Людмила Олександрівна Шеремет народилася 21 листопада 1942 року в окупованому нацистами місті Макіївці Донецької області під час Другої світової війни.
У її матері майже не було молока, і старші сусідки радили жінці взагалі не годувати маля, бо «все одно не виживе, краще приділи увагу трьом старшеньким». Але Людмила вижила. Її перші спогади — як її, ще зовсім маленьку (ледь більше року), німці, які квартирували поряд, підгодовували шоколадом.
Батько Людмили працював контролером на електропідстанції. Коли дівчинка навчалася у дев’ятому класі, він загинув. Повертаючись після однієї з перевірок, де Олександр виявив неполадки, його машина, яка була повністю справною, з незрозумілих причин пішла під укіс. Врятувати чоловіка не вдалося. Унаслідок цього, дівчина твердо вирішила стати медиком.
Людмила не вступила з першого разу до медичного інституту, тож з 1959 по 1962 роки була санітаркою в одній з макіївських лікарень. Працювала й тоді, коли вже навчалася в медінституті.
На п’ятому курсі навчання Людмила поїхала у Кам’янець-Подільський на весілля до однокурсниці, де познайомилася там зі студентом Київського інженерно-будівельного інституту. Невдовзі вони одружилися.
За фахом жінка отримала хірургічний профіль та потрапила у Краснодонську районну лікарню на посаду анестезіолога.
Після народження донечки Ірини, у 1969 році, Людмила разом з чоловіком переїхала до міста Хмельницького, де на той час проживали його батьки. Там теж працювала анестезіологом, але додатково пройшла курс акушерства та гінекології. У 1977 року отримала посаду в Хмельницькому міському пренатальному центрі, де залюбки працювала.
Донька Людмили Олександрівни Ірина ділиться такими спогадами про маму: «Я своєю матусею пишалася завжди. Мені навіть колеги казали: «Іра, ти повинна бути схожою на свою маму». В дитинстві такої любові та турботи, яку отримала я, напевно, не мав ніхто. Мамуня мене завжди підтримувала. Вона була надзвичайно життєрадісною, всіх заряджала своєю енергією.
Чудово співала, знала відомі арії і співала їх краще, ніж я, хоч у мене за плечима музична школа. Однією з улюблених маминих пісень була «Милая моя, солнышко лесное» Юрія Візбора.
Вона вміла створювати затишок, її колеги з пологового розповідали, що не пам’ятали, чим саме вона їх пригощала на днях народження, натомість пам’ятали її тепло, увагу, оригінальне сервірування… І це при тому, що мама дуже смачно готувала, і зробити це краще, ніж вона, вдавалося рідко кому.
Вона, як з власними дітьми, панькалася з вагітними жінками, які ходили до неї на прийом, Пам’ятала як кожну звати, як звати їхніх дітей… Жінки, навіть народивши, й далі ходили тільки до неї. І колеги, і пацієнти пам’ятають її тільки усміхненою.
Мама, як і всі Скорпіони, була бійцем, безкомпромісною, ніколи і ні перед ким не прогиналася. Таких принципових не дуже люблять і кар’єру вони, як правило, не роблять. Тому пішла на пенсію з посади рядового лікаря. Але вдома не сиділа: займалася дачею, вирішувала чиїсь проблеми… Останніх три-чотири роки я взагалі відчувала, що вона не лише моя мама, а й усіх нужденних і знедолених: як людей, так і тварин…»
Участь у Революції Гідності та обставини загибелі. Людмила Олександрівна була активісткою на київському Майдані, під час Помаранчевої революції. Мабуть, тавро боротьби закралося в її серце ще з молоком матері. Адже вона понад усе прагнула відстоювати свої життєві переконання.
У 2009 році жінка вийшла на пенсію з посади рядового лікаря. Це аж ніяк не завадило її продовжити допомагати людям та залишатися активною особистістю. Вона майже кожен день ходила на хмельницький майдан, коли восени 2013 року розпочалася Революція Гідності. Вона підтримувала мітингувальників усіма силами: з пенсії віддавала гроші на їх підтримку та допомагала продуктами. Позиція у Людмили була безкомпромісна: «Краще я зайвий раз не поїм, а дітям допоможу».
Донька активістки згадує про ті часи: «Дуже переймалася людьми, які під кулями стояли на київському Майдані, — продовжує Ірина В’ячеславівна. — Ночами не спала, сиділа перед телевізором, молилася. Пам’ятаю, як вона плакала, коли розповідала про студентів, які переховувалися в Михайлівському соборі. Казала: «Якби була трохи молодшою, сама зі зброєю в руках стала би проти «Беркута»… Зараз я точно знаю, що вона – наш Ангел-охоронець і нині допомагає нам уже з небес».
