Павло Байдебура (1901 – 1985 рр.) – “Літературна Донеччина”

Павло Байдебура

Донецький край, що розкинувся від Сіверського Дінця до Азовського моря, здавна славиться працьовитими, волелюбними, талановитими людьми. Це вони прославили й возвеличили рідну землю своєю творчістю. Серед них, зокрема, М. Петренко, М. Чернявський, В. Сосюра, О. Тихий, С. Жуковський. З Донеччиною пов’язали своє життя і творчість не тільки корінні донбасівці. Віддали цьому краєві велику частку свого серця приїжджі, серед яких П. Безпощадний, Б. Котов, П. Байдебура. Отже, цього разу звертаємо увагу широкого загалу читачів Донецького обласного краєзнавчого музею на творчість талановитого українського прозаїка, старійшини Донецької письменницької організації, людини великої душі – Павла Андрійовича Байдебури.

Майбутній письменник народився 1 березня 1901 року в селі Нерубайках Новоархангельського району Кіровоградської області. На початку 20-х років приїхав на Донбас, де працював робітником на донецьких шахтах, пізніше почав літературну діяльність, виступав з віршами та нарисами в місцевих газетах.

Творча спадщина Павла Байдебури – це свого роду екскурс у минуле Донбасу, у часи неволі, боротьби, трудових звершень народу. Він є автором понад 30 книг, серед яких саме з Донеччиною пов’язані книги «Земля Донецька», оповідання «Помста» і «Марія», а також дитячі книги «Діти шахтарів», «Таємниця степового шурфу», «Як ми шахту будували». У цих творах автор за допомогою своєрідності мови, певної манери письма та стильового багатства піднімає питання сенсу життя, краси людини, національної гідності, неперервності поколінь. Він наголошував на тому, що будь-яка людина – це частка народу, краю… Наскільки кожен із нас цікавий для інших, настільки корисний і для себе, рідних людей, народу.

Павла Андрійовича також вважають одним із перших донецьких майстрів художнього слова, що писали для дітей.

Прозаїк хотів, щоб навколишній світ був знайомий і зрозумілий дітям, хоча б у своїх основних проявах. І письменник дав їм таку можливість своїми книжками, продовжуючи традиції українського письменства. Дитячий світ донецької малечі майстерно відтворено в невеличких новелах, які були видані в Києві під назвою «Як ми шахту будували». У цій книжці автор зумів пройнятись дитячими почуттями і настроями, показати в художньому осмисленні шахтарський край: його непишну степову красу, неяскраві вулички робітничих селищ, нелегку працю шахтарів. Зокрема, читаючи оповідання «Перший терикон», «Гобелен», діти дізнаються про підневільне життя та про прагнення людей бути вільними та незалежними. Подорожуючи в минуле, вони обов’язково звернуть увагу на внутрішню красу і силу духу людей-трудівників. Митець був переконаний, що велика Батьківщина починається з малої. Наскільки діти знатимуть рідний край – настільки вони його любитимуть і дбатимуть про нього.

Ось так, наприклад, тепло й гарно пише видатний земляк в оповіданні «Перший терикон»: «Було це багато років тому назад. Цими цілинними землями, луками та гаяма на берегах річки Кам’янки володів Карачан, прозваний людьми Кривим Чортом, бо був він клишоногий і мав лиху вдачу: ласий до чужого добра. Мало було Карачану того, що в степах випасалися тисячні отари його овець, у Крим та на Дон ходили чумацькі валки по сіль та рибу. Хотілось йому багатіти та багатіти. Довідався він, що саме в цих місцях під землею захований горючий чорний камінь і продати той камінь можна заводчикам-солеварам у Бахмуті і в Торі-Слов’янську. І от недалеко від селища Краснянка, в лощині, на тому місці, де чорний вугільний пласт верхнят виходить на поверхню землі, почали рити глибоку яму-нору. Крихкий камінь – вугілля виносили кошиками, мішками, а породу висипали в низинах та балках. Заманив Карачан до тієї нори багатьох бідаків, які раді були шматкові хліба.

Одного весняного дня, коли збігли снігові води і протряхла земля, на степову шахту наскочив несподівано загін поліції. Той загін на чолі із справником Бахмута нишпорив усюди, по всіх закутках повіту, полював на людей-кріпаків, які повтікали від своїх панів і ховались тут, у донецьких степах. Саме такі бідолахи і працювали на цій шахті…».

У цих рядках чітко простежуються широчінь людяності душі автора, залюбленість у рідний край, уміння бачити в крутозламах історії конкретні події, що пов’язані з досконалістю української душі, українського характеру.

У багатьох спогадах про письменника підкреслено, що вперше П.А. Байдебура потрапив на Донбас майже випадково, тому що його приваблював цей незвичайний край своїми просторами, переважанням людей шахтарської праці, щось було у цих велетенських просторах незвикле, небуденне (та й «люди ходять у шкірянках»). І хоч більшість уявлюваного не підтвердилось, а самому письменнику довелось розпочинати трудове життя у шахтарському колективі, Павло Андрійович полюбив Дикопілля щиро. Тому ці місця стали для нього рідними. Можливо, чимось вони нагадували «степову Елладу», в якій народився він, але швидше всього ця прив’язаність стала результатом заглиблення письменника в особливості гірничої праці (адже він починав свою діяльність на одній із шахт), наслідком відкриття ним нових і нових типів людських характерів, гармонія людських стосунків у гірничих колективах. А ще уміння шахтарів відчувати природність художнього твору, адже тоді письменники постійно виступали перед своїми читачами, перетворюючи їх загал у слухачів. Такий контакт дозволяв відчути рівень сприйняття художнього твору.

Зауважимо також, що не так багато в українській літературі прозових творів, у яких звучала б тема Донбасу. П.А. Байдебура належить до тих майстрів слова, які підняли глибинні пласти народного життя, змалювавши події, що відбувалися в донецьких степах у кінці XVII і перших десятиліттях XVIII сторіччя. Так з’явився історичний роман-трилогія «Вогонь землі» (1979 р.), який посів у літературній спадщині митця значне місце. Автор трилогії «Вогонь землі», «Іскри гніву», «Фортеця» взяв на себе нелегке завдання відтворити події, які відбувалися на території Дикого поля. У романі «Вогонь землі» автор розкриває перебіг історичних подій на донецькій землі, висвітлює особливості відкриття вуглевидобутку на донецькій землі та показує непересічну роль у цьому процесі українських чумаків.

А ще про Павла Байдебуру цікаво згадували його сучасники, як-от: «Цей чоловік був у розквіті років, у розквіті слави. У нього видавалась дуже знаменита книжка «Діти шахтарів», яка була трохи не підручником з української мови в російськомовних школах. І Павло Андрійович із гордістю говорив: «Ось українську мову в нас тут у російськомовному Донбасі вивчають за моїми книжками». Це було дійсно його правдою і його правом на своєрідну гордість.

Тож пишаймося нашими талановитими й стійкими духом земляками, які все своє життя плекали духовну красу свого народу і любімо рідний край так, як любив його Павло Байдебура!

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *