Дмитро Білько
Багатьма літературознавцями вже зазначалося, що поезія Василя Стуса надзвичайно філософічна. Це стосується не лише тематики його творів, а й самого плетива мови. Поза сумнівом, має рацію Оксана Забужко, коли пише, що «цілком новаторський категоріальний тезаурус Стуса просто-таки вимагає специфічного філософського дослідження» [2, с. 143].
Мені ж тут ітиметься лише про одну (хоч і дуже важливу) лексичну одиницю Стусової поетики, а саме – про концепт вертикалі. Наразі я не зустрічав досліджень, присвячених розгляду цього концепту. Проте, якщо казати про українських митців, то цей мотив знайшов пряме продовження у “вертикальному” періоді творчості Опанаса Заливахи, який, до речі, брав участь у художньому оформленні однієї зі збірок поета, а 1993 року отримав премію імені Василя Стуса [1, c. 91].
На кількох прикладах спробую окреслити семантичні трансформації цього просторового концепту.
Написаний 1971 року коротенький верлібр, що починається зі слів «Вміння бути циніком», здається якнайпрозоріше у поезіях Стуса, починаючи від кінця 1970 року1, розставляє акценти, пов’язані з вертикаллю:
«Вміння бути циніком
дається і без зусиль.
Бути людиною –
дертися по вертикальній стіні.
Сізіфова робота,
звичайне глупство.
Кому то вдалося –
дертися по вертикальній стіні?!» [3, c. 140].
Як на мене, це досить промовистий вірш для розуміння того, на яких засновках побудований морально-естетичний топос Стусового світу. В його системі координат людина постає завдяки внутрішній роботі, що мислиться як вертикальний рух. До певної міри це перегукується з самовладним зусиллям Ніцшевої «надлюдини», котра ще має набути визначення, зростаючи над своєю пересічністю. Адже, як пам’ятаємо, за Ніцше, «людина – це істота без визначення». «Людське й надто людське» прозирає у Стуса крізь позицію того-таки пересічного обивателя, людини цинічної, для якої за замовчуванням життя є чимось спонтанним, воно довільно трапляється, а істина його – у пристосуванні.
Натомість у пізніших віршах геть зникає прозора критичність та домінує трагізм і складність образів, що потребують певної деконструкції. Концепт вертикалі постає як фігура фатуму та заразом як головна умова спасіння.
До вертикального виміру належить у Стуса «стовбур життя», котрий поставлений на землю, та, відповідно, стремить до неба як до духовного простору й волі. Це, сказати б, фалічний символ, що означає рід та життя як таке. Він покликаний увиразнити ерос творчості. Однак, приміром, вже у вірші «За читанням Ясунарі Кавабати» (1972) поруч з тим з’являється сполучення «труна вертикальна». Наведу дві строфи з цього вірша:
«Посередині – стовбур літ,
а обабоки – крона.
Посередині – вічний слід
від колиски до скону.
Жаль – ні неба, ані землі
в цій труні вертикальній…» [3, c. 154]
Тож на цій метафізичній мапі позначена доля людини, котра обрала шлях вертикального руху, та який прирікає її до певної жертовності й ізоляції, причому «вертикальна труна» походить від тієї «вертикальної стіни», яка дістає тепер ще й три додаткові. «Вертикальна труна» – це й світ, й необхідність існувати в ньому, затиснутим між стінами неволі, при тому не зрадивши піднесеного вертикального виміру. Фактично, цей герметичний вимір лише й зостається. Якщо знову вдатися до фройдівських алюзій, то поряд з творчім Еросом (ізсередини нього) неодмінно має постати й Танатос. У Стуса – це фігура негації – «вертикальна труна», яка відіграє ще й очищувальну роль.
На думку Стуса, подібної долі спіткала Алла Горська, їй поет присвятив елегію в збірці «Палімпсести» (1971–1977):
«Бентежністю вивищена до неба,
ти прочинила двері і ввійшла
у вертикальний склеп [Курсив мій. – Д. Б.], куди живущим
заказано ходити…» [4, c. 371].
