Напевне, жодна буква в будь-якому алфавіті світу не має такої карколомної, а в чомусь і героїчно-трагічної, історії, як літера Ґ, ґ («ґе») в українській абетці. На сьогодні це п’ята буква (означає «п’ятий») і вживається для передачі задньоязикового проривного приголосного звука [ґ] як у питомо українських, так і давно запозичених та українізованих словах: аґрус, ґава, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґерґотіти, ґиґнути, ґирлиґа, ґлей, ґніт (улампі), ґоґель моґель, ґрасувати, ґрати (сітчаста загорожа), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт, ґудзик, ґуля, джиґун, дзиґа тощо. Але до цього їй довелося пройти складний тернистий шлях.
Історія становлення починається ще з праслов’янської мови, в якій усі слова вимовлялися зі звуком [ɡ] («ґ»), але поступово відбулася його заміна на глотковий [ɦ] («г»). Але звук [ɡ] залишився у деяких українських словах (напр., якби [йаґби́]), а згодом в українську мову почали потрапляти іншомовні слова й виникла потреба відтворювати цей проривний звук, відрізняючи його від фрикативного [ɦ], що позначався літерою г. На думку сучасних мовознавців, в українську мову фонема /ɡ/ проникла завдяки численним германізмам: з ідишу (ґанок, ґвалт, ґрати, ґешефт), з німецької (ґаблі, ґонт, ґрунт). Є також запозичення з польської (аґрус, ґедзь, ґніт, ґрати, ґудзик), угорської (ґазда, ґандж, леґінь), румунської (ґирлиґа, ґринджоли, мамалиґа, ремиґати) мов. Тож існувала нагальна потреба знайти правильне графічне позначення даному звукові.
Особливе написання «ґ» вперше застосовується у Пересопницькому Євангелії (1556—1561). А в 1619 році її уводить до абетки Мелетій Смотрицький у своїй «Граматиці», запозичивши курсивний різновид грецької гамми (γ). Вона використовувалась і у «Лексиконі» Памво Беринди (1627). У підросійській Україні не вживалася, тому що була відсутня в гражданській азбуці, уведеній у Росії в 1708 році.
Зі скасуванням 1905 року заборони на українське друковане слово й розвиток преси літера потрапляє у видавничу справу (абетка, схвалена комісією Петербурзької Академії Наук; «Словарь української мови Бориса Грінченка»). Боровся за правомірність вживання літери у 20-х роках і нарком освіти України Микола Скрипник, оскільки звук [ґ] «цілковито властивий українській мові — „ґудзик“, „ґирлиґа“ і цілі десятки і сотні українських слів». Однак у 1933 році з ідеологічних міркувань її було вилучено з української абетки під час реформи українського правопису, проведеного Н. Кагановичем і А. Олінтером. Під час Другої світової війни, коли готували нове видання українського правопису, такі авторитети, тонкі знавці мови, як Максим Рильський і Павло Тичина, намагалися повернути безпідставно вилучену літеру в українську абетку. Проте ані правописом 1946 року, ані його новим виданням 1961 року її не було реабілітовано. Відродити історичну справедливість удалося лише в 1990 році, і літера ґ зайняла своє законне місце серед інших букв української абетки.
Однак і зараз існують певні труднощі щодо вживання даної букви. Однією з причин є те, що більшість комп’ютерних шрифтів містять цю букву тільки як додатковий символ, а у клавіатурній розкладці вона взагалі відсутня. Заважає й певна неунормованість використання. Так, одні мовці не вимовляють звук [ґ], а відповідно і не вживають букву ґ там, де це потрібно, а інші навпаки – зловживають її використанням. Наприклад, дехто вимовляє реґіон, ґенерація, інтеліґенція, лінґвістика, хоча не всі фахівці згодні з таким варіантом.
Безумовно, сучасна «історія» букви ґ ще доволі молода, потрібен час, щоб ця буква, а відповідно й вимова, перестали сприйматися як екзотизм, і стали звичним явищем, але слід погодитися з думкою мовознавця О. Тараненка, що повернення ґ до абетки було «найвиразнішим виявом прагнення до „європейськості“». Тож неодмінно настане час, коли кожна людина, яка володіє українською мовою, буде правильно й доречно вимовляти слова зі звуком [ґ], позначаючи цю вимову відповідною буквою.
