Не стільки ґуру, скільки дядя Толя!

Ґуру вільних радикалів

Передімною книга «Ґуру вільних радикалів» (Київ: Видавництво «Zaлізний тато», 2021), присвячена 30-річчю УНА-УНСО. У ній зібрані понад десяти спогадів про непересічну особистість у сучасній українській історії – Анатолія Лупиноса – дядю Толю, як більшість називають його у своїх дописах. Як не соромно зізнатися, але до цього часу я нічого не знав про цю людину, тож можна тільки подякувати долі, що це видання потрапило до моїх рук.

Тому й хочеться поділитися своїми враженнями від прочитаного, хоча одразу треба зазначити, що моє сприйняття Анатолія Лупиноса (воно вже вторинне) може відрізнятися від написаного тими, хто безпосередньо спілкувався з ним, мав можливість спостерігати за ним у різних життєвих ситуаціях, а отже, формулював власне враження від суб’єкта спогадів.

Слід одразу сказати і про те, що в моєму сприйнятті образ дяді Толі одночасно й дуже строкатий, і водночас надзвичайно цілісний, він нібито складається з окремих пазлів, які у своїй        сукупності й повинні представити єдину картину, оскільки тільки так і можна охарактеризувати непересічну особистість, якою, безумовно, й був Анатолій Лупиніс.

Анатолій Лупиніс

То про що я хотів би говорити? Перш за все, про його харизму, а вона безпосередньо проявлялася і в його особливостях спілкування з людьми різних соціальних станів, різного положення, різних політико-державницьких можливостей. А через це чітко проступають ще дві взаємопов’язаних риси: активна життєва позиція як природний стан людини громадського налаштування та конча потреба спілкування з людьми. Та не можна оминути ще дві, як на мій погляд, надзвичайно вагомих ознаки – гострота й аналітичність розуму при всьому своєму зовнішньому (власне побутовому) безладді. Тож спробую окреслити виділені якості, спираючись на представлені мемуари.

Отже, харизматичність. Про неї в тій чи іншій формі говорять Ігор Мазур («Ера УНСО»), Наталка Чангулі («Харизма Лупиноса»), Андрій Бондаренко («Нюх на «справжність»), Владислав Мирончук («Вплив особистості Лупиноса на УНА-УНСО») та багато інших. Безумовно, не можна зацитувати думки кожного, але на деяких висловленнях варто зупинитися. Ось, наприклад, що згадує Наталка Чангулі: «Відсутність зв’язку з ними  (члени організації УНСО, що перебували на Кавказі, – В. С.) мене дещо насторожувала, втім я покладалася на добру вдачу і життєвий досвід дяді Толі. Якщо він вирулив з усіх життєвих передряг, які спіткали його у радянських таборах та у гарячих точках, то шанси на виживання в екстремальних умовах у нього були досить високі. Зрештою я завжди знала, шо він за природою справжній вовчара» [с. 91]. А в Андрія Бондаренка читаємо: «Лупиніс не був схожим ні на кого. Багато хто (той самий Корчинський, наприклад, або деякі обласні керівники) жадібно потребували зовнішньої енергетики, купалися в увазі, не могли жити та творити без оточення… Він, на противагу іншим, тікав від нас усіх. Ми часто забирали у нього енергію, то ж він виснажувався, люди йому набридали. В такі моменти він вигадував якусь «шнягу», у пригоді ставав шикарний тюремний досвід. Вигадки вигулькували в його голові за півтори секунди і були настільки переконливими, що на них велися навіть ті, що відсиділи, і вважали себе не в тім’я битими. Акторські здібності, треба відзначити, він мав неперевершені» [с. 123-124].

Анатолій Лупиніс - УНА УНСО

На перший погляд, між цими двома цитатами немає нічого спільного. Але вчитаємося в характеристики, дані дяді Толі: він – «вовчара», він – «актор». Тут кожен із мемуаристів мислив по-своєму, але вони зійшлися водному. Про що зараз я й хочу поговорити.