Себто, цей склеп являє собою також сакрально-жертовний простір поета як творчої істоти, націленої у вічність, що неодмінно вмирає для профанного світу2 в прямому й переносному сенсі. Якщо завгодно, це «вежа зі слонової кістки» до навпаки: власне, коли світ більше не лишає місця для вагань. З’являється в цій присвяті також і «стовбур літ», як символічне опертя, як надбання, як ерос творчості.
Наприкінці вірша поет говорить про повертання з мандрів «тим вертикальним склепом», він дивується:
«І хто б прорік,
що вертикаль цього дерзкого лету
ще стане стовбуром? Хто б зміг пройти
межи двома смертями і лишитись живішим за живих. Так, сестро, так:
штурмуймо небо, вкрадене справіку –
ще довге навертання до душі» [4, c. 375–376].
Неважко збагнути, що для Стуса, проголошене в цих рядках, звучало як єдина надія на спасіння. Втім, у віршах 1980–1983 рр. надії майже не залишається, та є остаточне усвідомлення власної поетичної оптики:
«Ковчег твій – це похмурий саркофаг
якому ти до скону вже стерничий.
Коли не роззирнутись по світах,
то сам собі вглядайся в вічі» [4, c. 381].
Як бачимо, «ковчег» трансформується у закритий для зовнішнього світу «саркофаг», де для спасіння лишається виключно внутрішній вимір. У такий спосіб Стус робить ще й автоописання свого поетичного методу, який стає герметичним саме тому, що немає жодної можливості «роззирнутись по світах», єдиним світом стає світ інтроверсійний. А єдиним рухом – є рух всередину та водночас угору. До речі, Стус пов’язує перехід до інтроверсії/внутрішнього саме з верхнім, а не нижнім регістром буття. Входячи в себе, він не стільки занурюється, як підноситься.
Символічний топос пізніх поезій Стуса іноді надзвичайно складний і трагічний, проте навіть з цього першого наближення стає зрозуміло, що концепт вертикалі відіграє в ньому дуже вагому роль. Цілком очевидно, що поштовхом для його появи була загибель Алли Горської, а подальші ув’язнення самого Василя Стуса лише посилили цю тенденцію.
За своєю філософською сутністю “вертикаль” позначає світ внутрішнього-трансцендентного. Власне вона багато в чому й структурує просторові та смислові пласти Стусової картини світу («життєсмерть»), в якій людина постає істотою пронизаною водночас творчим піднесенням і рухом до смерті. Усвідомлення цієї суперечності вивищувало поета над буденністю світу, але й відбирало в нього життя, оскільки ця буденність була ворожою до свободи.
Примітки
- Це своєрідний вододіл, оскільки 28 листопада 1970 року за нез’ясованих обставин загинула Алла Горська, тіло знайшли аж 2 грудня. Ця подія спричинила дуже болісну реакцію Василя Стуса. В загибелі товаришки поет звинуватив тодішню владу, побачивши в тому подальшу долю цілого покоління шістдесятників і свою особисту. «Усім нам смерть судилася зарання», – писав поет у вірші «Пам’яті Алли Горської».
- Гідне уваги, що земляк і побратим Василя Стуса, правозахисник Олекса Тихий, вважав, що «шлях до свободи лежить через тюрму». Так само можна сказати і про Стусове розуміння творчості й життя, дорогою до якого – є смерть у профанному світі.
Література
- Доценко Ю. Вертикаль його долі: єднання неба і землі / Юрій Доценко // Донбас. – 2011. – С. 90–92.
- Забужко О. Хроніки від Фортінбраса. Вибрана есеїстика / Оксана Забужко. – Київ: Факт, 2006. – 352 с.
- Стус В. Вірші / Василь Стус. – Київ: ВЦ «Просвіта», 2005. – 288 с.
- Стус В. Палімпсест: Вибране / Василь Стус. – Київ: Факт, 2006. – 432 с.
