ще в 2014 році, але тоді місто відстояли, тому з початком повномасштабної війни вони, мов зграя голодних вовків, накинулися на нього. Обстріли міста розпочалися одразу 24 лютого, а 25 лютого вже були перші жертви – загинув солдат ЗСУ Павло Миколайович Захаров. Загалом же оборона тривала 86 днів, 82 з яких воєнний гарнізон та мирні мешканці перебували в повному оточенні.
На початок бойових дій гарнізон нараховував ≈ 4 000 – 4 500 чоловік (1400 – бійці «Азову», морські піхотинці, прикордонники, поліцейські, бійці теооборони та добровольці). Становище вояків ускладнювалося тим, що за їхніми спинами перебували мешканці міста. З перших днів навали окупанти прицільним вогнем знищували об’єкти життєзабезпечення міста. Зокрема, комунальні підприємства та техніку, склади з продовольством та медикаментами, вежі мобільних операторів та лінії електропередачі, помпові станції та магістральний водопровід із резервного водосховища. Спалили всі міські автобуси, підготовлені для евакуації населення. За попередньою оцінкою, близько 80 % житлового фонду міста зруйновано, з них майже 30 % не підлягає відновленню. Багато цивільних мешканців опинилися в оточенні, без змоги вибратися з міста. Втрати серед мирного населення 20-22 тис. (опізнаних), дефакто ≈ 100 тис. загиблих цивільних.
Опинившись у повному оточенні, бійці не втрачали самовладання, а робили все можливе, щоб дати гідну відсіч агресору. 4 травня командир полку «Азов» Денис Прокопенко звернувся по радіо до всіх українців: «Слава Україні! Маріупольський гарнізон вже 70-й день сам на сам протистоїть переважаючим силам противника. З 25 квітня ми тримаємо кругову оборону на заводі «Азовсталь». Вже другий день як противник прорвався на територію заводу. Йдуть важкі кровопролитні бої. Я пишаюся своїми солдатами, які прикладають надлюдські зусилля, щоб стримувати натиск противника! Я дякую всьому світу за колосальну підтримку гарнізону Маріуполь! Наші солдати на це заслуговують. Ситуація вкрай складна, але, недивлячись ні на що, ми продовжуємо виконувати наказ тримати оборону!»
Треба сказати, що українське командування робило все можливе, щоб якось полегшити стан оборонців міста. У кінці березня здійснено перший успішний рейс гвинтокрилом до «Азовсталі» та у зворотньому напрямку до підконтрольної України території. До захисників Маріуполя було доставлено провізію та вивезено до м. Дніпра поранених. Загалом було здійснено п’ять успішних спроб доставки гелікоптерами підкріплення, озброєння, ліків та іншого найнеобхіднішого захисникам заблокованого Маріуполя. Зокрема, для посилення оборони міста було переправлено 72 бійці «Азова», а також 5 цивільних медиків. Здійснювалась евакуація поранених. Згодом двох авіаторів за цю військову операцію було удостоєно званням «Героя України». Це підполковник Олександр Шемет та капітан Олександр Ляшенко, які на початку квітня здійснили перевезення боєприпасів, висадку розвідувальної групи та евакуацію поранених за маршрутом Маріуполь — Дніпро.
Незважаючи на героїчний спротив захисників Маріуполя, поступово зона боїв звузилася до території заводу «Азовсталь», який росіяни почали штурмувати 19 квітня.
Ось що про ці кровопролитні дні згадує тимчасовий в.о. командира бригади «Азов» Богдан Кротевич, який пройшов «Азовсталь» і російський полон: «Я скажу так: ми не планували вижити. Я не кажу, що ми не хотіли вижити. Ми не планували вижити. І якби наказу припинити оборону Маріуполя не було, я точно скажу, що ні командири, ні я, ні більшість офіцерів і певно що більшість солдатів не здалися б в полон. Ми б там загинули».
Отже, майже після тримісячних боїв за наказом Президента України Володимира Зеленського військові припинили оборону, щоб зберегти життя.
Про цю трагічну подію тимчасовий в.о. командира бригади «Азов» Богдан Кротевич розповідає так: якби не важкі поранені, то «азовці» нізащо б не ухвалили рішення припинити оборону. Однак Росія поставила ультиматум: виходять або всі, або ніхто. Саме тому до 20 травня 2022 року з «Азовсталі» вийшли всі українські військові – майже 2,5 тисячі бійців гарнізону «Маріуполь». Останніми з «Азовсталі» виходили командир «Азова» Денис Прокопенко (Редіс), його заступник Святослав Паламар (Калина) та майор морпіхів Сергій Волинський (Волина)».
