Репресоване духовенство Донеччини. Райгородський старець протоієрей Антоній (Попов)

Наталія Овсянниікова

Сталінські репресії – чорна пляма на історії України. Кожного дня зростає список жертв політичного терору. Серед них багато священнослужителів та віруючих мирян, які підлягали арештам та засланням серед перших. Як правило, це були яскраві неординарні особистості.

Священник Антоній Попов, служив у Райгородку, в Краматорську, в Слов’янську. Життєрадісність о. Антонія, доброта, висока  міра освіченості  та інтелігентності привертали до нього людей. Він був обдарованою людиною: писав вірші, досяг успіху в живопису та малюванні; один з перших в повіті освоїв майстерність фотохудожника. На схилі життя він часто писав морські пейзажі. Їм була створена копія картини “Дев’ятий вал” Айвазовського. Протоієрей Антоній грав на багатьох музичних інструментах (дуже любив скрипку), писав самобутню духовну музику.

З кримінальної справи Попова Антона Петровича

1882 р. народження., священника церкви Архистратига Михаїла с. Райгородок Слов’янського району

Обвинувачення у антирадянській агітації двійкою при колегії ОДПУ СРСР, засуджений до заслання на 3 роки в 1927 р. На момент арешту було 45 років.

Відбував покарання в Алтайському краї

Людина духовного звання

Прізвище Попов носили в Російській імперії особи духовного звання. Антон Петрович Попов також належав до духовного стану. Про Петра Попова нам відомо, що його парафія знаходилася в с. Пісочино Ізюмського повіту.  Його старший син Іоанн Попов репресований в 30-і роки, помер в Артемівській в’язниці в 1941 р. Вдалося з’ясувати, що рідний дядько братів Попових був відлюдником-схимником Георгіївського Балаклавського монастиря а Криму, ієросхимонах Амвросій (у миру Іоанн Попов).

Народився Антоній Попов 2 серпня 1882 р. 23 травня 1905  р. закінчив курс Харківської духовної семінарії. Свою першу і останню парафію Архангело-Михайловської церкви він отримав після настоятеля Василя Спесивцева, священника та археолога. Несподівана смерть від розриву серця 1 січня 1905 р. о. Василя визначила особисте життя випускника семінарії, так і його послужний список. Наступник повинен був узяти на піклування вдову священика, його 5 сиріт, і одружитися на одній з його дочок. Для Антонія такий поворот долі не був тяжким хрестом. Людмила Василівна, красуня з довгою косою, стала його нареченою. У тому ж році відбулося вінчання, висвячування Антонія в сан і призначення в Архангела-Михайлівську парафію. За перші 2 роки служіння настоятель з парафіянами побудували кам’яну будівлю церковної школи, сторожку, облаштували храм.

Райське райгородське життя

Парафії Архангелогородської церкві налічувалося на то час майже 200 років. Велике по території й по кількості населення с. Райгородок заселялося з кінця XVII ст. вільними козаками. Це були люди, готові до ратного подвигу; багато з них до першої і другої світових воєн залишалися військовозобов’язаними. Райський куточок з благодатною назвою став дорогим колишньому семінаристові. У протоієрея Антонія і матінки Людмили народилися двоє дочок: Марія – в 1907 р., Ганна – в 1909 р., і двоє синів: Алексій (1912 р.) і Михайло (1913 р.). Про це розповіли метричні книги. Один запис в книзі хрещень дав поштовх до краєзнавчого пошуку.

«Родился в 1897 г. Крещен 29 августа 1920 г. с именем Иоанн.

Австрийский подданный, гражданин д. Пидгайчики  Перемышленского уезда

Иоанн Григорьевич Пацура, греко-католического вероисповедания (униат).

Присоединяется к Православной церкви через таинство покаяния.

Восприемники: Архангело – Михайловской церкви с. Райгородок  Изюмского уезда

Харьковской  епархии св. Антоний Попов и, проживающая на руднике №5 Горловки,

вдова  Евдокия Петровна Роменская».