«Вовчара» – вожак, лідер, авторитет, людина, спроможна взяти на себе відповідальність за всіх, а це також той, хто чітко бачить мету і знаходить до неї спосіб досягнення. Як на мене, то це неодмінні ознаки Анатолія Лупиноса.

 «Актор». Можна бути актором за дипломом, а можна за покликанням. Покликання – це стан душі, це одвічний пошук того, що до тебе ніхто не робив, це природна потреба в оновленні. Як на мене, то саме таким і був дядя Толя, бо він імпровізував, шукав нерадикальних шляхів вирішення проблеми, мав здатність мислити неординарно (а в умовах, коли Україну бачили тільки поплічником Москви – це було надзвичайно несподівано!!!), а тому й знаходив підхід до самих високих можновладців. Про це, наприклад, згадує Д. Корчинський («Грузія та Ічкерія»), коли зауважує, що А. Лупинос мав магнетитизм, «і вмів миттєво розташувати до себе людину. І він користувався цим дуже активно, і в тому числі, в нашій політичній діяльності на Кавказі» [с. 31].

Говорячи про цю надприродну здатність упливати на «сильних миру цього», варто навести приклади, які простежуються неодноразово в різних інтерпретаціях. Ці спогади можна оцінювати як своєрідні легенди. Чого, наприклад, варті спогади Ігора Мазура «Кавказ», коли той розповідає, як Президент Азербайджану Алієв (хворів на астму) поблажливо дозволив Анатолію Лупиносу палити в його кабінеті (а той пошкодив скатертину!), попрохавши при цьому відкрити лише вікно [с. 58].

То в чому ж харизматична упливовість Анатолія Лупиноса?! Візьму на себе таке твердження – його Природність.Усі, хто спілкувався з ним, відчували, що все, зроблене ним, – це не штучність, а Душевний прояв!

Лупиніс Анатолій

Читаючи спогади про Анатолія Лупиноса, не можу прийти до однозначної відповіді: завжди утверджувана активність життєвої позиції та неодмінна потреба спілкуватися з різноманітними людьми – це складові його харизматичної сутності чи окремі риси характеру. Напевне, для дяді Толі це були неодмінні складові його сутності!!! Тож візьму на себе сміливість говорити про них трохи відокремлено.

У Василя Симоненка є вірш, в якому звучать рядки:

О, чом я не схопився за вудила

І на пусте не вискочив сідло!

І не промчався в дикому алюрі,

Повітря розриваючи грудьми,

Назустріч сонцю, радощам і бурі,

Назустріч смерті — чорт візьми!

Переконаний, що ці рядки Анатолій Лупиніс міг би взяти епіграфом для свого життя. Для підтвердження зішлюся лише на спогади вже згадуваного Ігора Мазура («З молодняком на барикадах»), який так передає життєві принципи, якими завжди керувався дядя Толя: «… Лупиніс проявляв себе як екстреміст, націоналіст та безвідповідальний анархіст по життю. Йому не треба було щось робити, досягати результату. Вистачало просто бути щирим. Та, власне кажучи, результату й не було: тільки-но починалась справа, вона одразу ж переходила в початок іншої справи, а та – у наступу. Ніщо і ніколи не мало завершення. Це такий спосіб життя, у якому він перфектно існував. Якби таких людей, як він, не існувало, життя здавалося б нудним. Він був «душею процесу». За це його багато людей по-справжньому любило і люблять по сьогоднішній день» [с. 27]. Чому нас, сьогоднішніх, може навчити цей принцип? Не пасувати перед труднощами, не опускати руки при першій невдачі, бачити вихід із життєвого лабіринту, а не впадати у відчай, коли перед тобою виникає черговий тупик. Не почивати «на лаврах», досягши певного успіху, а одразу ставити перед собою наступну мету, адже, якщо пригадати характеристику, дану Анатолію Лупиносу, ти – вовчисько, а «вовка ноги годують»!