Полонених захисників Маріуполя росіяни утримували в таборах у жахливих умовах. Однак і цього їй видалося замало. У ніч з 28 на 29 липня 2022 року російські окупаційні війська в селищі Молодіжному Оленівської селищної ради здійснили терористичний акт — масове вбивство українських військовополонених полку «Азов». Від вибухів на території колишньої Волноваської виправної колонії № 120, де утримували українських захисників, загинуло 53 полонених, понад 130 було поранено. Українська держава робить усе можливе для порятунку своїх героїв. Протягом 2022 – 2023 років було здійснено кілька обмінів військовополоненими, але на сьогодні в російському полоні знаходяться сотні захисників Маріуполя.
Оборона Сіверськодонецька
(28 лютого 2022 року – 24 червня 2022 року)
Після захоплення сепаратистсько-російськими силами частини Луганської області в 2014 році Сіверськодонецьк став адміністративним центром Луганщини. Тому для російських «освободителей» місто було ласим шматочком з початком їхньої відкритої агресії в 2022 році. А що принесли з собою ці «визволителі», свідчать хоча б такі факти: 11 березня у Кремінній Луганської області російські військові розстріляли упритул з танка будинок для літніх людей, у результаті чого загинули 56 осіб, ще 15 людей окупанти викрали; у Сіверськодонецьку російська армія розстрілює всю інфраструктуру міста, водогони, електромережі. У міській лікарні ще залишаються лікарі, також є необхідні ліки. Зберігається можливість підвозити гуманітарні вантажі та воду; 13 червня Голова Луганської обласної військової адміністрації Сергій Гайдай повідомив, що окупанти зруйнували всі мости до міста. Евакуація та підвезення гумвантажів неможливі; за словами Голови Луганської ОВА Сергія Гайдая, рашисти майже зруйнували місто, критична інфраструктура знищена вся, пошкоджено 90 % міста, 80 % житлових будинків доведеться зносити — відновленню вони не підлягають.
Тривалий час бої точилися поблизу та навколо Сіверськодонецька, а 26 травня вже почалися вуличні бої. При цьому цілями стають не лише суто військові об’єкти, а будь-які ділянки міста. Так, росіяни вкотре вели вогонь по території виробничого об’єднання «Азот», де облаштовані декілька бомбосховищ. Як наслідок, загинули чотири людини. Також була пошкоджена цистерна з азотною кислотою, внаслідок чого утворилася хмара випарів кислоти рожевого кольору. Ще одного жителя було важко поранено в центральній частині міста, поранення виявилося несумісним із життям.
Українські вояки утримували Сіверськодонецьк до останньої можливості, однак командуванням було прийнято рішення про відведення військ. Уночі з 23 на 24 червня 2022 року українські підрозділи організовано залишили частину промзони Сіверськодонецька й відійшли на підготовлені та більш захищені позиції. На думку «Інституту вивчення війни», відмова українського командування утримувати Сіверськодонецьк за будь-яку ціну дала можливість заощадити ресурси для більш ефективного застосування на інших напрямках, наприклад, у Херсонській області, де російське командування навпаки послабило оборону заради зосередження всіх ресурсів на захоплення Сіверськодонецька.
Про бої в місті згадує український військовослужбовець Михайло Лука (позивний «Магнат»).
«У мене була творча робота, я організовував репбатли україномовні. З початком війни був присутній страх, не розумів, наскільки далеко це зайде, але був готовий, що бої будуть скрізь. Ми з другом шукали можливість отримати зброю на випадок того, що доведеться відбивати атаки на заході нашої країни, але до цього не дійшло, слава Богу. Я знав, що буде жорстко. Це було відчуття.
Я — доброволець, 12 березня був у військкоматі. Перед тим був у Львові, де ми займалися ловлею диверсантів. За перший тиждень ми впоралися, дальше викликів не було, і я зрозумів, що кориснішим буду на фронті.
Сіверськодонецькдуже прекрасне місто, українське, яке розвивалося. На той момент, коли ми прийшли в місто, воно ще не було таким зруйнованим. Місто загалом було в чудовому стані і ще велика кількість людей була.
Основна моя діяльність зараз — це завдавати напрямок удару стрільби гарматам і проведення та корегування вогню, артилерійська розвідка свого роду. В нас є декілька спеціалістів, ми міняємось місцями: ходимо в розвідку, корегуємо вогонь, задаємо напрямок стрільби по противнику. Стараємось максимально розвиватися, хочеться бути максимально ефективними. В нас є коло побратимів, які хочуть максимально бути корисними в цій війні, то ми стараємося і ВОГа кидати на ворога, ще дещо вивчаємо. Як тільки зараз підемо на фронт, будемо демонструвати ці навички. Я вважаю, буде гарно».
Бахмутська «м’ясорубка»
(бої за Бахмут точаться з 1 серпня 2022 року)
Бої за Бахмут – це лише фрагмент грандіозної битви за український Донбас (найбільша битва після 1945 року на теренах Європи). Імовірно, спроби росіян захопити місто були частиною плану щодо оточення угрупування ЗСУ в агломерації Краматорськ – Слов’янськ. Однак після вдалого українського контрнаступу в Харківській області штурм Бахмута утратив первісний сенс, але згодом набув не лише воєнно-стратегічного, а перш за все політичного значення.
18 квітня 2022 року Президент України Володимир Зеленський заявив про початок битви за Донбас, а після того, як у липні російські війська змогли взяти ряд великих міст Луганської області, російське командування зосередилося на напрямку Соледар – Бахмут – Слов’янськ, створивши там п’ятикратну чисельну перевагу своїх військ.
Починаючи з 17 травня 2022 року, російські війська почали масові обстріли Бахмута та його околиць, 30 травня розпочалися бої за трасу Бахмут – Костянтинівка, що по суті дало можливість окупантам вийти на околиці Бахмута й розпочати безпосередні бої за місто. З 7-го серпня місто знаходилося в напів оточенні, але на 21 серпня сили росіян вичерпалися і бої набули затяжного позиційного характеру.
Нова хвиля шаленого тиску на Бахмут розпочалася з лютого 2023 року, коли рашистам треба було чимось «відзначити» річницю початку «СВО». Задіявши переважно штурмові загони ЧВК «Вагнер», вони, не рахуючись зі втратами (24 травня главар компанії Є. Пригожин заявив, що в результаті нескінченних боїв із 50 тисяч завербованих ув’язнених знищено близько 20 %, а також загинуло 10 тисяч штатних бійців ЧВК), врешті-решт досягли поставленої мети.
20 травня 2023 року російська влада і сам Є. Пригожин заявили про повне захоплення Бахмута, хоча 27 травня геолоковане відео окремої президентської бригади засвідчило присутність в районі «літачка» загонів ЗСУ, і лише 30 травня спікер східного угрупування ЗСУ Сергій Череватий визнав, що Бахмут знаходиться під контролем РФ. Однак це була «Піррова перемога», оскільки на початок 2023 року місто було зруйноване більше ніж на 60 %, а до травня – практично стерте з лиця землі.
Безпосередньо відчути й пережити все жахіття бахмутської «м’ясорубки» можна завдяки свідченням самих учасників тих кровопролитних боїв.
Говорить боєць із позивним «Американець» (36 років. Під час АТО, в 2014 році, він стояв на обороні Дебальцевого неподалік висоти, яку називають «Валєра» (висота 307.5, поблизу села Санжарівка Бахмутського району Донецької області).
Саме його підрозділ стримував тоді росіян, які хотіли прорватися): « Це як комп’ютерна гра, де рівень складності стає все вищий. Із зеками важко воювати, вони в дурмані перли на нас. Я думаю… ні, впевнений, що жодна адекватна людина не буде лізти по полю, бачачи, що воно всіяно вбитими, обкладатися трупами своїх солдат і лізти далі. Ну яка психіка це може витримати? Не розумію. Це зомбі. Проти «вагнера» теж складно воювати, бо то спецпризначенці навчені, все життя присвятили війні. На Херсонщині найважче було стояти проти російських десантників. Раз за разом ішли атаки. Вони спочатку кидали своїх зеків та мобілізованих, аби виявити вогневі позиції. Наші хлопці давали відсіч, перебивали противника, нас одразу накривала ворожа артилерія, і через 15 хвилин знову вони починали лізти. Зброя не витримувала… Люди старалися і трималися, а зброя не витримувала. Автомати у хлопців клинили… Контрнаступ буде. Але головне не це. Головне те, що ми зробили. Ми за рік знищили найбільшу армію, ми зупинили її звичайною зброєю. По 100 одиниць ворожої техніки до нас виходило – і її зупиняли звичайні люди, ті, які навіть не служили в армії. Вигнали з Київщини, Чернігівщини, Сумщини, Харківщини, з частини Херсонщини, зупинили наступ на Бахмуті. Важкою ціною, але ми це зробили. Українці молодці».
Побратим «Американця» має позивний «Бронік». Йому 24 роки, він з Мукачева. До війни працював оператором та монтажером на обласному телебаченні.
