Пам’ятаючи Голодомор, осягаємо сучасне й задумуємося над майбутнім

Голодомор в Україні

(Роздуми, викликані книгою Роберта Конквеста «Жнива скорботи»)

Розвиток людської цивілізації рухається по спіралі, тож те, що відбувалося,  певним чином накладається на сучасне, а потім може у видозміненому вигляді проявитися й у майбутньому. І пригадалася ця істина під упливом читання книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи». Вона присвячена трагедії Голодомору в Україні в 1932 – 1933 роках, однак цілий ряд авторських міркувань легко узгоджується з україно-російськими відносинами, починаючи від проголошення незалежності нашої держави у 1991 році.

Тому надалі спробуємо через призму зроблених Р. Конквестом висновків щодо причин Голодомору поглянути на те, що відбувається в Україні сьогодні. А почати треба з того, сама Україна для багатьох країн Заходу довгий час являла собою щось на кшталт «terra incognito», що не давало можливості як державно-політичним діячам, так і широкому загалу цих країн осягнути сутність українського феномену на світовій арені: «Україна не сприймається західною людиною як повноцінна держава — подібно, скажімо, до Польщі, Угорщини та навіть Литви. В новітні часи вона лише на кілька років здобула незалежність, та й то хитку і непевну. Протягом двох століть Україна зображалася на картах тільки як частина Російської імперії або Радянського Союзу» (усі подальші цитати взяті з книги Р. Конквеста).

Українська національна ідея й українофобство з боку Росії як своєрідна реакція на прагнення мати незалежну самостійну державу

Спочатку кілька цитат:

«Але останні десятиліття дали більш ніж достатньо прикладів того, що наслідки цього удару не стали такими вирішальними, як того бажалося Сталінові. Українська національна ідея залишається досить могутньою, повернувши собі багато своєї давньої сили — як у самій Україні, так і серед мільйонів українців, що мешкають нині у Канаді, США та в інших країнах світу».

«Драконівські заходи, впроваджувані Сталіним, мабуть, здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж вони все ж виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і врешті вижити».

Як бачимо, ідея про самобутність української нації завжди викликала люте озлоблення з боку радянсько-російських правителів, яке могло маскуватися запевненнями щодо «дружньої любові у ставленні до «меншого брата», але при цьому завжди вимахували жупелом «націоналізму», «фашистських прихвостнів», коли згадувалися Петлюра, Бандера, вояки УПА тощо. Тож російський зомбоящик докладав максимум зусиль, щоб сформувати в обивателя образ українця, якого треба покарати, примусити відвернутися від своїх національних святинь, а краще знищити фізично. Це і зробив Путін, проголосивши 24 лютого 2022 року початок «спецоперації по звільненню України від новітніх фашистів». А ось що пише Р. Конквест: «У той самий час, коли робилися перші кроки у напрямі придушення селянства в 1929–1930 рр., Сталін відновив наступ на Україну та її національну культуру, тимчасово припинений на початку 20-х років. Академік А. Сахаров писав про «українофобію, характерну для Сталіна». І не лише для нього!

Але проголошене Путіним «звільнення» українців від «нациків» практично одразу перетворилося на тотальне знищення всіх, хто проживає на території України і є її громадянами незалежно від національності. Пояснення ж  цьому знаходимо в Р. Конквеста: «Позиція партії стосовно заможного селянства та обґрунтування усього заподіяного йому викладені з винятковою відвертістю у романі Іллі Еренбурга «День другий», виданому в Москві в 1934 р.: «Ніхто з них не був винний ні в чому: але вони належали до класу, який був винен в усьому». Тут треба лише замінити «клас» на «українці», і все одразу стає зрозуміло.

При цьому слід наголосити, що ненавистю до України просякнутий не один Путін, а сформований за його правління спосіб мислення значної частини російського народонаселення. А «ілюстрацією» цьому може слугувати наведене Р. Конквестом висловлювання одного з партійців: «Ви тільки подивіться на цих паразитів! Вони пішли викопувати жолуді в снігу голими руками. Вони на все підуть, аби не працювати». Тобто, росіяни не можуть змиритися з тим, що народ у сусідній країні прагне жити зовсім по-іншому, ніж вони.

