Подзвін Крут лунає і сьогодні (до 105 річниці бою під Крутами)

День пам'ті героїв Крут - ДОКМ

Ще юнаки, ще майже діти,
А навкруги і смерть, і кров.
“На порох стерти, перебити!” —
Іде на Київ Муравйов.
Полків його не зупинити,
Та рано тішаться кати:
Коли стають до зброї діти,
Народ цей — не перемогти!

Микола Луків

Фанатизм і свідомий вибір. За ними часто стоїть смерть людини. Але сприймається вона по-різному, оскільки коріняться вони в різних мотиваційних чинниках. Перше часто породжується примарною пристрастю, повним підкоренням їй людських emozio й razio тощо. Друге неодмінно передбачає можливість вибору між життям і смертю, вагомість яких вимірюється почуттям патріотизму, вірністю своєму народові, відповідальністю перед власною совістю й гідністю. Саме на них і ґрунтується емоційно-психологічний резонанс, який неодмінно спалахує в серцях і душах тих, хто перебуває поруч із героєм, який віддав своє життя за Батьківщину. 

105 років тому 29 січня на станції Крути, що під Києвом, відбувся п’ятигодинний бій добровольчого загону (чисельністю від 400 до 800 чоловіків) київської молоді (старшини та курсанти Першої української військової школи ім. Богдана Хмельницького, 1-а сотня Куреня студентів Січових Стрільців (студенти університету св. Володимира, учні гідротехнічної школи, учні лікарської школи тощо), вояки Куреня смерті, бійці чернігівського вільного козацтва, кавалерійський загін) з 4-тисячним підрозділом російської Червоної гвардії під проводом есера Михайла Муравйова. Юнаки прекрасно усвідомлювали, що й чисельністю, і навченістю, й озброєнням вони поступаються ворогові, але під спів «Ще не вмерла України…» ешелоном вирушили з Києва.

У нерівному бою загинуло, за різними оцінками, 70 – 100 звитяжців (згодом на Аскольдовій могилі перепоховали тридцять загиблих). На сьогодні вiдомi прізвища 20 з них.

Це студенти Народного університету Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник); студенти Київського університету святого Володимира Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гімназисти 2-ї Кирило-Мефодіївської гімназії Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич, Григiр Пiпський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич. Але пам’ять живе про всіх загиблих. Так, керівництво ОУН та командування УПА приклад героїв Крут використовувало для патріотичного виховання своїх членів.

У 1944-му одне із з’єднань групи (військової округи) «Тютюнник» отримало назву «Крути».

У безперервності зв’язку борців за незалежність України переконуємося й на інших прикладах.

Холодоярська Республіка (осередок українського повстанського руху протягом 1919 – 1922 років у Чигиринському повіті в районі лісового урочища Холодний Яр). Перший загін її захисників налічував 22 козаки, а згодом це стала 15-тисячна селянська повстанська армія, яка боролася як проти німецьких окупантів, так і російських «білих» і «червоних» інтервентів.

Більшовикам врешті-решт вдалося зламати опір холодноярців, але, навіть опинившись у в’язниці, найзавзятіші продовжували боротьбу. 9 лютого 1923 року о 830 у Лук’янівській в’язниці Києва засуджені підняли повстання (всього 38 діячів національного визвольного руху), захопили 14 рушниць із набоями та іншу зброю. Майже чотири години серед Києва точився бій. Хто не загинув під час повстання, був розстріляний чекістами.

Історія протистояння ОУН – УПА «совєтам» нараховує сотні безпрецедентних фактів опору. Назвемо лише один. Ось що згадує Федір Яремович Саса з Тернопільщини. «Мене Вишнівецькі енкаведисти виявили у криївці, що була розміщена у хліві жителя села Котюжини Вишнівецького району Данилюка Юхима Антоновича.

Я з літа 1943 року перебував в УПА, а з грудня 1944 року в групі СБ ОУН. В УПА мене загітував житель села Лози Дячина Тимофій. Він одного разу прийшов до мене в хату разом з Бовтуном Констянтином і запропунував вступити в УПА, щоб ми, українці, мали свою державу, а не жили під нагайкою других правителів. Я погодився і вони забрали до себе в групу СБ. Тоді я отримав кличку “Довбуш”. Нас називали злочинцями, бандитами, американськими запроданцями. Але ми боролися за Вільну Україну.  Коли мене заарештували, то мене допитував старший слідчий РВ НКДБ по Тернопільській області  старший лейтенант Красюк. Я майже нічого йому не розказував.  Мене, як бандита, засудили на п’ятнадцять років тюремного ув’язнення. Я мав  таких побратимів, вояків УПА, які гідно боролися за нашу НЕНЬКУ –  УКРАЇНУ”.

Особливу сторінку в боротьбу проти будь-якої тиранії вписали ті, хто пішов на самопожертву через самоспалення. Таких нараховується від 50 до 70 осіб, хоча про них в радянські часи майже нічого не було відомо. Ось деякі з них.

У 1966 році перед будівлею КДБ (Москва) біля пам’ятника Дзержинському підпалив себе Микола Дядик. 13 лютого 1968 року на Красній площі акт самоспалення вчинив 58-річний шахтар із Донбасу Йосип Куцяба. 5 листопада 1968 року, протестуючи проти колонізації та русифікації України та проти радянського вторгнення в Чехословаччину, акт самоспалення учинив Василь Макух. «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!», – із цими словами чоловік, палаючи, рухався центральною вулицею Києва. Перехожі від несподіванки й жаху німіли чи розбігалися. А він біг, допоки напівживим не впав на бруківку…

Розповідають, що коли Василь Макух уже помирав від отриманих опіків, лікар сказав, що тепер його діти лишаться сиротами, на що чоловік відповів: «Вони ще будуть пишатися батьком. А нині ми всі – сироти. Україна – сирота». 21 січня 1978 року, у 60-ту річницю проголошення УНР, на Чернечій горі в Каневі на могилі Тараса Шевченка в ім’я захисту української мови спалив себе Олекса Гірник. 23 червня 1978 року в Сімферополі під час арешту спалив себе татарин Муса Мамут. Помираючи в повній свідомості, він заявив, що учинив це на знак протесту проти заборони кримським татарам повертатися на свою рідну землю до Криму.

Війна України проти росії, що розпочалася навесні 2014 року, породила нових героїв, які своєю смертю не лише навіки вписали своє ім’я в історію України, а у черговий раз возвеличили весь український народ. Це Володимир Рибак, який зірвав з будівлі Горлівської міськадміністрації (Донецька область) прапор самопроголошеної ДНР і повернув назад державний український стяг. Не добившись від відчайдуха «каяття у вчиненому», був по-звірячому вбитий сепаратистами 17(18) квітня 2014 року в катівні будинку колишньої Служби Безпеки України  (Слов’янськ).        

24 лютого 2022 року пішов у безсмертя 25-річний матрос-сапер Віталій Скакун, який ціною власного життя підірвав Генічеський автомобільний міст, щоб не пропустити колону російських танків з Криму на материкову Україну. Йому присвоєно звання Героя України (посмертно), а у Празі його іменем названо один із мостів (поблизу російського посольства!), в Мукачеві – вулицю, земляки (народився Віталій у місті Бережани, Тернопільська область) присвоїли йому звання почесного громадянина міста.  

Над Україною лине подзвін Крут, сповіщаючи, що український народ відстоїть свою незалежність і вічно вшановуватиме своїх героїв.   

Поділитися в соціальних мережах:

Вам також має сподобатись...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *