Та він працює. Феніксом з пожару
Мотронівка народжується знов;
Завзяттям віє від його промов,
І в очах — відблиск молодого жару.
Микола Зеров. Куліш (Сонет)
Пантелеймон (Панько, як підписував свої твори сам письменник) Куліш – самобутня постать в українському історико-культурному середовищі, починаючи від 40-х років ХІХ сторіччя. Для сучасників він був і «гарячий Панько» (Т.Шевченко), і «головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років» (І. Франко), а після опублікування «Истории воссоединения Руси» до нього ставилися з обуренням і нещадно критикували (Л. Глібов, Б. Грінченко).
Щоправда, після появи Емського указу й сам автор дав негативну оцінку своїм «москвофільським» орієнтаціям. У радянські часи на все, зроблене П. Кулішем, було накладено табу, а на нього самого навішено тавро «українського буржуазно-поміщицького націоналіста».
Думається, що й на сьогодні величезний доробок як українського прозаїка (автор першого в українській літературі історичного роману «Чорна рада»), фольклориста й етнографа (двотомна праця «Записки о Южной Руси»), мовознавця (розробив першу українську фонетичну абетку («кулішівку»), яка й сьогодні лежить в основі сучасного українського правопису), перекладача (крім художніх творів багатьох західноєвропейських і російських письменників, уперше перекладено – у співавторстві з І. Нечуєм-Левицьким та І. Пулюєм – Біблію українською мовою (перевидавалася у Відні в 1912 році, Берліні (1921 і 1930 роки), Нью-Йоркові та Лондоні (1947 рік), на теренах України вперше видана лише в 2000 році), критика й редактора (у журналі «Основа» вів бібліографічний відділ, був головним критиком), видавця (перше видання збірки Марка Вовчка «Народні оповідання»), публіциста ( у «Листах з хутора» (5 листів) сформульовано основні принципи філософії хуторянства), філософа історії (збірка «Хуторская философия и удаленная от света поэзия»).
Народився Пантелеймон Куліш 26 липня 1819 року в містечку Вороніж (нині Шосткинський район Сумської області). Його батько походив зі старшинського козацького роду, а мати була донькою козацького сотника (Помер П. Куліш 2 лютого 1897 року на хуторі Мотронівка, тепер с. Оленівка Чернігівської області). Будучи хлопчиком, наслухався казок, переказів, легенд, народних пісень, а його «духовна мати» Уляна Мужиловська привернула до книжної мудрості та наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії.
Прослухавши курс лекцій у Київському університеті (словесний та правничий факультети), отримав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі, згодом були Київ, Рівне, Петербурзький університет. За рекомендацією Петербурзької Академії наук разом із дружиною (українська письменниця Ганна Барвінок) виїхав до Варшави (вивчення слов’янських мов, історії, культури, мистецтва), де й був заарештований в 1847 році за підозрою в приналежності до Кирило-Мефодіївського товариства (причетність до Товариства жандарми довести не змогли, та все-таки був відправлений у ссилку до Тули). Відбувши покарання, П. Куліш разом із дружиною повертається до Санкт-Петербурга, потім була Варшава. В останні роки життя мешкав на хуторі Мотронівка поблизу Борзни, перейменованого на честь дружини в Ганнину Пустинь.
П. Куліш багато в чому був першопрохідником. Тому варто поглянути, як оцінювали сучасники зроблене цією невтомною людиною.
Перший український історичний роман «Чорна рада» – про боротьбу за гетьманську булаву після смерті Богдана Хмельницького. Ось як про цей твір відгукнувся близький друг П. Куліша Т. Шевченко (останній був боярином на весіллі Пантелеймона Куліша та Ганни Барвінок): «Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі тобі за «Чорну раду». Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що подарував «Чорну раду» по-нашому (роман має й російськомовний варіант). Я її прочитав і в «Руській бесіді», і там вона добра, але по-нашому лучче».
Ґрунтовною працею в галузі фольклористики та етнографії є двотомник «Записки о Южной Руси» (видано в Санкт-Петербурзі в 1856 – 1857 роках). З приводу цього видання сам П. Куліш у листі до С. Аксакова писав: «”Записки о Южной Руси” друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни». А Т. Шевченко відгукнувся так: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі». Загалом же фахівці вважають цю книгу етапним явищем для розвитку всієї української літератури.
Перший у Російській імперії український літературно-митецький та науково-літературний журнал «Основа» (виходив у Петербурзі з січня 1861 по жовтень 1862 року; видавці Василь Білозерський – редактор, Олександр Кістяківський – секретар, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров, М. Щербак). Журнал обстоював право української нації на вільний і всебічний розвиток. У часописі друкувалися твори художньої літератури, праці з історії, бібліографії, документи, спогади, літературна критика і публіцистика, рецензії, подорожні нотатки тощо.
Тут уперше опубліковано багато творів Тараса Шевченка (понад 70 поезій, у тому числі «Іван Гус», «Неофіти», п’єса «Назар Стодоля»), Леоніда Глібова, Степана Руданського, Пантелеймона Куліша, Олекси Стороженка, Якова Кухаренка, історичні праці Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Олександра Лазаревського, Тадея Рильського, Павла Житецького, Павла Якушкіна та інших. «Основа», як перший український суспільно-політичний та науково-літературний журнал, мав значний уплив на культурно-літературний процес і сприяв зростанню національної свідомості та національно-визвольного руху в Україні. Енциклопедичний словник Брокгауза і Єфрона назвав журнал «найпомітнішим проявом українофільства» в XIX столітті на території Російської імперії.
«Листи з хутора» — преромантичний позитивістсько-філософський, екзистенціалістський художньо-публіцистичний цикл «хуторської філософії» Пантелеймона Куліша. Автор відстоює самобутній шлях українства, відкинувши при цьому проросійськість, слов’янофільство та «західництво». Демонструє сучасні на час публікації національні реалії та суть україно-російських взаємин. Третій лист присвячено постаті Т. Шевченка «Чого стоїть Шевченко, яко поет народний». У цій проблемній статті П. Куліш закликає письменників орієнтуватися на фольклор і виступає проти наслідування Т. Шевченка, подаючи оцінку Кобзаревої творчості у всенаціональному українському значенні.
Отже, роль П. Куліша у справі утвердження українства за його життя, через 205 років по його народженню беззаперечна. Власне на цьому й наголошує сучасний літературознавець, доктор філологічних наук Олесь Федорчук: «Пантелеймон Куліш був неймовірно складний і незручний для однобічного, однозначного трактування, попри те, що він закладав підвалини сучасного українства. Його діяння сучасники не раз не сприймали, його твори випереджали час. Його перекладацька праця, художня творчість, історичні писання – це були цеглини, які лягали в основу, підмурівок того будинку, який ми називаємо Україною. Якби тих цеглин не було, то я не скажу і ніхто не скаже, ким ми були б, але ми точно були б інакші...».