Дізнатися пояснень щодо цього запису ми змогли у мешканки м. Слов’янська Носальскої Марії Іванівни, доньки о. Іоанна Пацури, колишнього священика і духівника Слов’янського округу. Її батько, за національністю українець, по віросповіданню греко-католик, народився на території Польщі. Під час Першої світової війни брав участь у військових діях у складі австрійської армії та опинився в полоні. У 1915 р. після довгих переміщень пішки виснажені полоненики потрапили в Горлівку для роботи в копальнях. Вмираючого на узбіччі дороги Івана підібрав, викупив і врятував від смерті о. Антоній. Він привіз його в Райгородок, допоміг хворому стати на ноги. Іван залишився в селі, де прийняв православ’я і одружився. Надалі він став допомагати у богослужіннях як псаломщик, а в 1929 р. був висвячений у священики. Іоанн Пацура також згадається в списку репресованих.

Перегортаючи сторінки метричних книг, ми уявляємо картину гармонійного духовно здорового життя селян. У парафії неухильно зростало населення, багато парафіян доживали до глибокої старості. Народжувалися діти, вінчалися не лише  мешканці села, але й інших поселень: ст. Краматорська, м. Слов’янська. Лиману, Харкова. Пастирська діяльність протоієрея Антонія давала щедрі плоди у вигляді численних духовних чад, що відвідували Райгородок, в освіченості селянських дітей.

На зламі епох

Після 1917 р. метричні книги відбивають ситуацію, що різко змінилася. Приклад запису в книзі померлих за 1918 р.

«Убиты в сражении 5 чел: Куценко Иаков Иоаннович (8 мес.), Федор Наумович Цевковский (3 месяца), Мария Иоанновна Скрыпник (1,5 года), Николай Ефимович Тесленко (13 лет) Илья Васильевич Савченко (1 год)».

(Ми утримуємося від коментаря і припущень).

У 1919 р. у графі «причини смерті» вказані: убитий Феодосій (18 років, с.Рай-Стародубовка), розстріляний Діонісій Ковальов (23года). Від кульового поранення помер Тимофій Келеберда (23 роки), розстріляний син Тимофія Келеберди Ілія (19 років); убитий Симеон Краснокутський (29 років), Андрій Тесленко (19 років), Тимофій Свистунов (18 років). 50-60 чоловік в рік помирало від черевного і висипного тифу та від грипу (лікарі ще не навчилися з ним боротися). І, нарешті, приведемо лаконічно-сухий і страшний запис під №35 за 1920 р.:

 «Умерла 28 марта, похоронена 1 апреля на приходском кладбище с. Райгородка св. Антония Попова жена Людмила Васильевна, 31 года. Причина смерти – грипп. Отпевал иеромонах Фирс».

Почалися роки соціальних катаклізмів, а з ними й гоніння на церкву. Для о. Антонія скорбота посилилася особистою трагедією: вдівством і сирітством дітей. Незважаючи на нещастя, він виконує свій пастирський обов’язок: відспівує померлих, сповідуватиме і причащає людей незалежно від їх політичних поглядів.

Обранець – людина, що вийшла з брані

20-і роки XX ст. – роки репресій, поширення сект і розколів в церковному житті. Головний розкол стався із-за опублікованої в 1927 р. Декларації Митрополита Сергія (Старгородського) про лояльність Церкви до радянської влади. Духовенство сприйняло цей документ неоднозначно. Одні вважали позицію Митрополита вимушеним компромісом, інші – зрадою по відношенню до Церкви Священики, що не підтримали Декларацію, поставили себе на нелегальне положення та пішли в «підпілля», тобто прилучилися до різних течій, так званої, катакомбної церкви. Серед «катакомбників» опинився протоієрей Антоній, і тим став уразливим для ОДПУ. Заслання та поневіряння – кращі нагороди священикові. Усе життя Антонія Попова було немов доказом цієї формули. В цілому він перебував у неволі більше 11 років. Рік арешту, 1927, написаний на аркуші нотного паперу з твором «Під твою милість» (крик ув’язненого, записаний в ДОПРі)».

ДОПР – це камера попереднього ув’язнення, в якій о. Антоній чекав на вирок. За розповідями близьких людей, з ним там не церемонилися. У перший же день на допиті йому вирвали жмут бороди. Але ніякі тортури не завадили старцю творити: писати вірші та музику. Нарешті йому присудили заслання у виправні табори в Алтайському краї, з формулюванням в статті «за контрреволюційну діяльність». У записках священика вказаний день початку відбуття покарання – 7 липня 1929 р.

Про життя старця в Алтайській тайзі ходить багато легенд. У різній інтерпретації люди розповідали різні історії. Ось одна з них. Антонію насильно зрізали косу та насміхалися. Після вивезли в тайгу вмирати й залишили в лютий мороз в одному підряснику (натільна довга сорочка священнослужителя). На ранок, після доби перебування старця в лісовій гущавині, його відвели в табір здивовані живучістю «церковника» охоронці. Ми можемо вірити або не вірити в достовірність оповідань, але не викликає сумнівів тяжкість перенесених випробувань. У місці свого перебування старець Антоній робив замальовки свого житла, Алтайської тайги. За словами онуки Емелії, дідусь в останні роки заслання працював кочегаром.

Судячи із записок самого Антонія Попова, його звільнили в 1934 р. Доля довго його носила по Росії, поки він знову був заарештований та перебував у Курській в’язниці до грудня 1936 р.

В Краматорську, опаленому війною

Наступний запис в книзі протоієрея Антонія: «9 травня 1943 р. – перша служба в Краматорську». Ми не знаємо, яких труднощів варто було пережити, поки він не потрапив  в Україну, на рідний Донбас. Це були роки окупації Краматорська, коли нацисти дозволили відкривати храми. Один з них знаходився в колишній заводській будівлі (нині будівля відділу кадрів НКМЗ). Антоній Попов, залишаючись патріотом, визнав за потрібне прийняти Успенську православну громаду від першого настоятеля Євгена Ізнаїрського. Він оселився у бараку, в районі під назвою «Коксострой», недалеко від церкви. Місцеві підлітки ходили до нього у гості. У маленькій кімнатці-келії стояли тільки ліжко та етажерка. Священик жив один; ніяких речей і одягу –обстановка була суто аскетичною. У одному підряснику, в будь-яку пору року щодня він вирушав на службу. Завжди виглядав високим і красивим. Діти відразу відчували його доброту і високу освіченість.

По спогадах цих колишніх дітей, батюшка розмовляв з ними, вникаючи в усі проблеми; при цьому говорив образно, проникливо, як ніхто інший. Для православних Краматорська того часу о. Антоній став найнеобхіднішою  особою. За спогадами старожилів, перед звільненням Краматорська сотні дітей різного віку хрестилися в Успенському храмі. Уперше після багатьох років вони отримали можливість брати участь в церковних таїнствах. Настоятель знаходив слова втіхи для вдів, солдатських матерів, хворих і покалічених війною; підтримував сиріт словом і шматком хліба. Багато дітей він захистив від злодійського оточення, від морального падіння. Саме Антоній Попов заклав в Краматорську традиції крилосного співу. Церковний хор, що він організував, відрізнявся особливою благозвучністю.

Остання парафія… і останній притулок

Наступним пунктом призначення на духовному шляху старця знову став Райгородок, 7 листопада 1945 р. пройшла перша служба,. На той час він вже страждав важкою онкологічною хворобою.Як розповідають місцеві жителі, у Райгородку  в нього не було «ані колу, ані двору»; він жив, де приймуть, до кінця залишаючись досконалим безсрібником.

Останній рік до своєї смерті 23 жовтня 1951 р. він мешкав у будинку самотньої літньої жінки Матрони. Поховали протоієрея Антонія на сільському кладовищі поряд з його рідними. Шанувальники пам’яті праведного старця Антонія Попова свідчать про його духовну допомогу. Він залишив нам духовну музику, вірші, мальовничі роботи і фотографії. При вході у Воскресенський храм, що на Солоних озерах, зберіглася ікона, що написана ним.