У війську з 27 лютого 2022 року. Він свідчить: « У Бахмуті найбільше вразила і шокувала їхня методика. Попередні їхні штурми, наприклад, на Оріхів, були в основному технікою, а от на Бахмуті – лише живою силою. Але їх треба знищувати. Інакше ж ніяк. Те, що відбувається і відбувалось там, цивільним людям не можна передати. Вони ніколи не зможуть зрозуміти, для чого це місто потрібно тримати. Але скажу лише, що там вони (росіяни. – ред.) зуби поламали і несуть дуже хороші втрати».
Але із захопленням Бахмута бої в його районі не припинилися. Уже влітку в результаті українського контрнаступу вдалося відбити кілька позицій в районі Кліщіївки, Андріївки та Курдюмівки, а також на трасі Слов’янськ — Бахмут. 18 вересня командувач Сухопутних військ ЗСУ Олександр Сирський заявив, що на Бахмутському напрямку було пробито російську лінію оборони, а кілька найбільш підготовлених підрозділів ЗС РФ втратили боєздатність, серед них 72-га, 31-ша та 83-тя бригади.
Якою ціною це здобувається, можна судити з історії, яка трапилася з бійцем із позивним «Фінн» (Сергій Споденюк, 36 років, агроном із Житомирщіни). Його підрозділ вів бої у районі Кліщіївки. Трапилося так, що «Фінн» був відрізаний від своїх і 14 днів тримав оборону в повному оточенні, скеровуючи вогонь наших вояків. Йому з дронів скидали воду, шоколадні батончики, батарейки для рації. Кілька разів посилали товаришів для деблокування, але це кінчалося німич. Урешті-решт, будучи пораненим в обидві ноги, викликав вогонь артилерії на себе й зумів вибратися до своїх. Знаходячись у шпиталі, запевняє: «Я не хочу робити з себе героя».
Авдіївська авантюра Путіна
(бої за Авдіївку ведуться з 21 липня 2014 року)
Бої за Авдіївку, а також бої за Авдіївську промзону розгорнулися навколо міста, яке знаходиться за 6 км на північ від Донецька. Авдіївка — це частина Донецько-Макіївської агломерації, і позиції навколо неї дозволяють контролювати північні околиці Донецька і Ясинуватої, південні околиці Горлівки, а також швидкісну трасу М04 «Донецьк — Горлівка». Окрім тактичної важливості міста, у ньому також працює один з найбільших коксохімічних заводів у Європі — Авдіївський коксохімічний завод.
Збройні Сили України звільнили Авдіївку від проросійських бойовиків 28 липня 2014 року. До 21 січня 2015 року увага бойовиків була прикута до Донецького аеропорту, після знищення якого атак почали зазнавати передмістя Авдіївки — дачний сектор, вентиляційний ствол шахти «Бутівка-Донецька» і промзона на південних околицях міста. Бої за промзону досягли піку навесні 2016 року, після чого українська армія поступово відтіснила терористів на південь до автотраси. У кінці січня 2017 року українські сили наблизилися безпосередньо до автотраси і Ясинуватської розв’язки, взявши її під вогневий контроль.
Хоча локальні бої не припинялися протягом усіх років (з 2014 до 2022), 19 вересня 2017 року під Авдіївкою відкрили меморіал воїнам, загиблим в авдіївській промзоні та в її околицях. Під час відкриття було сказано, що у промзоні загинуло понад 70 бійців. Меморіал складається із хреста та оборонних «їжаків», обнесених колючим дротом. Між ними — пам’ятник на честь загиблого під Авдіївкою капітана Андрія Кизила, меморіальні плити з іменами та світлинами інших полеглих тут бійців та з назвами їхніх підрозділів — 81 ОАеМБр, 58 ОМПБр, 10 ОГШБр, 13 ОМПБ, 12 ОПОЗ, ДУК «Правий сектор», 55 ОАБр, 72 ОМБр, 184 і 199 навчальних центрів.
Бої за Авдіївку спалахнули з новою силою 21 лютого 2022 року, коли президент Росії визнав терористичне угруповання та квазі-державу «Донецька Народна Республіка» незалежно державою, з першого дня повномасштабного російського вторгнення Авдіївка стала одним із перших міст, які зазнали нападу з боку армії Росії. Уже вранці 25 лютого росіяни обстріляли околиці міста, у результаті чого воно залишилося без води, а половина – без світла. У місті також затримали російського колаборанта, який здійснював спостереження за військово-цивільною адміністрацією.