Нагадаю ще одне, уже доволі банальне твердження, що людина – суспільна істота. Тож дядя Толя не мислив себе поза людського спілкування, воно слугувало йому своєрідним «енергетичним наркотиком». Про цю потребу згадують Дмитро Корчинський («Грузія та Ічкерія»), Наталка Чангулі («Нічого не бійся, адже танків і кулеметів у них нема»), Андрій Бондаренко («Обперезаний силою слова»). Усі вони відзначають душевну прихильність Анатолія Лупиноса, його миттєву готовність до спілкування з будь-ким, навіть своєрідну філантропічність. Але хочеться підкреслити ще одне життєве кредо, якому неодмінно слідував дядя Толя (а цим багато хто сьогодні ігнорує!): необхідно спілкуватися з будь-якою людиною, шукати до неї підхід, тож займатися «перевербовкою», у такий спосіб поповнюючи ряди своїх прихильників, а не супротивників. Ось так про цю актуальну вимогу пише Андрій Бондаренко: «… дядя Толя вважав: є людина – треба з нею працювати. Я думаю, це те, чого вкрай не вистачає сучасним політикам і лідерам націоналістичного руху. Постійного непереборного бажання працювати з людьми та самовдосконалюватися у цьому вмінні, бути крутішими за інших» [с. 130]. Зважаючи на ці принципи, візьму на себе сміливість заявити, що, якби ці вимоги стали життєвою основою для кожного, то, можливо, і суспільно-політична ситуація в цілому в Україні, а особливо у нас на Донбасі складалася б дещо по-іншому.

А. Лупиніс

Від цих міркувань прямий місток до осмислення постаті Анатолія Лупиноса як державця, хоча він ніколи не належав до офіційних державних структур, хоча й відзначався надзвичайно тонким аналітичним розумом. Сьогодні ми маємо надзвичайно загострену ситуацію у взаєминах між Україною та Росією. Не ставлю за мету аналізувати причини такої ситуації (на неї в одному відгукові не відповісти!), та хочеться подивитися, як  в історичному плані ці міждержавні стосунки розцінював Анатолій Лупинос. Володіючи сьогоднішньою інформацією, можна тільки дивуватися, наскільки точними, і спрогнозованими, й передбачуваними були його твердження. Неодноразово буваючи  в «гарячих точках» Кавказу, він наголошував: поки є фронт на Кавказі – в Криму буде спокійно [с. 127]. І у справедливості такого прогнозу, на жаль, ми всі переконуємося.

Але переконуємося не лише в цьому, а й в іншому. Хто така Росія для України. Це питання надзвичайно болюче й не піддається однозначній відповіді. Анатолій Лупинос з цього приводу мав однозначну точку зору –Росія як держава повинна бути знищена. Сьогодні усе більше пересічних українців («та ми ж брати!») переконуються в агресивності політики російського керівництва, і в цьому нашу державу підтримують більшість країн світу. Безумовно, ніхто не заперечує право Росії існувати як самостійній державі, але під сумніви ставляться її імперські зазіхання. І в цьому погляди Анатолія Лупиноса зберігають свою актуальність.

Збірка завершується підбіркою віршів самого Анатолія Лупиноса, написаних у різні часи та в різних умовах. Безумовно, кожен з них заслуговує на окремий розгляд, але зараз зупинюся лише на одному – «Я бачив, як безчестили мати» (1964 рік, мордовські табори). Вдумаймося, що надихало автора, зведеного до стану безправного зека, не блазнювати, не вимолювати примарного прощення за «антирадянську діяльність», а знову і знову наголошувати, звертаючись до України, що я твій, мамо, син, тому заради тебе готовий на все:

Ми за твої за золотії коси,

За чистую блакить твоїх очей

Підем на бій, на звитяг і на жертви,

По частці кожен віддамо себе,

Бо краще, Мамо, нам сьогодні вмерти,

Ніж бачити безчещену тебе… [с. 201]

Валерій Сиротенко – заступник генерального директора

Донецького обласного краєзнавчого музею

з наукової роботи

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *