Навесні 1912 р. молодий композитор пише найтяжчу для виконання Токату для фортепіано орus11. Треба зауважити, що протягом 1912 -1913 р. Сергій Прокоф’єв взагалі більшу увагу приділяє саме фортепіанним творам, в яких він прагне розширити уявлення про віртуозність та можливості фортепіано в цілому. А якщо говорити ширше, то протягом всього життя композитор використовував цей інструмент для затвердження своїх новаторських ідей.
Віртуозне володіння роялем викликало у публіки прямо протилежні емоції. З одного боку – захоплення, з другого – обурення і обвинувачення у механістичному «бездушному» виконанні. «Сталеві пальці, сталеві зап’ястя, сталеві біцепси, сталеві трицепси… Це звуковий сталевий трест».- так відреагує (трохи пізніше) на виступи Прокоф’єва у Америці місцева преса (а чорношкірий ліфтер у готелі, де композитор зупинився, прочитавши газети, з повагою помацає біцепси Прокоф’єва, вважаючи, що перед ним боксер).
Але були й інші оцінки. Так, наприклад, директор Петербурзької консерваторії, яку у 1914 р. Сергій Прокоф’єв закінчить з блиском, вигравши першу премію на конкурсі піаністів, О.К. Глазунов скаже: «Самобытный виртуоз нового типа с своеобразной техникой, желающий извлечь из современного фортепиано непосильные эффекты». Цікаво, що при всьому внутрішньому неприйнятті новаторства молодого композитора, Глазунов на цьому конкурсі поставить йому найвищий бал – 5+.
Французький колега і друг Прокоф’єва Серж Море свої враження сформулює так: «Прокоф’єв був природженим піаністом і всі, хто пам’ятає потужне звучання його нервових виступів, підкріплених безпомилково впевненою технікою, можуть зрозуміти, чому його називали «Паганіні роялю».
Але повернемося до Токати ор.11 (до речі, токата, в перекладі з італійського – дотик. Це музична п’єса у дуже швидкому, але чітко ритмованому русі.). М. М’ясковський, композитор та близький друг Сергія Прокоф’єва, так напише про цей твір: «Чертовски остроумно, колко, энергично и характерно… Может казаться странным, что пьесе в 10 – 12 страниц я пишу целый дифирамб, но не могу удержаться от вопля восторга. Пока это одно из его лучших и во всяком случае наиболее зрелое сочинение». Ці слова були написані практично відразу, після прем’єри цього твору.
Але і пізніше, вже після смерті Сергія Прокоф’єва, автор першої наукової біографії композитора,І. Нєст’ев дасть не менш яскраву характеристику: «Словно прорвав все плотины, хлынул неудержимый поток: в нём и ощущение богатырской силы и молодой ликующий смех».
Давайте ж і ми зараз підключимося до цього музичного perpetuummobile та і зарядимося від чистого джерела абсолютної енергії.
Прослухати можна тут:
https://classic.chubrik.ru/Prokofiev/Toccata_Horowitz.html
https://classic-online.ru/ru/production/2880