Прикметно, що весь час агресори систематично здійснюють напади на цивільні об’єкти. Так, через обстріли 7 березня Авдіївський коксохімічний завод перевів частину потужностей у режим консервації. Частина працівників продовжувала працювати в режимі 24/7. Також працювали зміни спеціалістів, які забезпечують збереження законсервованих потужностей. 13 березня російські війська з «Градів» знову обстріляли територію Авдіївського коксохімічного заводу. Під вогонь окупантів потрапила також школа та приватні будинки. Унаслідок атаки зупинилася заводська ТЕЦ, через що прифронтове місто залишилося без опалення. 18 травня російським обстрілом фосфорними боєприпасами була знищена міська школа № 1, а вніч з 20 на 21 травня російські загарбники обстріляли школу № 6. За інформацією голови Донецької ОВА, це вже третя школа, знищена росіянами в цьому місті. Через безпосередню загрозу життю мешканців постійно ведеться їхня евакуація: на 31 липня 2022 року залишилося близько 2,5 тисячі осіб, а станом на 10 квітня 2023 року – близько 1800 чоловік.
Зважаючи на стан, в якому знаходиться Авдіївка та її околиці, українські військові на початку вересня 2023 року провели успішну операцію на південь від міста, у ході якої зайняли частину Опитного.
Окупанти також не полишають надії повністю оволодіти Авдіївкою. З 10 жовтня 2023 року вони почали вести наступальні дії в районі Авдіївки та намагаються оточити місто з півдня та півночі. Окупанти перекинули під Авдіївку три нових бригади та здійснюють одночасні масовані атаки механізованими колонами та пішими штурмовими групами за підтримки артилерії та авіації, у поєднанні з ударами по тилах та широким застосуванням БпЛА. За цей час чотири російські батальйони під Авдіївкою стали небоєздатними через утрати. Ворожі штурми не припиняються «ні вдень, ні вночі», і окупанти обстрілюють не лише населені пункти безпосередньо на лінії фронту, але ще й завдають удари по найближчих тилових селищах.
19 жовтня російські окупанти почали масований наступ силами кадрових частин із одночасними ударами дронів, авіації, артилерії та РСЗВ. Запеклість боїв була така, що один із українських офіцерів порівняв це з Курською дугою.
Підводячи тимчасові підсумки наслідків боїв за Авдіївку восени 2023 року, 10 листопада 2023 року Головнокомандувач ЗСУ В. Залужний повідомив, що під Авдіївкою за місяць штурмів РФ втратила майже 10 тисяч окупантів, а також понад 100 танків, 250 бронемашин, близько 50 артилерійських систем та сім літаків Су-25. Безумовно, цих би результатів не було, якби не звитяга українських вояків. Так, на північному фланзі місто утримують бійці зі 116-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ, що сформована на Полтавщині.
Командир відділення полтавець Дмитро Демус, перебуваючи в самому центрі подій, зазначає: «Росіяни пруть, як орда. Без перебільшення, іноді перевага противника в кільканадцять разів, але наші бійці в обороні досить ефективно їх знищують. На нашому напрямку — від двох до п’яти бригад, які точно тут були останнім часом. Судячи з одягу вбитих ворогів, то це якась «еліточка», дуже круто екіпіровані. Усе дуже достойно. І фізично підготовлені також чудово. «Чмобіків» я там не бачив, але ми їх кладемо штабелями. Досвідчені командири, тактичні та польові, вважають, що Авдіївка перевершує навіть події під Бахмутом. Авдіївка — це найбільша поразка росіян». Пишаючись своїми побратимами і водночас шкодуючи за неповторними втратами серед захисників, військовослужбовець продовжує: «Утрати ворога під Авдіївкою перевищують втрати Збройних Сил України у дуже багато разів. У них це ЗК та професійні військові, а в нас це вчорашній вчитель, підприємець. У мене 20 жовтня на руках загинув хлопець, якому ледь виповнилося 20 років… Як можна порівнювати загибель тих, хто добровільно пішов захищати свою державу у 18 років, із загибеллю сотень окупантів, яких своя ж держава не вважає за людей?».
А ось яких висновків доходить експерт Інституту стратегічних досліджень Олексій Їжак в етері «Радіо Свобода»: «Якщо зараз росіянам не вистачить сил і вони зупиняться, то це означатиме, що вони можуть Авдіївку вже і не взяти. Оскільки навесні, а може, з початку року буде в України й інше озброєння. Тому вони так поспішають і з політичних міркувань (у рамках внутрішньої політики), і от з таких військових міркувань».
Важко сказати, як довго триватиме україно-російська війна. На фронті ще неодмінно з’являться нові «гарячі точки», і перетворюватимуть їх на «гарячі» не зброя, а відвага, стійкість, мужність, жертовність уже відомих і ще не відомих українських вояків (від рядового до генерала). За це їм слава й доземний уклін!