18 лютого та в ніч проти 19 лютого 2014 року жінка безперервно стежила за подіями у Києві, які транслювалися на кожному телеканалі. Донька згадує, що 10 лютого о сьомій годині ранку мама попросила чоловіка вимкнути телевізор, бо хотіла трохи перепочити. Але невдовзі твердо вирішила піти до будівлі місцевої СБУ, де активісти проводили пікетування та намагалися завадити хмельницьким спецпризначенцям поїхати до столиці. Протест розпочався о 13:00, але діалог так і не стався. За наказом тодішнього голови управління СБУ Віктора Крайтора, силовики без попередження почали жорстоко стріляти у людей просто з вікон будівлі.
Донька Людмили Олександрівни Ірина пригадує: «Після 11-ї намагалася зв’язатися з нею кілька разів, але ніхто не відповідав. А потім зателефонував батько, сказав що під СБУ був мітинг, і там підстрелили якусь жінку. Сказав, що вже був там, але її вже забрали. Ходив до обласної адміністрації, там відповіли лише: «Жінка середніх років». А мамі вже було 71. У міськраді сказали, що то начебто вона. Потім я зателефонувала в лікарню, і там теж сказали: «Здається, вона…».
19 лютого 2014 року Людмила Шеремет була смертельно поранена під стінами управління СБУ у Хмельницькому, коли намагалася запобігти кривавій стрілянині. Силовики влучили кулею у голову жінки, пошкодивши тканини головного мозку. Лікарі Хмельницької міської лікарні протягом трьох днів тяжко боролися за її життя, але, на жаль, врятувати активістку не вдалося. У сімдесят один рік, 22 лютого, жінка померла.
Людмилу Олександрівну поховали у селі Шаровечка Хмельницького району.
Нагороди та відзнаки.
За громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності, Указом Президента України № 890/2014 від 21 листопада 2014 року Володимиру Наумову було присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка” (посмертно).
4 липня 2015 року патріарх УПЦ КП Філарет нагородив Героя почесною медаллю «За жертовність і любов до України» (посмертно).
8 травня 2016 року, під час Служби Божої в соборі Святого Юра у Львові, подвиг Героя було відзначено Грамотою Верховного архієпископа Києво-Галицького Святослава (посмертно).
Людмилу Шеремет увіковічнено у поезії Ганни Дудки «Руки ангела».
«Дарувати життя – то не те, що життя відбирати,
Взяти вперше на руки і мовити світле «Привіт!»
Найсвятіше на світі, напевно, – дитина і мати,
Таємниця найбільша – прихід у міжзоряний світ.
Скільки їх, тих малят, що завдячують подихом першим
Цій людині простій, що така, ніби сонячний день!
Її праця не буде в переліку подвигів, звершень,
Але досі їй вдячні за щастя десятки людей.
Тільки б долю прихильну усім! Споконвіку відомо:
Народитися важко, а жити ще важче стократ.
Тож стояла вона, не зважала на вік і на втому,
Коли вкотре зібрав на Майдані людей листопад.
Та тривожна зима, що вже дихала в душу студено,
Ті сніги, що мерщій присипали криваві сліди.
І знамена, знамена, навкруг синьо-жовті знамена,
І безглуздий той штурм. І куди ж ви побігли? Куди?
Із будівлі вогонь! Зойк і галас. І скошено перших.
Відбирати життя дуже просто, як серця нема.
Тільки можна безсмертними стати, геройськи умерши,
Стати зіркою, променем там, де суцільна пітьма.
Помаранчевий вихор! І вибір незмінний – свобода,
І бажання, щоб правді ніхто не наставив пасток.
І Хмельницький беріг у музеях козацькі клейноди ,
Густо списував слави новий героїчний листок.
У ті дні назбирала всього, і новісінька шуба
Теж поїхала! Та ж благородна у них ціль!
Якщо хтось був жертовний – вона у квадраті чи в кубі,
Скорпіони такі – правдолюби і справжні борці!
Розчаровані… Що ж, це не значить, що руки вже склали,
Що вогонь той погас назавжди – іскра тліла іще.
Тож невдовзі вже тисячі знов на майданах стояли,
Й частувало їх небо то снігом рясним, то дощем.
Частували їх кулями. Що ж, коли нерви на грані,
І сумління чиєсь програє у нерівній борні.
Кожен вибір зробив: хтось активний борець на дивані,
Хтось під кулі утрапив, а хтось спопелів у вогні.
Для стількох вона стала і ангелом, і берегинею,
Пам’ятає вона імена, перший подих – зворушливу мить!
Може, їх не було серед тих, хто стріляв їм у спини,
Хто стріляв прямо в очі, не знаючи, як їм болить?
Теплий усміх не гасне. Він блимне у щемних загравах,
У весняному промені, в скельці, у шибці вікна.
Тільки білий халат – наче докір великій державі.
Заповіт у житті, одинадцята заповідь нам».
