Я – українець. Люблю свою Донеччину.
Її степи, байраки, лісосмуги, терикони.
Люблю і її людей, невтомних трударів землі,
заводів, фабрик, шахт.
Я – для того, щоб жив мій народ,
щоб підносилась його культура,
голос мого народу достойно вів свою партію
в багатоголосому хорі світової культури.
Олекса Тихий
27 січня виповнюється черговий день народження славетного нашого земляка Олекси Тихого (народився 1927 року на хуторі Їжівка – околиці Дружківки). Свою нелегку – героїчно-трагічну – долю обрав сам: за свої громадянські – відверто проукраїнські – погляди двічі зазнав ув’язнення. Перше пов’язане з листом-протестом, надісланим до ЦК КПРС, у зв’язку зі введенням радянських військ до Угорщини в 1956 році (засуджений на 7 років таборів і 5 років позбавлення громадянських прав), друге – за літературну (стаття «Думки про рідний донецький край», 1972 р., нарис «Сільські проблеми» та роздуми «Ви і ми», 1974 р.) та правозахисну (у листопаді 1976 року став одним із членів-засновників Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод) діяльність: 21 липня 1977 року за вироком суду позбавлено волі на 10 років у виправно-трудовій колонії особливого режиму з засланням на 5 років.
Через нелюдські умови утримання О. Тихий помер 5 травня 1984 року в тюремній лікарні м. Пермі. Перепоховання останків відбулося 19 листопада 1989 року на Байковому кладовищі в Києві).
Олекса Тихий завжди боровся за повноцінний розвиток української мови, а особливо за її неодмінне природне відродження в Донецькій області через упровадження багатолітньої політики русифікації. Тож його міркування, викладені у статті «Думки про рідний донецький край», на сьогодні виглядають особливо актуально, адже вся українська громадськість живе зараз не лише прагненням здобути перемогу над російським агресором, а й роздумами над тим, якою постане Україна після здобуття миру. І розв’язання багатьох проблем буде пов’язане з розумною реалізацією державної політики в галузі мови.
Зокрема слід вирішити два взаємопов’язаних питання: підняття ролі рідної української мови у справі формування почуття національної гідності, а також усвідомити значення української мови для формування державної приналежності громадян України неукраїнської національності. І тут варто звернутися до пропозицій О. Тихого.
На його думку, успіх першого в значній мірі залежатиме від педагогічних кадрів: «Не приймати вчителем будь-якого предмета людину, що не знає, не шанує української мови та культури», «Запропонувати іншу роботу вчителям, що чванливо кажуть: «Українській язик – це теляча мова» (слова директора української (!!!) школи); «Я не знаю українськово язика, он мне не нужен і вобще нє нужен» (чув від багатьох вчителів)», «Щоб працівники музеїв, у тім числі народних, розкривали правдиву історію народу, його боротьбу за життя, боротьбу проти всіх поневолювачів та експлуататорів».
Багато зусиль доведеться докласти й у іншій сфері. І тут можуть знадобитися такі «рецепти»: «Щоб закон у судовому порядку позбавляв громадянства Української РСР кожного, хто зневажає Україну, український народ, українську мову. Щоб суд з найширшим сповіщанням громадськості виносив вироки – громадську догану тим, хто з необережности чи несвідомо так чи інакше діяв на шкоду українському народові».
Зважаючи ж на те, що в Україні проживають представники багатьох національностей, необхідно домогтися, щоб кожна людина могла «зберігати своє національне лице, свою мову, культуру, традиції, прагнути і мати змогу повернутись на землю своїх предків. Все це повинні мати і неукраїнці в Донеччині (читаймо в Україні). Але вони не можуть мати права, їдучи на возі українського народу, робити йому зло, зневажати його, своїми вчинками та поведінкою продовжувати віджилі та давно засуджені шовіністичні тенденції».
Переконані, що здійснення цих заповітів стане найкращим подарунком Олексі Тихому на день його народження. Бо, як справедливо зауважує земляк О. Тихого Володимир Півень:
Це треба не йому,
а – нам!
Бо ми є люди! Люди між людей.
До того ж ще, мій друже, –
українці! («Маємо борг»).
