«Сарказми», 5 фортепіанних п’єс, ор.17.
27 листопада 1916 року в Петрограді Сергій Прокоф’єв вперше виконав цикл з п’яти фортепіанних п’єс, який спочатку називався «Саркастичні п’єси», але ж пізніш (за порадою друзів) перейменував у «Сарказми». І знов, як і раніше, ця прем’єра викликала бурю емоцій. Ось як сам композитор описує враження публіки від цього циклу: «Народ хватается за голову: одни – чтобы заткнуть уши, другие – чтобы выразить восторг, третьи – чтобы пожалеть автора, когда-то много обещавшего» (з листа до М.Мясковського).
Звісно ж, перше, що здивувало публіку, це назва – «Сарказми». Нагадаємо, що саме слово позначає злу й уїдливу насмішку. А який сенс сам Сергій Прокоф’єв вкладав у цю назву? Про це ми можемо дізнатися з «Автобіографії» композитора: «Иногдамы зло смеёмся над кем-нибудьиличем-нибудь, но когдавсматриваемся, видим, как жалко и несчастноосмеянное нами; тогда нам становится не по себе, смехзвучит в ушах, но теперь он смеётся уже над вами».
І хоч цю своєрідну програму він написав лише до п’ятої п’єси циклу, але ж вона допоможе зрозуміти образний зміст «Сарказмів». Тому що це не просто зібрання п’єс. «Сарказми» – цикл, в якому є своя особлива драматургічна логіка. Якщо спробувати зафіксувати її за простою схемою, то виглядає це так: 1, 3 і 5 п’єси – це демонстрація активності, скерцозності та наступу; 2 і 4 п’єси – належать до фантастичної образної сфери.
«Сарказм» №1 – це стихія контрастності: від лірики, добродушного гумору до злої насмішки.
«Сарказм» №2 –на відміну від №1 позбавлений контрастів. Настрій, який домінує в цій п’єсі, можна визначити як настороженість. А музичні засоби, за допомогою яких композитор досягає такого ефекту, відсилають нас до імпресіонізму (зокрема до Клода Дебюссі).
«Сарказм» №3 – наповнений зловісними образами. Атмосфера жаху створюється за допомогою рокіту у низькому регістрі фортепіано. І середній, напевно – ліричний розділ п’єси – це лише «зрив в задушевність», який не змінює основного образу.
«Сарказм» №4 – його музика стрімка, захоплює слухача бурхливими пасажами та незвичними інтонаціями.
«Сарказм» №5 – це найбільш яскрава п’єса циклу. Нагадаємо, що саме для останньої п’єси циклу Сергій Прокоф’єв і написав програму. Хоча сприйняття її програмності дуже суперечливе. Хтось говорить про «сміх крізь сльози» (І.Нєст’єв), хтось стверджує, що «ніякого сарказму в музиці немає. Є сила і душевне здоров’я» (О.Орелович). А піаніст С.Сафроніцкійвзяв епіграфом до своєї інтерпретації цитату із О.Блока: «Не слухайте нашого сміху, слухайте ту біль, яка за ним».
А закінчити хотілось б думкою музикознавця М.Казіника: «П’ять «Сарказмів» Прокоф’єва – це свого роду прокоф’євська заявка на всю його майбутню творчість, як дуб у жолуді, укладена вся його музика. Весь майбутній розвиток – всі його знамениті симфонії, всі його опери, всі фортепіанні сонати. Тут він вже, як Моцарт, тримає в собі всю творчу систему в голові, і просто коротко-коротко, тезово показує – від цього йдемо, від цього відмовляємося, над цим сміємося, з цим сперечаємося, цьому радіємо».
