Михайло Петренко (1817-1862) – “Літературна Донеччина”

Михайло Петренко

Донецький обласний краєзнавчий музей продовжує публікувати про відомих митців нескоренного Донецького краю, які в різні історичні часи у своїх творах висловлювали захоплення певною самобутністю та степовою красою шахтарського Донбасу, незламністю духу та щирістю почуттів його людей. Сьогодні пропонуємо згадати життя і творчість відомого українського поета й драматурга Михайла Петренка (1817-1862), якого в народі ще душевно називають «Слов’янським соколом».

Відомо, що народився він у місті Слов’янську Донецької області в сім’ї губернського секретаря. Як і де проходили початкові етапи навчання майбутнього поета, не встановлено, але вважається, що початкову освіту здобув у місті Слов’янську.

З 1833 року М. Петренко жив і навчався в місті Харкові, закінчив юридичний факультет Імператорського Харківського університету (нині ХНУ імені В.Н. Каразіна). Згодом М. Петренко вступив на службу до Харківської Палати кримінального суду канцелярським чиновником. Протягом життя обіймав різні чиновницькі посади, зокрема, служив у Лебединському земському суді, був нагороджений пам’ятною медаллю другого ступеня «В память войны 1853–1856 гг.» темної бронзи на Володимирській стрічці, проте участі у Кримській війні 1853–1856 не брав.

Помер Михайло Миколайович Петренко 25 грудня 1862 у віці 45 років від лихоманки в місті Лебедині Харківської губернії.

Уперше згадка про поета-романтика Михайла Петренка з’явилася у 1841 році в поетичному альманасі «Сніпъ», де в збірці під загальним заголовком «Думки» було надруковано декілька віршів, як-от: «Недоля» (Дивлюся на небо та й думку гадаю…), «Вечірній дзвін», «По небу блакитнім очіма блукаю…», «Туди мои очі, туди моя думка…». Згодом були написані вірші «Взяв би я бандуру…», «Думи мої, думи мої…», «Небо», «Весна», «Весна», «Ходить хвиля по Осколу…» та інші.

Творчий доробок письменника доволі цікавий і розмаїтий, наповнений радістю, життям, глибокою щирістю, містить філософське підґрунтя. Зокрема, талановитий земляк романтично оспівував у циклі поезій неповторну природу й красу свого краю, розкриваючи духовне багатство української народної культури. Наприклад, ось так тепло й захопливо писав Михайло Петренко про рідне місто – свою малу батьківщину.

Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!
Забилось серденько в грудях,
Пригнулись до землі коліна,
А очі плавають в сльозах!
Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
І так красуєшся собі!
Твої дівки цвітуть так мило,
Їх чорні брови, їх пісні –
По Україні перве диво
І перша слава для річей.
Нігде нема таких очей,
Які слов’янки мають очі:
І рання зірка на востоці
Навряд бува ясніша їх!
Ох! хто із хлопців молодих,
Який хоч раз на вас поглянув,
Покойно нічку досипав,
По вас горюючи, не в’янув,
Не плакав нишком, не вздихав.
Ви всі на диво білолиці;
Як подивлюся я на вас,
Ви настоящі чарівниці;
І всякий раз, і всякий раз,
Коли слов’янка що промове,
Так і почуєтья тобі,
Неначе вечором в діброві
Воркує горлиця собі;
А як вечірньою порою
В садочку пісню заведе, –
Так до сліз нехотя і доведе,
І серце підорве жуброю.

Через свою мелодійність, надзвичайну ліричність та водночас глибоку змістовність чимало поезій М. Петренка покладено на музику. Зокрема, вірш «Ось-ось Слов’янськ! Моя родина!» також було покладено на музику викладачкою міської дитячої школи мистецтв Наталією Рамазановою. Тепер слов’янці її виконують практично на всіх Петренківських заходах та на День міста.

Романтичні твори митця вражають пісенністю й любов’ю до своєї землі та її історії, надихають кожного з нас так само віддано любити рідний край, своє місто як частку української землі, а отже, любити Україну в Україні. Уже одне те, що Михайло Петренко написав вірш «Дивлюсь я на небо…», який знають багато мільйонів українців, робить його знаменитим і дорогим серцю кожного, хто думає, живе і бореться за краще майбутнє сучасної України.

Дивлюсь я на небо та й думку гадаю:
Чому я не сокіл, чому не літаю,
Чому мені, Боже, ти крилець не дав?
Я б землю покинув і в небо злітав.
Далеко за хмари, подальше од світу,
Шукать собі долі, на горе привіту
І ласки у зірок, у сонця просить,
У світлі їх яснім все горе втопить.
Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?
Кохаюся з лихом, привіту не знаю
І гірко і марно свій вік коротаю,
І в горі спізнав я, що тільки одна —
Далекеє небо — моя сторона.
І на світі гірко, як стане ще гірше, —
Я очі на небо, мені веселіше!
Я в думках забуду, що я сирота,
І думка далеко, високо літа.
Коли б мені крилля, орлячі ті крилля,
Я б землю покинув і на новосілля
Орлом бистрокрилим у небо польнув
І в хмарах навіки от світу втонув!

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

(1) коментар

  1. Олександр Петренко

    Приємно прочитати статтю про Поета-романтика, позбавлену традиційних “помилок”. Донеччині є ким пишатися і в цьому списку поет-романтик першої половини 19 століття Михайло Петренко. Співробітникам Донецького Обласного Краєзнавчого музею творчих успіхів!

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *