У Бахмуті, на Донеччині, перейменовано чимало вулиць, зокрема, оновлені назви – імена видатних особистостей нашого краю та країни взагалі. Ось декілька з них.
Вулиця Лариси Шепітько
Вул. Клари Цеткін тепер зветься вулицею Лариси Шепітько.
Шепітько Лариса Юхимівна (6 січня 1938 р. – 2 липня 1979 р.) – кінорежисерка, сценаристка і акторка. Уродженка Бахмуту. Мати Лариси Єфросинія одна виховувала трьох дітей, працювала вчителькою в місцевій школі, батько родину покинув. Шепітько закінчила режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії. У студентські роки знялася у кількох фільмах, зокрема, Ельдар Рязанов зняв Ларису в епізодичній ролі «Карнавальної ночі», за життя Олександр Довженко також зняв її в «Поемі про море».
Дебютувала як режисер Шепітько в 1963-му з фільмом «Спека» за повістю Чингіза Айтматова «Верблюжі очі». Стрічка принесла Ларисі Юхимівні перші в кінематографічній біографії нагороди – премії Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах і I Всесоюзного кінофестивалю в місті на Неві.
Популярність Ларисі Шепітько приніс її другий фільм – «Крила», головну роль у якому зіграла Майя Булгакова. Стрічка отримала схвальні відгуки від критиків та глядачів, навіть у Парижі роботу високо оцінили. Лайза Мінелі назвала українку найкрасивішою жінкою Європи, а її талантами захоплювалися Френсіс Кополла та Мартін Скорсезе.
У режисерській скарбниці Шепітько також фільми «Батьківщина електрики» (1967), «О тринадцятій годині ночі» (1969), «Ти і я» (1971), «Сходження» (1976). Шепітько написала сценарій до стрічки «Прощання», але завершити кіно не вдалося. 2 липня 1979 р. Лариса Шепітько загинула у автокатастрофі.
Роботу над незакінченим фільмом завершив її чоловік – кінорежисер Елем Клімов у 1982-му. Він також зняв документальний фільм «Лариса», змонтований із фрагментів її фільмів та інтерв’ю з її колегами.
Вулиця Арона Китаєва
Вул. Червонофлотську названо вулицею Арона Китаєва.
Китаєв Арон Львович (11 вересня 1884 р. – 18 квітня 1939 р.) – лікар за покликанням. Народився в небагатій єврейській родині. Вищу медичну освіту здобув у Харкові. Після закінчення університету у 1910 р. Арон Львович працював лікарем у робітничих селищах Донбасу. У 1911 р. ліквідовував епідемію холери в Бахмутському повіті Катеринославської губернії. Упродовж 1914-1918 рр. брав участь у Першій світовій війні, був військовим лікарем.
Після війни працював лікарем єврейського товариства в Бахмуті. Зусиллями Арона Львовича в Бахмуті організували онкологічний диспансер та ендокринологічний пункт, пологове відділення, яке він очолив у 1926 р. Одночасно Китаєв читав лекції в медичній школі міста. У 1937 році став депутатом Верховної ради СРСР.
Арон Львович є одним з ініціаторів заснування Бахмутського медичного коледжу (заснований 2 жовтня 1926 р. як фельдшерсько-акушерська школа).
Вулиця Василя Гайворонського
Ім’я Василя Гайворонського надано колишній вулиці Орджонікідзе.
Гайворонський Василь Андрійович (14 січня 1906 р. – 13 листопада 1972 р.) – український письменник. Народився на Донеччині, у місті Костянтинівка. Писати почав юнаком, займався самоосвітою при міській бібліотеці, з 16 років працював робітником на Костянтинівському скляному заводі. 1924 р. став членом Спілки письменників Донбасу «Забой». Навчався у Московському технічно-мистецькому інституті на літературному відділенні у 1926-1929 рр.
Упродовж 1929-1934 рр. був заступником голови письменницької організації «Забой» та заступником головного редактора журналу «Літературний Донбас» (оновлена назва журналу «Забой») Григорія Баглюка. Колеги та знайомі відгукувалися про Гайворонського як про досить скромну людину, а сам Василь Андрійович критично оцінював свій доробок: «У письменниках я ходжу майже все своє доросле життя, але написав дуже мало і написане далеке від досконалості».
У 1930-ті рр. національно-патріотичні сили зазнавали утисків з боку радянської влади, обертів набирала русифікація. 1933 р. Василя Гайворонського було заарештовано, ув’язнено у Бахмутській тюрмі і вислано з України. Письменник утік та переховувався, змінював місця проживання, зрештою, через переслідування Гайворонський емігрував до Сполучених Штатів Америки.
За кордоном він взяв собі псевдонім – Василь Гайдарівський. Видав збірки оповідань і новел «Ще одне кохання» (1946), «А світ такий гарний» (1962), «Заячий пастух» (1962), «Сенсація знічев’я» (1963), пізніше в періодиці США з’явилися ще декілька його творів – «Циркачка» (1986), «Спокута» (1991). У рукописах мав повісті «Крадений батько», «Прокляте море» та роман без назви з шахтарського життя передвоєнного часу, але книги залишились незавершеними за браком у письменника творчого натхнення, часу на доробку та коштів на їх видання.
„А як і трапиться комусь залишити свою батьківщину, то сумуватиме за нею, поки житиме, і сум укоротить такому життя”. Рядки з повісті «Заячий пастух» стали для Василя Гайворонського пророчими. 13 листопада 1972 р. письменника знайшли повішеним.
У творчій діяльності Василя Гайворонського умовно виділяються такі періоди: 1925-1933 рр. – донецький; 1934-1948 рр. – період репресій і переслідувань; 1949-1972 рр – еміграційний. Ці періоди різняться не лише місцем перебування письменника, а й тематикою творів. Тема рідного Донбасу є провідною у творах усіх періодів. Неодноразово письменник звертався до пережитого, щоразу відтворюючи у своїй творчості ту чи іншу подробицю, той чи інший епізод із життя, наділяв героїв деталями своєї біографії, звичками і рисами свого характеру.
Постать Василя Гайворонського досі залишається малодослідженою.