Допис для рубрики «Історія зародження промисловості Донеччини (кінець ХІХ – поч. ХХ ст.)»
Матеріал надано КУ «Маріупольський краєзнавчий музей»
Достатньо повну характеристику розвитку промислового виробництва в Маріуполі до початку 90-х років XIX століття дає стаття М. І. Кустовського «Фабрична та заводська діяльність м. Маріуполя» у збірнику «Маріуполь та його околиці». У статті представлено: цегляне виробництво, виготовлення свічок, мила, борошномельні млини, макаронну фабрику, пивоварний завод.
Висновок автора щодо загального стану справ в промисловості міста звучав зовсім неоптимістично: «…фабрична і заводська справа – скромна справа, коріння її худе і довге, за відсутністю поживних соків поблизу, шукають їх вдалині, плоди кволі, зривають і підбирають їх сусіди, здалека підбирати їх не поспішають».
Але процес активного промислового будівництва, що був би не можливий без іноземних технологій, фінансування та спеціалістів, вже почався на території тодішньої Катеринославської губернії, видобуток кам’яного вугілля, залізної руди, створення металургійного виробництва, відбудова експортних логістичних маршрутів – все це не могло не позначитися, на одному з найбільших міст губернії, де до того ж знаходився найближчий порт.
Провісником позитивних зрушень в економіці та промисловому виробництві міста став розвиток транспортних мереж, зокрема і будівництво Маріупольської гілки Донецької кам’яновугільної приватної залізниці від станції Оленівка в південному напрямку. У 1882 році маріупольська ділянка була здана в експлуатацію. 1 липня 1893 року вона увійшла до складу державної Катерининської залізниці, що з’єднала Криворізькі залізні родовища та Донецький вугільний басейн.
Збільшення потоку товарів, що надходять до Маріуполя залізницею для подальшого прямування морем, викликало необхідність будівництва нового порту, оскільки старий порт у гирлі Кальміуса не міг впоратися зі збільшеним вантажообігом. Морський торговельний порт заклали в березні 1886 року за 5,5 км на захід від гирла річки. Протягом трьох років було споруджено набережну (850 м), три моли, два хвилеломи, проведено днопоглиблювальні роботи (глибина гавані склала 4,26 м), збудовано портові приміщення, прокладено залізницю від станції Маріуполь. З містом порт з’єднали брукованим шосе. 21 серпня 1889 року відбулося відкриття порту.
Цього дня на теплохід «Ведмедиця» занурили 11 тис. пудів вугілля. Для збільшення відпускної спроможності порту у 1899 – 1901 роках було споруджено нову вугільна гавань. У порту працювали різні механізовані пристрої, призначені для навантаження та вивантаження товарів: два вагоноперекидачі, дві естакади, елеватор та естакада системи Гунта, гідравлічний кран. Енергію цих механізмів виробляла центральна гідравлічна станція. Маріупольський порт став морською брамою Донбасу, через яку каботажними суднами вивозилося донецьке вугілля, за кордон – зерновий хліб (пшениця, ячмінь, овес).
Узбережжя Чорного та Азовського морів постачалося продуктами металургійних заводів Донбасу. Ввозилася марганцева та залізна руда для потреб заводів Донецького басейну. Продовжував діяти і старий порт у гирлі Кальміуса. Для виконання робіт з поглиблення дна у 1898 році місто придбало в Будапешті на заводі Данубіус-Шеніхен-Гартман і Ко землечерпальну машину.
Діяльність залізничного транспорту та морського порту відкрили дорогу до Маріуполя для промислових капіталовкладень. Яскравим проявом промислового буму та іноземних інвестицій стало будівництво двох металургійних заводів поряд із містом. У 1896 році було засноване Нікополь-Маріупольське гірське та металургійне акціонерне товариство.
Його назва була обумовлена економічними завданнями: одночасною розробкою Покровської марганцевої копальні поблизу Нікополя, залізної копальні при станції Калачівське у Верхньодніпровському повіті, Миколаївської залізної копальні поблизу станції Велико-Анадоль та будівництвом металургійного заводу поблизу Маріуполя. Основними власниками його акцій стали французькі банки та приватні акціонери.
Навесні 1896 року в американському місті Сіетл було повністю викуплено трубний завод, поміщено на пароплави і восени того ж року доставлено до морського порту міста Маріуполь. Ідея створення поблизу Маріуполя трубного заводу належала прусському підданому підприємцю Адольфу Ротштейну та його американському компаньйону Едмунду Сміту. Підприємство було спроєктовано та побудовано як завод із повним металургійним циклом – доменне, сталеплавильне, листопрокатне та трубне виробництво.
Монтаж його проводився в дуже стислий термін під керівництвом американських інженерів за проєктом видатного конструктора доменних печей Джуліана Кеннеді. Трубне виробництво було введено в експлуатацію в той час, коли ще йшло будівництво доменного та мартенівського цехів. Зведення заводських корпусів почалося у грудні 1896 року за 5 верст від Маріуполя, а 1(13) лютого 1897 року трубний стан вступив у дію. Першою продукцією заводу були труби для нафтопроводу Баку – Батумі, стислі терміни конкурсу на постачання труб для якого і обумовили рекордний час будівництва. З 1899 року діяли вже його головні відділення – доменне, мартенівське, ливарне і механічне, листопрокатний та залізопрокатний стани, електростанція. Завод випускав чавун різних марок, сталеві болванки, сортове залізо, труби.
Передовий технічний рівень обладнання Нікополь-Маріупольського заводу дозволяв випускати продукцію високої якості, всіх сортів та розмірів, що зустрічалися на ринку. Цей завод – єдиний із усіх заводів імперії отримав право виготовляти листи для англійської суднобудівної компанії Ллойда. Завод Нікополь-Маріупольського товариства як за проєктним рішенням, так і за втіленням був одним із найкращих в імперії. У 1898 році поряд із заводом «Нікополь» розпочалося будівництво ще одного металургійного підприємства «Російський Провіданс», яке належало однойменному акціонерному товариству – дочірній фірмі бельгійського АТ «Провіданс».
Це суспільство розгорнуло у Росії широку діяльність. Одночасно закладалися залізні рудники Бухінік поблизу Кривого Рогу та Кіз-Аул-Черелецький у районі Керчі, кам’яновугільні копальні у Мушкетовому. Завод «Російський Провіданс» споруджувався для виробництва чавуну, листового заліза, залізничних рейок тощо.
У 1920 році були націоналізовані та об’єднані металургійні заводи Нікополь-Маріупольський та «Російський Провіданс» в єдине підприємство “Маріупольський об’єднаний металургійний державний завод”. У 1924 році його перейменували в Маріупольський металургійний завод ім. Ілліча.
Після здобуття Україною незалежності став називатися Маріупольським металургійним комбінатом ім. Ілліча. Весною 2022 року внаслідок широкомасштабної російської агресії завод сильно постраждав та був частково зруйнований.
