Концерт для фортепіано з оркестром №2, g-moll, ор.16.
23 серпня 1913 року відбулося перше авторське виконання Другого концерту для фортепіано з оркестром. І це був справжній скандал.
Публіка розділилася на два протилежні табори. Академічна частина обурювалася: «Кішки на даху краще співають», «Дебют фортепіанного кубіста і футуриста», «Що він робить – висміює нас?». Але ж були й інші відгуки. Наприклад, Б. Асаф’єв написав про концерт «…прекрасное произведение, ошеломляющее своей искренностью, новизной выражения и насыщенностью содержания».
Слід зауважити, що в той час таку завзяту полеміку навколо творчості Сергія Прокоф’єва можна вважати скоріш за правило, ніж за виняток. Новизна, якщо не сказати зухвалість, творів молодого композитора одних слухачів відштовхувала, а інших, навпаки, захоплювала. Але ж байдужими не залишала нікого.
Роботу над Другим концертом Сергій Прокоф’єв розпочне наприкінці 1912 року. І в процесі роботи над новим твором він врахує всі критичні зауваження, які лунали на адресу попереднього, Першого концерту ( 1911р.). «Упрёки в погоне за внешним блеском и в некоторой «футбольности» первого концерта повели к поискам большей глубины содержания во втором», – відзначав сам композитор.
Микола Мясковський, теж композитор і близький друг Сергія Прокоф’єва, вже на початку квітня 1913 року напише: «Серж Прокофьев кончает 2-ой концерт для фортепиано в 4-х частях, очень свежий и интересный; более интимный по складу нежели 1-й, но и ещё более трудный. Он мне наигрывал кусками … – попадаются прямо замечательные штуки, совсем небывалые и преобворожительные».
Але ж незабаром відбудеться подія, яка вплине на подальшу роботу над концертом. 27 квітня Сергій Прокоф’єв отримає листа від свого друга Макса Шмидтгофа, зміст якого вразить його до глибини душі: «Дорогой Серёжа, сообщаю тебе последнюю новость – я застрелился…». Запис у щоденнику Сергія Прокоф’єва дає нам лише приблизне уявлення про стан композитора в той момент: «Я заметался по кровати, по комнате, подошёл к зеркалу, выскочил в соседнюю комнату… Ужас охватил меня от невероятности события».
Звісно ж, що ця страшна трагедія не могла не вплинути на творчий процес. Акцентована експресивність і тривога Другого концерту змусять насторожитися навіть доброзичливців Прокоф’єва. Наприклад, один з музичних критиків ( В. Каратигін ) написав про «хворобливе враження» від фіналу концерту: «Леденящий ужас охватывает слушателя, волосы дыбом становятся на голове, когда медные берут заключительные аккорды концерта…». А образи ІІІ частини занурюють слухача в світ такої моторошної фантастики, що багато хто з дослідників творчості композитора порівнює їх з образами фресок Франсіско Гої ( мається на увазі фрески з Будинку глухого ).
Але ж в цілому, характерною рисою всього концерту є образна багатоплановість: окрім інфернальної третьої частини і стихійної дикої сили фіналу, тут є і прониклива лірика, і романтичний пафос ( І частина ), і запал молодості, і радість життя (ІІ частина ).
Сьогодні, через більш ніж 100 років з дня прем’єри Другого концерту зрозуміло, що його сприйняття значно глибше елементарних симпатій або антипатій. Оскільки Другий концерт – це, перш за все, твір величезної вражаючої сили та видатного таланту.
Відзначимо також, що цей концерт належить до числа найважчих творів піаністичного мистецтва. Його виконання дає можливість для піаніста не тільки продемонструвати віртуозну техніку, а й ще і перевірити себе (і оркестр) на хоробрість та витривалість.