Однак, знаходячись у стані антиукраїнської ейфорії, російське суспільство не помітило, як саме опинилося заручником путінської маячні щодо власної непогрішності й привласненого права вирішувати за всіх, а в разі найменшого супротиву нещадно карати винних. Адже на це спрямовані прийняті російською Думою вже під час неоголошеної війни закони «за наклепи». Саме щось подібне спостерігалося й по всьому Радянському Союзові, коли хтось торкався теми Голодомору: «Ще дивовижніший аспект психопатії сталінізму можна побачити в тому, що ані слова про голод не дозволялося промовляти у пресі чи деінде. Ті, що порушували цей неписаний закон, підлягали арешту за «антирадянську пропаганду», звичайно отримуючи п’ять чи більше років у таборах». Отже, Путін має «прекрасного вчителя» стосовно нехтування елементарного права кожної людини на особисту недоторканність, бо «для Сталіна, за словами Хрущова, «селяни були покидьками». А ким є для Путіна тисячі мобілізованих росіян, яких на українському фронті використовують лише в якості «гарматного м’яса», хоча кремлівський карлик робить вигляд, що все відбувається за планом: «Будь-яка згадка про голод стала злочином — за одне те слово карали навіть самих голодуючих. А нагорі Сталін поводився так, немовби нічого особливого не відбуваєтьсяІ врешті відомо, що й сам Сталін був відповідно поінформований».

Сталін (читай Путін) – закономірне породження системи, ними ж створеної

Наріжним каменем марксистсько-ленінської ідеології є вчення щодо пріоритету класового підходу при розгляді будь-якої ситуації чи проблеми. А ці «окуляри» не завжди дають правильне зображення, часто спотворюють реальність, породжують фатальні помилки і прорахунки. Але прибічники цієї ідеї свято вірять у неї, цинічно відкидаючи будь-які заперечення. Так, Сталін вів боротьбу проти працьовитого й ініціативного селянина під гаслом «ліквідації куркульства як класу», тож і весь сталінський курс розпочатої колективізації, яка обернулася Голодомором, здійснював «на основі класового аналізу, а не реальної дійсності». Путін же усі свої варварські дії виправдовує тим, що ліквідовує страшенну історичну помилку, пов’язану з розпадом СРСР. Отже, обидва вони є рабами «ідеї фікс», яка не дозволяє їм об’єктивно проаналізувати ситуацію, що склалася. Сталін не міг (і не хотів!) погодитися з тим, що «радянській колгоспній системі все ще дуже далеко до вивільнення нових продуктивних сил і можливостей: там, де вона використовує 25 сільськогосподарських робітників, у Сполучених Штатах достатньо лише чотирьох. І такий стан не можна виправдати, принаймні останнім часом, нехтуванням цією галуззю. В сільське господарство вкладають величезні кошти, але з мізерним результатом. Хибною є сама система», а Путін (і його поплічники) намагається реанімувати історично віджиле, жертвуючи заради цього мільйонами людських життів і доль. Пригадаємо, чим обернулася для Януковича відмова підписати документи щодо зближення України з Євросоюзом. І сьогодні ще доволі багато тих, хто ностальгує за Радянським Союзом, ідеалізує його видиме, але явно штучне благополуччя і процвітання. І від цих настроїв необхідно якомога швидше позбавлятися всім, бо ще в 30-х роках ХХ сторіччя нарком освіти України М. Скрипник «тоді найвидатніший більшовик на українському боці, керувався в цій боротьбі принципом (викладеним Затонським на Х з’їзді РКП(б) в березні 1921 p.), згідно з яким «необхідно витруїти з голів товаришів уявлення про радянську федерацію як федерацію обов’язково “російську”, адже справа не в тому, що вона російська, а в тому, що вона радянська».

І при цьому зважати на сказане Р. Конквестом: «На Заході подекуди дискутується питання: чи пішли б нинішні керівники СРСР на знищення мільйонів неросіян або на втрати мільйонів власних громадян у війні. На наш погляд, те, що старші провідники були безпосередніми співучасниками геноциду українців та інших народів із метою встановлення суспільного устрою, приписаного комуністичною доктриною, а молодше покоління продовжує мовчазно виправдовувати це, дозволяє розглядати це питання як досить доречне (щодо війни, то приклад Афганістану свідчить сам за себе). Від подій, описаних у цій книзі, не можна відмахнутися як від чогось надто віддаленого, щоби зберігати актуальність. І доки правителі СРСР не створять умови для вільного й відкритого розслідування трагедії, вони залишаться вірними спадкоємцями своїх попередників».

Тиранія – сутність усіх радянсько-російських правителів

Проводячи паралелі між сталінізмом та путінізмом, необхідно наголосити на їхньому тиранічному підґрунті, яким пояснюється все вчинене особами, що його репрезентують. Так, характеризуючи Сталіна, Р. Конквест відзначає, що «Зловісна постать Сталіна маячить над усією людською трагедією 1930–1933 рр. Завдяки йому ця епоха позначена особливо виразним тавром лицемірства й підступності. Взагалі це не обов’язкові супутники терору, однак у даному випадку брехня та облуда супроводжували кожний крок влади». Іншим разом автор зауважує: «У період політичної й ідеологічної боротьби 20-х років головною турботою Сталіна було, звісно, зміцнення особистої влади в партії шляхом контролю над усіма призначеннями (він мав таку можливість завдяки своїй керівній посаді в секретаріаті ЦК). Тут перед генсеком відкривалися сприятливі перспективи. «Опору» режиму — робітничий клас — було зведено тепер переважно (якщо не повністю) до організаційної ударної сили, а його «провідна роль» у суспільстві перетворилася на звичайнісіньку фікцію. Опосівши всі підойми влади, партія стала предметом кар’єристських міркувань. Сформувався величезний бюрократичний апарат, в якого під розбещуючим впливом необмежених можливостей для одержання різних вигод змінювалися або принаймні перекручувалися старі мотивації. Та сила, котру Раковський охарактеризував у рамках «синдрому авто й гарему», фактично перетворювалася на новий соціальний шар. І справа тут була не тільки в поповненні лав партії великою кількістю спритних кар’єристів «молодої формації», а і в еволюціонуванні старих партійних кадрів у правлячу еліту. До речі, це аж ніяк не означало відмови від жорстоких («революційних») заходів, бо ж, з одного боку, без них просто неможливо було утримати владу, а з іншого, їх ужиття передбачалося ленінською ідеологією, що, певна річ, залишалася «керівництвом до дії» й «рушійною силою всіх перетворень».

Цих двох цитат цілком достатньо, щоб у них, як у дзеркалі, побачити все те, що стосується Путіна та його оточення. Це й лицемірні брехливі запевнення самого верховця «нас там нет», і демонстрація стурбованості «за долю Росії та її народу», й аморальність як самого Путіна, так і його найближчого оточення, возведена в ранг державної політики. А способом досягнення бажаних результатів був і залишається терор – терор голодом (Сталін), терор зброєю (Путін).

Що може Захід?

Належним чином оцінити характер Голодомору й сучасного воєнно-політичного протистояння України та Росії не можна без урахування позиції Заходу (країни Західної Європи, США, Канада, Австралія). Безумовно, не все, але багато чого залежить і від них. І головне при цьому, щоб Захід новими очима поглянув на Україну, бо, як зазначає Р. Конквест, «головною причиною того, чому висвітлюваними тут подіями Захід ніколи по-справжньому не зацікавився, було нерозуміння чи незнання сили українського національного почуття, української національної свідомості» – під час влаштованого Сталіним Голодомору це виявилося в «непомічанні» масового вимирання українців. Так, кореспондент газети «Інтернейшнл ньюз сервіс» Ліндсей Паррот у даному ним 25 лютого 1935 року інтерв’ю газеті «Известия» заявив, що під час його подорожі по Україні та Поволжю він «просто не бачив будь-яких ознак голоду під час своєї подорожі у 1934 р.». А тепер пригадаємо запевняння західних політиків напередодні початку повномасштабної війни Росії проти України, що вони занепокоєні тим, що відбувається, але при цьому наша держава не отримала так необхідного нам сучасного озброєння.

Було б неправдою стверджувати, що на Заході повністю замовчувалася правда про жахи Голодомору. Р. Конквест пише: «Та все ж деякі іноземні журналісти, незважаючи на клопіт, завдаваний їм владою, всіляко намагалися передати правдиву інформацію. В одному з таких повідомлень (від 22 вересня 1933 р.) кореспондент «Ассошіейтед пресс» Стенлі Річардсон посилався на голову політвідділів МТС України старого більшовика Олександра Асаткіна, колишнього першого секретаря компартії Білорусії. Асаткін навіть наводив журналістові цифри, але цензор вилучив їх. Фраза про «смерті на значній території минулої весни з причин, пов’язаних з недоїданням», одначе, пройшла, проте це повідомлення не було надруковане більшістю американських газет».

Завдяки цьому до Радянського Союзу направлялася й матеріальна, й фінансова допомога (вона, щоправда, не доходила до нужденних!), а сьогодні ми всі є свідками, як з різних країн Заходу (хай і не завжди в необхідній кількості й оперативно) надходить різноманітне військове спорядження, виділяються чималі грошові суми тощо. І це, безумовно, запорука того, що Україна обов’язково здобуде перемогу.

Який же напрошується висновок? У силу різних обставин Україна неодноразово зазнавала нападів за своє прагнення до незалежності, свободи, демократії. І якими б страшними не були ці втручання, вона знаходила в собі сили зберегти свій національно-духовний стрижень, демонструючи цим свою незламність і незнищенність. І так буде завжди!         

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *